Нащадки

Цієї справи не мало бути взагалі. Вона мала просто наснитися і відразу забутися. Натомість викликала до життя справжніх демонів. Але хіба я міг передбачити це, коли виходив із Центру вивчення генеалогії “Рід”? Усе мені тоді здавалося не більш ніж злим жартом. Я сам себе називав подумки Миха-жартівник, хоча для інших залишався або Михайлом Богдановичем, або Мишком.

“Рід” зустрів мене світлим та просторим кабінетом, у якому гостинно приймав Кирило Володимирович, власник і директор Центру. Свого часу він допоміг мені з’ясувати, ким насправді були родичі дівчини, з якою я мало не одружився. Вона приховувала, що її матір та всі рідні за материнською лінією мали душевну хворобу. Ця спадкова хвороба ретельно приховувалася від мене. Дівчина понад усе прагнула мати свою дитину, я здавався ідеальним кандидатом на роль батька. Я мав роботу, міг забезпечувати родину, а оскільки часто бував у відрядженнях, то й душевну хворобу ще довго не помічав би. Зізнаюся, мені було важко повірити в божевілля. Дівчина ж ніколи не давала приводу щось запідозрити, завжди усміхалася, була такою милою і врівноваженою… Але коли я спитав, чому її бабця влаштувала пожежу в будинку, де сама й загинула, від коханої залишився тільки спогад. Колись сині, як глибока вода, очі почорніли від гніву. Наступної миті я почув таку лайку, що не відразу й повірив своїм вухам. Минуло ще чимало часу, перш ніж я зміг засинати і прокидатися без внутрішнього здригання. Та злість, із якою я зіштовхнувся, здавалася геть нелюдською.

Весілля не відбулося. Я почувався зрадженим. Залишалася тільки робота з її вічними відрядженнями, та навіть вона не могла врятувати від тієї чорноти, що огорнула мене. Я був, але не жив. Існував, не розуміючи, навіщо існую. Усюди мені ввижалася насмішка світу. Я пиячив. Чорні очі переслідували мене у снах, і тоді я запідозрив, чи не було й серед моїх предків божевільних або самогубць.

Кирило запевнив, що не було, принаймні в жодних архівах про це не згадувалось. Я відчув щось подібне до полегшення. Я просто пережив стрес укупі з шоком, а потім зациклився замість того, щоб жити далі. Своєрідна помста розбитого серця, яке все не могло підкоритися холодному розуму. Я сам не помітив, як став надто вразливим.

Я сказав собі: “Не будь аж таким серйозним. Розбите серце, ха!” Я натягнув маску байдужого циніка і того ж дня переспав із повією. Я відчув: чорні очі мене відпустили. Я міг дихати вільно.

Наступного дня мені виповнилося тридцять два роки, те, що хвилювало у раніше, здавалося дурістю. (Зауважу, те, що хвилювало в тридцять два роки, у двадцять теж здавалося глупством.)

Але відсвяткувавши свій день народження, я прокинувся від того, що хтось поруч плакав, хоча нікого насправді не було, всі друзі давно пішли. Я ввімкнув світло. Плач не вщухав. Із завмиранням серця я пройшовся своєю просторою трикімнатною квартирою, перевірив навіть лоджію, де бував лише кілька разів. Усюди плач звучав однаково, неможливо було визначити його джерело. Я навіть подумав, чи то бува не слухові галюцинації після випивки, коли плач раптом перетворився на пронизливий крик, що розривав мене просто зсередини. Я впав на коліна, схопившись за голову, вилиці аж пульсували від болю. Я заплющив очі і знову побачив її. Вона тримала в руках ляльку, яка кричала та плакала.

Я навмисно не називаю імені. Вранці я дізнався, що бідолашна загинула в пожежі, як її бабуся. Тож нехай ім’я в цій історії залишиться невідомим. Я лише хотів би зазначити, що не можу заснути вже сьому ніч. Цей диявольський плач із нестерпним криком переслідує мене. Я поки що тримаюся, навіть не п’ю кави, та заспокійливі теж не допомагають. Я перестав ходити на роботу. Моє серце стукотить так, що я розумію: воно не витримає. Йде вже десята ніч без сну, десята ніч плачу і криків, в інтернеті я прочитав усе про безсоння. Я знаю, що один молодик збожеволів після того, як не спав одинадцять ночей.

Я знаю, що то плаче дитина, якій не судилося народитися. Дівчина загинула, але її мрія тепер харчується мною. Найпершою її стравою став мій сон.