Час, як дощ, змиває все. Змив і сліди Сіддхартхи Гаутами, але не вчення його. Артур йшов по тих майже невидимих слідах з мрією досягти рівня Будди, намацуючи стежку в нірвану. Зараз він в позі лотоса, холодний і закостенілий, лежав на металевій плиті моргу.
– А ви знаєте, я думав, що тут пахне якось по-іншому!
– Знали б ви, як все вже дістали зі своїми байками про запах моргу.
– Ні, я насправді думав, що тут буде такий нудотний солодкуватий запах.
– Тут пахне дезінфекторами і формаліном, а ви всі схоже Зюскінда перечиталися. А ще пахне тютюном і спиртом – тому що я алкоголік. Зрозуміло? Бери краще скальпель – розкрий грудну клітку тому йогу.
Скальпель, грудна клітка… Слова патологоанатома відлунням пронеслися в свідомості Артура. «Ви що? Я ж живий!» – закричав він. Але його ніхто не почув. Жоден м'яз не здригнувся на застиглому тілі хлопця. Навіть зімкнуті повіки не ворухнулися. Артуру більше не хотілося пізнати нірвану. Тільки б прокинутися. Він судорожно намагався згадати слова «Отче наш». Артур не бачив скальпеля, але йому здавалося, що він чітко відчуває запах сталі і її крижаний дотик до тіла.
Практикант взяв скальпель: так, значить, від ключиці до грудини і по грудині вниз .
«Боже Ісусе, ні!» – кричав Артур.
Рука в гумовій рукавичці намацувала ключицю. Раптово тіло хлопця обм'якло, шкіра повертала природний колір.
– Нічого собі. Подивіться: він взагалі як живий.
– Що там дивитися? Ріж давай. Швидше додому підемо.
Вказівний палець практиканта з силою натиснув на скальпель. Біль був нестерпним. Артур кричав не перестаючи, але губи його залишалися застиглими – назовні не виривалося ні звуку. Очі, здавалося, були залиті цементом. Неймовірним зусиллям волі Артур намагався підняти повіки. З розрізу хлинула кров, струмками розтікаючись по худому, обплетеному візерунками вен тілу. Повіки здригнулися і очі трохи прочинилися.
– Боже, – закричав практикант, – ну подивіться: він справді, по-моєму, живий!
Артур відчув, як почало дерти у нього в горлі, коли повітря стало проникати в трахею.
– Як ти дістав. Чому вас тільки вчать в ваших медах? Ок. Очі його тобі заважають? Зараз не будуть, – патологоанатом порився в інструментах і взяв в руки нитку і загнуту голку.
Голка проходила крізь віки і очні яблука. Артуру здавалося, що вістря встромляються йому прямо в мозок. Випустити крик назовні він, як і раніше, не міг: сили поверталися в тіло занадто повільно...
Шви на очах вийшли криві і недбалі, ніби якась дитина сама намагалася зашити порвану іграшку. З під швів по обличчю сочились краплі крові, які були схожі на червоні сльози.
Практикант відсахнувся і ледь чутно пробурмотів:
– Ні, ні... Я не можу...
– За що мені це?! Якихось лохів сюди весь час надсилають. Ти такий же дебіл, як цей йог! Дістав уже. А я ще й не похмелявся! – патологоанатом вирвав скальпель з рук практиканта і, здавалося, за секунду зробив два надрізи: від ключиці до грудини і вниз – немов вправний кравець розрізав сукно.
З губ Артура зривався хрип, який вже майже переростав в слова, але вмілі руки патологоанатома вже відокремлювали ребра від грудини спеціальними ножицями.