Тренд на ностальгічний горор

В останні роки важко не помітити, що сучасний горор тяжіє до ностальгічних настроїв.

Найяскравіше це проявляється у кіно: ми бачимо повернення і нове дихання старих «добрих», трохи підзабутих стрічок та франшиз. Вже маємо нові екранізації, ремейки, ребути та переосмислення «Крику», «Я знаю, що ви зробили минулого літа», «Пункту призначення», «Омена», «Геловіну», «Техаської різанини бензопилою», «Екзорциста» тощо; очікуємо незабаром на приквел-серіал «П’ятниці 13», ребут «Відьми з Блер», а скасування продовження «Баффі» викликало неймовірне обурення у фанатській спільноті.

З одного боку, це класичний цикл культурної ностальгії: приблизно через 25–30 років кожне покоління починає переосмислювати мистецтво свого дитинства.

Але все це не лише про те, що виросло ціле покоління, яке сумує за дитячими і юнацькими роками, тому і повертається до старих знайомих сюжетів.

Це і про те, що ця естетика – хіба що трохи осучаснена і романтизована – набирає популярності серед нового покоління, про що свідчить шалений успіх «Дивних див» і популярність «Вулиці страху» та «Венздей», наприклад.

Не тільки для міленіалів

Зростаюче захоплення ностальгічним горором серед молодшого покоління є ще цікавішим феноменом, бо сучасні підлітки не застали ані 90-х, ані тим більше 80-х. Тож це свого роду ретрофантазія, у якій молодь, що не мала ні VHS, ні касет, ні плівкових камер, проте з раннього дитинства мала смартфони та доступ до інтернету, сумує не за власним минулим, а за часом, якого не бачила.

Я бачу це навіть у себе вдома, бо моя 15-річна донька щиро мріє жити в аналогових 90-х — без надмірного цифрового шуму та ШІ, обожнює фільми, зняті щонайпізніше у 2000-х, колекціонує вінілові платівки, CD та касети й знімає на плівку та цифрову «мильницю».

Я думаю, що сьогоднішня популярність ностальгічного горору є саме реакцією на втому від нескінченної складності сучасної культури — як серед старшого покоління, так і серед підлітків.

І річ не лише в ностальгії.

Горор став занадто «дорослим», метафоричним і серйозним — зосередився на травмах, депресії, соціальній критиці, політиці, феміністичних наративах.

Це логічно та актуально, але сучасний світ і без того занадто складний і вимагає від людини неймовірних зусиль, щоб просто вижити в ньому та не збожеволіти.

Життя несеться в шаленому темпі, катаклізми змінюють один одного: економічна криза, COVID, війна, дедалі більша діджиталізація. Нам доводиться сприймати й аналізувати купу інформації, все більше вчитися, все більше встигати за 24 години, і хоч справжнє, складне мистецтво дійсно здатне відволікти, перезавантажити й подарувати чисту насолоду, іноді хочеться хоч ненадовго припинити напружуватися, вимкнути мозок і просто відпочити.

Просто почитати книжку й не шукати глибоких сенсів.

Просто насолодитися доволі знайомим, банальним і передбачуваним сюжетом, точно знаючи, що спочатку він трохи полоскоче нерви, а потім усе завершиться добре.

Бо це найпростіший і найдоступніший спосіб розслабитися й відчути, що ти можеш щось передбачити й контролювати.

Ностальгічний горор у книжках

Якщо придивитись до сучасних книжкових горорних трендів, то це теж багато в чому переосмислення того, що було популярним раніше – наприклад, новий бум слешерів («Група підтримки останніх дівчат», книги Стівена Грема Джонса, «Horror Movie» Пола Тремблея), історій про екзорцизм (українською наразі нічого з новинок не пригадую, але на американському ринку це зараз дуже поширена тема – «A Head Full of Ghosts», «Come Closer», «My Best Friends’ Exorcism», «The Exorcist’s House») та прокляті будинки чи предмети («Ми колись жили тут», «Вересневий будинок», «Нічний будинок», «Будинок Старлінгів», «Як продати будинок з привидами», «Незнайомець нагорі»).

На українському книжковому ринку горор зараз набирає шалених обертів, і попри те, що більша частина видань – це або давно перевірена класика типу «Дракули» чи Лавкрафта, або позачасовий Кінг, або сучасний горор зі списку топових західних бестселерів, окремо вже можна виділити і нішу дитячого горору, що не тільки формує захоплення жанром у молодшого покоління, але й дає шанс його дорослим поціновувачам знов трохи відчути ту атмосферу, коли їхня любов до жахів тільки зароджувалась.

Кілька років тому у Vivat вийшли «Дуже страшні історії для розповіді у темряві» Елвіна Шварца з ілюстраціями Стівена Гамелла, що десятиріччями були однією з найбільш заборонених книг в США і сформували не одне покоління американських жахоманів.

А минулого року «А-ба-ба-га-ла-ма-га» почала видавати легендарні дитячі жахастики із серії «Дрижаки» Р.Л. Стайна, і я без жартів вважаю це однією з найкращих подій, що сталися з українським книжковим ринком.

У чому феномен «Дрижаків»?

В 90-х ця серія стала абсолютним культурним феноменом у Штатах.

Хоча Р.Л. Стайн був далеко не єдиним автором, що писав у ті роки страшні історії для дітей, проте саме його твори стали явищем, яке визначило цілий жанр, бо він першим заговорив із дітьми на рівних – без поблажливості, зверхності, без моралізаторства і повчання, без намагань щось пояснити, як зазвичай це роблять дорослі, говорячи із дітьми.

Дорослі в його книжках часто помиляються. Вони не вірять дітям, не помічають очевидного або просто зайняті своїми справами. І це дуже чесно відображає дитяче сприйняття світу: коли здається, що ніхто тебе не слухає, а проблему доведеться вирішувати самостійно.

Саме тому дітям так легко асоціювати себе з героями.

А ще й тому, що автор зробив дитячі страхи буденним, таким чином визнавши їхню реальність – бо ж події відбуваються не у якісь вигаданій фантастичній реальності, а у реальному, звичному світі, порушуючи його надійність, стабільність і передбачуваність.

Водночас дорослих, які читатимуть «Дрижаки» – а я б дуже радила дорослим і особливо батькам їх почитати – це може надихнути уважніше прислухатись до власних дітей, згадати, як воно – самому бути дитиною, переглянути своє ставлення до проблем і страхів, якими діти із ними діляться.

Бо за ірраціональними дитячими страхами часто стоїть щось реальне: сумніви і невпевненість у собі, нестача уваги, розуміння чи підтримки, нездатність впоратись із якимись конфліктами чи соціальними взаємодіями самостійно, сором або недовіра до дорослого, що заважає прямо попросити про допомогу.

По суті, Стайн зробив те, що відчуває майже кожна дитина, цілком реальним: його монстри є втіленням тих страхів, про які дітям часто важко розповісти.

«Ніч живих ляльок» – майже класична історія про ляльок чревомовця, що оживають, набувають свідомості і починають нападати на людей.

Але якщо подивитись глибше, книга розповідає історію двох сестер-близнючок, які дуже прагнуть віднайти свою ідентичність, тоді як всі навколо сприймають їх як щось цілісне і неподільне.

Батьки щиро не розуміють, чому одна з сестер так прагне мати щось тільки для себе, і не бачать страждань іншої через те, що вона сама і оточення постійно порівнюють її з більш успішною сестрою.

Книга також розповідає про більш поширені тривоги школярів – публічний сором, неспроможність відстояти себе, недовіра з боку батьків і те, як болісно для дитини, коли її страхи вважають необґрунтованими, а проблеми – незначними.

Оця остання тема проходить червоною ниткою через усі книжки Стайна, бо батьки у кожній історії до останнього відмовляються приймати дітей всерйоз і дослухатись до них. Вони сліпі, зациклені тільки на власних життєвих складнощах, і не мають часу на дітей.

В «Ані кроку в підвал» головна героїня неодноразово проговорює цю думку вголос.

Її лякає, що батько змінюється, але найбільше їй болить те, що він більше не приділяє їй уваги, не розмовляє із нею і постійно зайнятий роботою.

А далі автор додає ще один шар жаху, даючи зрозуміти, що ці зміни дійсно загрозливі, і дівчинка вже замислюється про те, «як жахливо — підозрювати власного батька у тому, що він заподіяв якійсь людині зло».

Це історія про дитячу безпорадність перед дорослим, що є для тебе авторитетом, від якого ти повністю залежиш, який розумніший і сильніший, проте чия поведінка стала абсолютно непередбачуваною.

А от батьки у «Ласкаво просимо до будинку мерців», навпаки, поводяться передбачувано – успадкувавши великий гарний будинок, вони навіть не замислюються, чи готові діти до таких радикальних змін у житті, як-от переїзд в інше місто.

І старша донька, яка звикла поводитись відповідально і ставитись до рішень дорослих із розумінням, щосили намагається не завдавати їм клопоту і прийняти ці зміни, хоча їй важко і боляче втрачати найкращу подругу, страшно починати все спочатку – заводити нових друзів, звикати до нової школи.

Саме ця підвищена відповідальність до останнього стримує її від того, щоб розповісти батькам про страшні і підозрілі речі, що відбуваються у новому домі, та про підозрілу поведінку дітей, з якими вони знайомляться з братом.

Та найбільш травмуючим стає момент, коли зникає улюблений пес родини, і батько відмовляється вирушити на пошуки, посилаючись на власну зайнятість, а мати, хоч трошки і допомагає його шукати, дуже швидко здається й ігнорує емоції дітей, що не можуть стримати своїх хвилювань.

Здавалося б, основна аудиторія «Дрижаків» – це діти 11-12 років, приблизно того ж віку, що і головні герої книг, але мені, як і багатьом іншим фанам горору, дуже цінно мати ці видання у колекції.

І причина саме в оцьому ностальгічному прагненні, з якого я почала – хочеться знов відчути ту атмосферу дитинства, коли історії не мали бути складними, багатошаровими і мультисенсовими, щоб мене вразити.

Коли було достатньо легкого інтенсивного сюжету, простих «скрімерів», динамічної напруги, моцних кліфгенґерів і чіткого розуміння, чого саме боятися і як здолати цей страх.

Між іншим, на сайті видавництва уже анонсовано вихід наступних книг у серії, не проґавте!