Гра в мовчанку

Непроглядна снігова пелена заступила шлях додому. Автівка покволом просувалася заметеною дорогою, мов ритуальним похованням, чавлячи під колесами сніг, як ті груди кісток. Люта хуртовина за вікном розмітала височезні замети уздовж безлюдних тротуарів.

Позбавлений думок і помислів, я припав розпеченим обличчям до холодного скла пасажирських дверей. Літру віскі вистачало нам із Деном, щоб поринути в безпам’ятство й забути про ту автокатастрофу. Одинадцять загиблих. Четверо скалічених. Не так ці люди уявляли собі відпустку.

Компанія спершу відсторонила нас від роботи. Обіцяли, що відновлять після завершення слідства. Збрехали. Та втрата роботи виявилася не такою страшною, як нескінченні кошмари про той день. Звивиста дорога, безперервна злива, гірський ланцюг, що жеврів білизною від спалахів блискавки… Охоплений вогнем автобус, обвуглені тіла, несамовиті крики…

— Приїхали, — відказав таксист.

Вивалившись із машини, я вайлувато побрів до будинку. Хуга шипіла, завиваючи між домівками, мов голодна зграя вовків. З буремного моря я зайшов у штиль. Вдома за столом мене вже чекала дружина з сином.

— Що це так смердить? — з порогу вигукнув я. Від огидного ядучого запаху мене пройняли дрижаки. — Знову твоя срана вечеря?

Перед очима стелився туман. Роззувшись, я одразу почвалав до кухні.

— Як завжди у свою мовчанку граєтесь? — претензійно кинув, всаджуючись за стіл. — Скільки можна ображатися?

Ліна не зроняла слова вже з цілу вічність. Жодної уваги звідтоді, як я прийшов увесь заваляний в лайні та блювоті. У додачу й Ореста підбурила. Така мені плата за взятий клопіт. Невдячні. Що вони знають про марудну працю? Після аварії я влаштувався на дві роботи, щоби бодай якось триматися на плаву. За кермо мене більше й диявол не всадить, тож зранку я розвантажував машини на пошті, а опісля мив посуд і туалети в дешевій забігайлівці. Інколи після зміни бармен пригощав чаркою-другою, тож збиратися там із Деном стало традицією. Упивалися так, що подумки відлітали до сусідньої Андромеди. Принаймні, у тих всесвітах мене не діймали кошмари.

Так і гайнував останні місяці. Прокидався, коли Ліна з Орестом вже снідали, а повертався, коли вони справляли вечерю. Життя зациклилось у сколоченому ставку, на дні якого причаїлася дюжина чортів.

— Мовчите? Гаразд, мовчіть.

Втомлено прихиливши голову, мов той дерев’яний блазень, я вдихнув на повні легені. Їдкий сморід притьма вдарив у носа й прокрався під самісіньку шкіру. Не стримуючи роздратування, я скочив зі столу й розчахнув вікна. Під акомпанемент свисту знадвору диким табуном увірвалася хуга. Лютий мороз миттю остудив запал.

— Так краще, — поблажливо відказав я й повернувся за стіл.

 Туман перед очима густішав, габою розливався по кухні, а з нього простягалися Морфеєві руки, щоби затягнути мене до свого далекого царства. Мимохіть я вдарив виделкою по тарілці та із зачудуванням збагнув, що весь час вона була порожньою. Ліна з Орестом продовжували мовчати, а кухнею розполонювалося лише шипіння заметілі та дзвін металевих кілець на завісах. Тоді ж наче грім розкотився важкий стукіт у двері.

— Кого б це біс побрав з’явитись у передніч?

— Назарій Рудич? — пролунало знадвору, поки я відмикав замок.

Потойбіч порога стояло двійко поліціянтів. Не встиг я й оком змигнути, як один з них притиснув мене обличчям до стіни, застібнувши на зап’ястках наручники.

— Ви заарештовані. Ви звинувачуєтесь у вчиненні пункту першого частини другої статті сто п’ятнадцятої кримінального кодексу — умисне вбивство двох осіб, а також пункту другого частини другої статті сто п’ятнадцятої — умисне вбивство малолітньої дитини.

Тієї миті яскравий спалах, немов сонячний диск після єгипетської пітьми, осяяв темні закапелки пам’яті. Там громадились усі жахливі й відчужені спогади. Моя свідомість дременула до звивистої дороги поміж гір, посеред якої з-під розтрощеного автобуса виповзали обпалені тіла. Водномить я опинився в спальні, спостерігши, як мої жилаві руки оповивають шию Ліни.

— Орест? — недоумкувато прожебонів під носа я, а опісля гукнув до поліціянтів: — Дайте мені побачити сина!

 Сніжні порошини, що влітали з вікна, впивалися в бліду порепану шкіру дитячого личка. З-під лоба на тлі фіолетових синців виразно виглядали блакитні очі, всередині яких зяяла безодня. Поряд сиділа Ліна з чорними смугами на шиї. Її колись ніжні вуста набрякнули та посиніли, а щоки, що постійно заливались рум’янцем, тепер точили огидні комахи.