Лімб

Несамовитий біль вирвав мене у реальність, наче мама, що будить вранці до школи, та згодом ще декілька разів заходить до твоєї кімнати, перевіряючи, чи точно ти прокинувся. Біль змусив мене відкрити очі, впустив у легені якийсь сморід, з яким мій шлунок вирішив привітатися особисто, вивернувши назустріч цьому «амбре» свою соковиту начинку, усю до останньою краплі. Я хотів-но було не заважати їх «знайомству» й захлинувшись, закінчити свої муки, але клятий інстинкт самозбереження стрімким рухом підняв мене у позу «сидячий труп» і я відкашлявся.

Протерши слизького рота спітнілою рукою, я спробував озирнутися. Кожен, бодай легесенький рух мого тіла відкликався цим клятим болем, що я ,мабуть вперше по справжньому, усім серцем забажав смерті. Проте, крізь цю димку помутнілого розуму я побачив те, від чого думка про смерті, біль, нудота – усе завмерло, як кіно на паузі. Я побачив її- Пітьму.

Згадайте своє дитинство. Як ви прокидаєтесь посеред ночі у своєму ліжечку, здавалося без жодної видимої причини, на секунду відкриваєте очі, й одразу щосили замружуєтесь. Усе, що ви встигли побачити - Пітьма, але й цього вистачає, щоб ваш розум почав домальовувати якісь образи, картинки того, Що може там ховатися. Образи виринають усе страшніші й страшніші, тіло напружується до стану гітарної струни, що от-от лусне. У вухах починає дзвеніти, ви вже не розумієте, чи це дзвін лише у вашій голові, чи у кімнаті є Щось, що може видавати такий моторошний звук…

Згадали? Помножте цей спогад на сто- це і буде десь тисячна частина моєї Пітьми. Я не міг стулити віки, всеохоплюючий страх пронизав мене наскрізь, охопив кожен мій член. Мозок гарячково намагався зачепитися бодай за якусь деталь, що могла зробити Пітьму лише темною кімнатою, а мене-дурнем, що спросоння вигадав собі якусь маячню, але в нього не виходило. Пітьма не давала надії, вона була водночас всім і нічим …

Та раптом вона відпустила мене, і я зміг поворухнутися. Потрібно було бодай трохи зорієнтуватися, щоб остаточно узяти себе у руки. Зір був наразі таким собі помічником, тому довелося повністю покластися на тактильні відчуття.

Я провів руками по поверхні, що була під мною. Ідеально гладенька, мабуть що підлога, була вкрита якимось слизьким мохом, із характерним запахом тухлятини, яка декілька хвилин тому змусила мене «осоромитись». Одразу ж я спіймав себе на думці, а чи дійсно пройшли хвилини, а не години чи взагалі дні? І чи біжить час, що я знаю у Пітьмі?

Відчувши, що мною от-от заволодіє чи то Пітьма, чи проста панічна атака, я спробував підвестись, щоб трохи набратися впевненості. Біль досі не повертався і я вже не був впевнений, а чи відчував я його взагалі…

***

Хрускіт. А разом із ним повернувся Біль. Все ж таки він був справжнім…

Моя спроба підвестися була марною, бо підлога була занадто слизька, але зрозумів я це вже постфактум. Хрускіт зламаної кінцівки привернув увагу Пітьми, і Вона знов почала мене обіймати. По обличчю текли сльози, біль випалював мене зсередини, але я вирішив дати Бій, що буде останнім. Я поповз цим гнилим мохом, чіпляючись здоровою рукою кудись вперед, допомагаючи ногами, але Біль та Пітьма залишили мене нерухомим.

По підборіддю скотилися сльози, сльози безвиході та злості на самого себе, зламану руку, Біль, Пітьму. Сльози стікали тонесеньким струмком, заливаючи все навкруги, намагаючись втопити мене разом із моїми страхами. Я почав захлинатися брудною сумішшю моху і сліз, трохи підвів голову й щосили плюнув у підлогу. Знесилено опустивши голову туди ж, я відчув, як щось тверде, наче розсипане, вп’ялося мені у підборіддя. Я не одразу зрозумів, що це були мої зуби, але від усвідомлення цього факту я щосили заскиглив.

Це не сподобалося Пітьмі. Вона вирішила піти у наступ, щоб припинити мої страждання у її Царстві.

Я скиглив поки вона давила мене з усіх боків. Я скиглив під звуки ламання моїх кісток, я відчував ,як ребра пробивали мені усі нутрощі, як рвалася плоть… Все скінчилося швидко.

Пітьма нарешті відпустила мене, та й водночас поглинула без залишку.

***

-Час смерті, сестро?- запитав лікар під гучний писк якихось приладів.

-Одинадцять нуль дві ранку.

Чоловік зробив помітку у медкарті та підняв голову на ліжко свого , вже колишнього пацієнта.

-Спи спокійно.- сказав лікар, та вимкнув галасливі прибори.