Тиха ніч

Ото вже страху наробило їй те гадання — моїй бабі. Хоча яка там баба, вона тоді ще дівувала! Збита вправно, неначе той глечик чи паляниця свіжа — бери та й їж з обох рук. Одним словом, бажана молода на весь Червоний Став!

Було це на Андрія, коли дівчата гадали та у когутах собі долю розглядали — яким їх чоловік буде майбутній? Чи господарем із золотими руками? А чи буде любець на груди взяти? Ніхто не бажав пияка, який з нього хазяїн?

Всі дівки як дівки, їхні когути зерна поклювали та походжають неквапно. А бабуня моя, тоді ще молодиця рясна, забилася в куток та й дивиться розгублено на свого когутика.

А той не їсть, ні зернятка не склював. Баба йому вже й підкидала на долівку — та марно, хіба долю підгодуєш? Тільки воду п’є. Та так п’є, неначе хворий.

— То ж мій буде у пляшку зазирати, Шурко! Не хочу за такого, — каже стривожено.

— Не плач, Ганнусю, — заспокоює сусідка. — Ліпше придивляйся. Як буде легінь смакувати гірку — то рви з ним, не дьоргаючи!

Так переконливо порадила сусідка, що баба моя розвеселилася трохи.

Як ніч глибока впала, потяглися молоді по хатах, а Ганна все сидить та й голова їй пухне від думок. Сусідка продовжувала втішати, але навкруги так тихо стало враз, що баба моя більше ні слова не почула — неначе оглухла.

Зовсім скоро поженилася Ганна з Андрієм, найкращим парубком у Ставі. Полюбила вона Андрія міцно! Та й він її не пускав, ні на кого й уваги не звертав, як зачарований — куди вже там шукати іншого? Гуляння скромне влаштували, бо не падав їй той камінь гадання із серця.

У весільну ніч пішла Ганна ніби як святкову постіль дістати. А насправді полізла на горище зі свічкою й карти прихопила, щоб узнати, чи буде їй доля з Андрієм. Та й карти добра не віщували — все жир ішов. А як спускалася драбиною з горища, то так тихо стало навкруг на якусь мить, що Ганна й власних кроків не чула, аж доки не ступила на землю.

Хоч Андрій і гарним хазяїном був, та Ганна щораз приговорювала, боялася:

— Любасику, ти ж тіко не пий гіркої, бо долю вкрадеш нашу.

— Не вигадуй вигадок, любима. Нащо мені та гірка, коли ти в мене така солодашка!

Та Ганну мучило її ворожіння, тож подалася вона до місцевої бабки просити зілля, старі більше знають.

— Зілля нема такого, та от муки візьми з собою, як до ліжка йтимеш, — сказала знахарка.

Поставила Ганна мішечок борошна біля ліжка, сама не знати для чого. Однієї дуже тихої ночі Андрій щось по-звірячому стогнав уві сні та руками розмахував, що й бабуню мою вдарив кріпко, аж губа в неї розпанахался й кров потекла. Хоче збудити його, та Андрій не прокидається, наче онімів од тиші нічної, тільки нігтями дряпає стінку.

А після тої ночі Андрій з роботи не вернувся. Повідомили Ганні його товариші з бригади, що привалило чоловіка деревом та й загинув. Ганна в розпачі не знаходила собі місця.

— Казав, що будеш мені помагати, а хто мені теперечки серпа заточить? — плакала Ганна, йдучи до колгоспу.

Наступного ранку всі серпи в неї були заточені якнайліпше. Чи хто чіпав їх з родини, питалася, — ніхто не чіпав.

Та баба як у напівсні ходила від горя. Йшла якось полуднувати та й розсипала борошно по хаті, а прибирати не стала. Бо як думкою од світу одірвешся, то й хату запустиш.

— Казав, що завжди будеш зі мною, — плакала Ганна вночі.

Та тільки тиха ніч до Ганни озвалася — та така глуха, що й у вухах не дзвеніло. Місячне світло заливало хату. Враз побачила Ганна, як сліди когута на борошні з’являються! Та так багато, неначе невидий когут по хаті гасав, як шалений. А найбільше коло її ліжка топтався.

Отак моя баба більше не виходила заміж, залишилася у парі з незримим когутом, бо побачила, який він добрий до неї. Славно, що хоч доля пияка не справдилася. Казала баба: “Краще когутик, ніж пиятик”. А як моя мамка народилася? Того я ніколи не знав.