А ти, маєш право на помилку?

Широка цегляна стіна була рясно всіяна великими і малими плямами свіжої крові. Не встигаючи згортатись, вона поволі стікала донизу, залишаючи за собою темні лінії. Здавалося, ніби якийсь художник-експресіоніст вимочував у червоній фарбі гігантського пензля, та бризкав ним на полотно, яким зараз була стіна. Але навряд чи картини, навіть найекспресивнішого художника, будуть смердіти обпеченим м’ясом та горілим лайном. А тут цього було вдосталь. Трохи нижче центру стіни була велика коричнева пляма, яка стікала на підлогу, де на неї вже чекав розпоротий шлунок. Серед вінегрету з його залишків, кишок та ще чогось, можна було помітити сніданок власника шлунку, який, здається, полюбляв на ранок салати. Від нього починалася велика калюжа крові, що за формою нагадувала хмаринку, яку малюють діти на асфальті. Вона, ніби Карибське море, була всіяна дрібними і не дуже островками з м’яса та жиру, а закінчувалося це все тулубом, точніше тим, що від нього лишилося. У Карибському морі часто йдуть дощі, що не було винятком і тут, правда, за опади тут слугували краплини сечі та лайна, які капали з прямої кишки та сечового міхура, що висіли зверху, на люстрі, обперезані залишками кишок. У кутку кімнати, ніби старий, забутий м’яч, валялася голова, вся посічена та порізана. Роздутий язик вивалювався з розтрощених щелеп, замість носа був маленький кратер, а одне око витекло на нього зверху. Дивно, яким чином вціліло інше, яке широко розплющене, з обпаленими повіками, дивилося прямо, де через пару метрів лежали пережовані руки, що закінчувались на зап’ястях. Ноги, геть запечені, лежали купкою неподалік від стіни. Солодкувато-металевий запах крові, впереміш із смердінням лайна, нутрощів та смаженого м’яса, утворювали незабутній аромат, що змусив би смачно проблюватися навіть мертвого.

Всі ми маємо право на помилку, і досить часто цим користуємось. Але такого права не мають сапери. Ти або перерізаєш вірно обраний дріт, або розлітаєшся на великі та маленькі купи м’яса, крові та кісток.