Червона зірка

Василь із залишками своєї чоти мав виграти час і дати змогу Запорожцям відірватися від ворога. Для цього була вибрана чудова позиція: на пагорбі, уздовж якого йшла дорога, вирили укриття, встановили скоростріл, стрільці залягли поруч. Червоних не було видно. Василь проводжав очима нашу колонну, поки вона не сховалась за лісом. Можливо, він вже ніколи не побачить своїх друзів. Хоча у попередньому бою вони задали большевикам хорошого прочухана, може, ті не наважаться переслідувати.

Ніби у відповідь на ці думки, на горизонті здійнялась курява. Треба підпустити ближче… Колона червоних розсипалась у розстрільну і рушила на них. Як вони дізналися? Ми нібито добре замасковані… Звідки їх постійно так багато береться?

Вже можна було розгледіти обличчя. Які вони всі брудні, покривавлені!

Василь дав команду. Радісно заспівав скоростріл. Червоні падали десятками, але багато хто продовжував повзти. Дивно! Мали б злякатися та відступити. Мов сарана, обліпили пагорб. Не встиг Василь зрозуміти, що відбувається, як вже був повалений на землю.

Їх, трьох полонених козаків, зв’язали та залишили на вершині пагорба. Червоні поводились якось дивно: хиталися зі сторони в сторону, закочували очі, бубонили щось собі під носа…

До місця бою під’їхала автівка, з неї вийшли двоє людців — маленький плюгавець у шкіряній курточці і вдягнений звичайним червоноармійцем чоловік з темною шкірою та клиновидною борідкою.

— Товарищі червоноармійці! — почав плюгавий; частина солдатів відгукнулася та зібралася коло нього, інша продовжила свої дивні рухи на місці. — Світова революція – це не тільки новий, справедливий світ для трудящих! Це – також новітні досягнення науки, що об’єднують пролетарів усіх країн! Зараз товариш Лудре, який прибув до нас здалека, допоможе нам підняти на ноги найбільш важкопоранених бійців! Товариши, знесіть усіх полеглих до автівки!

Поки червоноармійці поспіхом виконували накази комісара, товариш Лудре витягнув із машини похідний столик, почав розкладати на ньому якісь речі. Здалеку не було видно, що це, але здавалося, що він викладає з них геометричні фігури. Посеред столу він вибудував якусь піраміду, на вершечку якої встановив червону зірку двома рогами вгору, як на ордені Червоного Прапора. Перед столом росла гора трупів. Тим часом товариш Лудре перевдягнувся так, що став дещо схожим на католицького священика, проте поверх загорнувся в червоний кумач, як у тогу.

— Товарищі червоноармійці! Відійдіть, і краще відверніться та заплющте очі. Тут буде випромінювання, небезпечне для зору. Можете осліпнути! — попередив комісар.

—  А може, то бісовщина якась? — гучно запитав один із солдатів.

Комісар без попередження застрелив його і залементував:

— Ми ліквідуємо будь-які сумніви в комуністичній науці!

Червоноармійці посідали на траву та відвернулися. Товариш Лудре почав свою науку. Він водив руками над своїм столом, подібно до медіума, підстрибував та промовляв щось незрозумілою мовою. Його слова зливалися в якісь диявольські співи. Природа ніби почала відгукуватись на це ворожіння. Спочатку сильний вітер став завивати, ніби підспівуючи йому і багатократно підсилюючи пекельний ритм. Різко потемнішало, небо закрили чорні хмари, крізь які чомусь досі було видно зірки. Червона тога товариша Лудре розкрилася, тримаючись тільки на його плечах. Вона виявилася довжелезною, здавалося, метрів 50, не менше, і, як антена, коливаючись, стреміла вгору.

Навколо почали бити блискавки. Вітер дістав сили урагану. Василь та інші козаки не могли втриматись на пагорбі та покотилися вниз, просто до ніг товариша Лудре. Навколо червоноармійці каталися на землі, повзали на чотирьох та ревли від жаху. Єдиною непорушною постаттю лишався комісар. Він із злобною посмішкою спостерігав за дійством.

Товариш Лудре простягнув руку до одного з полонених козаків; якась сила підняла того та підтягнула до столика. Вихопивши довгого кривого ножа, іноземець різким рухом перерізав йому горлянку так, що кров забризкала усе навколо. Купа мерців заворушилася, і небіжчики почали вставати!

Василь відчув, як якась сила піднімає його догори. В цей момент йому вдалося вивільнити одну руку. Він намагався схопитися за землю, але екзальтоване темне обличчя наближалося. Остаточно відриваючись від землі, він машинально схопив камінь.

Більше половини полеглих вже постали і голосно ревіли, роздивляючись навколо.

— Будете бити Петлюру! — кричав комісар.

Товариш Лудре замахнувся ножем. Василь інстинктивно кинув камінець в пірамідку на столі… і поцілив у зірку, що з несподіваним грюкотом впала на землю.

Мерці розвернулися до столика. Ще мить — і вони кинулися на своїх володарів. Василь допоміг звільнитися товаришу, і вони побігли щосили, намагаючись не слухати диких криків позаду…