Шлях комунізму

Дорога була порожньою. Андрій старався не їхати менше сотні. Раптом роздався хлопок, і машину різко повело праворуч. Гальмуючи та викручуючи кермо, він ухилився від зіткнення зі стовпчиком, але машину винесло з дороги.

Пошкодження? На перший погляд, не дуже страшно. Луснули переднє і заднє колесо з одного боку, він трохи проїхався на дисках. Мабуть, доведеться їх рихтувати. Запаска не допоможе. Цікаво, як могли одночасно луснути два колеса? Там, де чорні сліди від шин вказували на місце аварії, лежала дошка, з якої стирчали гвіздки. Гади! От хто це зробив? Ідіот погрався, а тепер стільки витрат. І головне, в Київ на змагання він точно вже не встигне.

Телефон показував відсутність мережі. Андрій огледівся і зрозумів, що варіантів у нього небагато. Навколо розкинувся степ, чомусь в цьому місці він виглядав майже пустелею, навіть лісосмуги уздовж дороги не було. На горизонті маячили якісь гори дуже правильної трикутної форми. Десь там Жовті Води, так? Кілометри за два по дорозі видно було кілька будівель. Треба йти.

Першою з будівель виявилась бетонна зупинка, закинута бог зна коли. Від назви не залишилось і сліду. За нею стояв… важко сказати, що це було: вціліли лише чотири стіни, всередині було порожньо. Дивно: ні на зупинці, ні в цих руїнах не було навіть сміття.

А от далі … Бінго! За чотирма стінами знаходилось кафе, чи то закусочна. Вона працювала. Треба купити собі якийсь бутерброд. Він заслужив. Трохи далі убік від дороги було видно ще якісь будівлі, корівники, чи щось таке. Він зайшов до кафе. Фе! Здавалося, інтер’єр тут не мінявся з 80-х. І прибирали востаннє, мабуть, теж тоді. Навіть не скажеш, чи безпечно купувати їжу в такому закладі. У скляній вітрині лежали кілька бутербродів, загорнутих у поліетилен. Ну, принаймні, в СРСР таких не робили, значить, вони свіжіші. Він обрав один, що виглядав трохи краще.

   — Агов! Хочу купити бутерброд!

Тут купа лахміття, яка лежала в куті за прилавком, заворушилася; виявилось, що це була людина. Майже людина. Дуже товста тітка незрозумілого віку. Її руки, схожі на товсті обрубки, та розпухле обличчя мало огидний фіолетово-чорний колір. Мабуть, така хвороба. Поросячі очки дивились на нього з якоюсь злобою. Може, вона тут теж з 80-х? Істота зупинилась навпроти нього і дивилась йому в очі. Тут з дверей поза нею з’явився чоловік. Дуже худий, майже як скелет. Лисий, покритий зморшками. Проте старим він не виглядав. Його рухи були доволі пружними. Жінка видала якесь горлове урчання, і з її рота почала текти слина. Лисий подивися на неї та сказав:

   — Продай йому бутерброд.

   — Дякую, я вже перехотів. Скажіть, тут є шиномонтаж?

   — Так, — сказав лисий, — там! — і махнув рукою у бік корівника.

Андрій вийшов з кафе та рушив у вказаному напрямку. За корівником була невеличка площа, за нею – руїни чогось схожого на дім культури, за ними – ще якісь руїни.

Посередині площі стояв пам’ятник Леніну. Його сірий постамент був заляпаний темними плямами. Отже, про декомунізацію тут не чули? Андрій підійшов до будинку культури. Куди далі? Перед ним висіла старезна дошка пошани. Більшість літер на ній вже вицвіли та вигоріли, але можна було прочитати «ОГПУ» та «Ударників». Під написом висіли два портрети. Щось знайоме було в обличчях. Ба! Лисого можна впізнати, хоча тут він значно молодший, і тітка, не схожа, але теж товста. Як це може бути? Позаду він почув кроки.

Андрій повернувся. Обоє стояли біля пам’ятника, вдягнуті в старезні, пошматані чекістські лахи. Кожен тримав в одній руці серп, в іншій молоток. Маячня!

   — Йди сюди, буржуй. Тоді помреш швидко. — сказав лисий.

   — Ви сказились!

   — Ні, товариш, — лисий та його напарниця стали обходити Андрія з боків, методично пояснюючи: — Комунізм безсмертний! Є три джерела марксизму: вчення Маркса, яке всемогутнє, тому що воно вірне, свіжа кров, та те, що тут лежить під землею.

Не на того нарвались, подумав Андрій. Він стрибнув убік тітки, потужним хуком поклав її на землю. Це виявилось дуже просто. Потім він атакував лисого, той теж не встиг зреагувати, і за мить був на землі.

   — Ха! Кого тут боятись?

   — Його… — прошепотів лисий і витягнув кістлявого пальця.

Андрій повернувся і побачив, що пам’ятник вже не на постаменті, а просто перед ним. За мить гранітний кулак увійшов в його обличчя...