Сеанс

Щоразу, проїжджаючи Радунівку, я бачив цей маленький старий кінотеатр. Мені подобалися його дерев’яні, здається, ще радянської доби двері, намальована місцевим умільцем афіша, навіть облуплена фарба на стінах (приємний колір!). Щораз то через зайнятість, то через втому, то з банальних лінощів я просто проїжджав повз. Але цього разу безсмертне «щось» підштовхнуло мене зупинитися і зайти.

Всередині зальця виявилася ще меншою, ніж я очікував. Кілька рядів потертих крісел, бадьорий стрекіт старенького проектора, парочка випадкових глядачів. На мій подив, крутили старий горор, років десь так п’ятдесятих. Таке специфічне кіноманське пригощення вочевидь було не до смаку парочці; принаймні, незабаром я вже чув, як закохані (будемо вважати, що так, хоча, коли обернувся, зауважив у дівчини в очах.. невдоволення? смуток?), словом, закохані колоритним матюкливим суржиком висловлювали симпатію одне до одного. Сторонній шепіт за спиною починав виводити з себе, та й сама «атмосферність» місця стала якось зашкалювати. Словом, я вийшов із зали і вирішив пошукати «кіномеханіка». Те саме «щось» підказувало, що зустріч із ним дасть куди більше вражень (а я, як письменник-початківець, до них шалено спраглий). Що ж, що-що, а це відчуття мене не підмануло, не підвело…

… «Кіномеханік» виявився невеличким чоловіком з пригальмованими рухами і швидкими очима. Вислухавши компліменти щодо «неординарної програми», він підморгнув і змовницьки прошепотів:

- Це все проектор!

- Тобто?

- Він обирає фільми. І… глядачів.

Здавалося, мій співбесідник глузує. Слід сказати, розмова ця велася вже за рогом кінотеатру, куди «кіномеханік» пішов «покурить». Якось ніяково зазирнувши мені в очі і побачивши там повне недовір’я, він, ніби раптово зважившись на щось відчайдушне, схопив мене за руку і потягнув до зали.

На екрані біснувалося чудовисько, своїми гумовими формами (ох ці вінтажні спецефекти!) розмазуючи другорядних персонажів по всіх мислимих і немислимих поверхнях. До моменту, коли головні герої розмажуть його самого, лишалося ще близько години. Я перевів очі на публіку і відчув, що найцікавіше, здається, відбувається саме тут…

По-перше, глядачів суттєво побільшало. Ні, зала, звісно, повною не була – таке щастя і в переповненій столиці кінотеатру випадає далеко не завжди – але десь половина місць зайнята була. По-друге, всі тупили очі в екран з такої увагою, якої мала б повчитися синефільська кіноклубівська публіка. Так, не можна сказати, що культурне життя на наших теренах буяє таким вже буйним цвітом, тим більше, в Радунівці (вибачайте за снобізм, просто мені так здається), але аж такий захват здавався надмірним. Ще один, уважніший погляд – і я зрозумів, що переді мною не захват, а щось більше, близьке до сомнамбулічного стану. І в той же час… атмосфера напруженого чекання, відчутна мало не шкірою. Я глянув на свого провідника, та питання про місцевий культ великого екрану так і лишилося на язиці. «Кіномеханік» сам витріщався на екран, так вибалушивши очі і роззявивши рота, що я відчув огиду. Але… що ж там могло настільки захопити увагу? Повільно повертаю голову до екрану і, здається, спізнююся; лише краєчком ока встигаю зловити подобу тіні, що на півмиті сфокусувалася на екрані й знову зникла. Гумове чудовисько продовжувало когось терзати під відчайдушний лемент героїні.

… У залі почувся грюкіт. Світло увімкнулося, і я побачив на підлозі дівчину із «парочки». Сам не знаю як, одразу зрозумів, що вона мертва. Про фільм, ясна річ, було забуто. Але… публіка не здавалася ні враженою, ні сильно засмученою. Скажу більше: вона зреагувала так, ніби очікувала на щось подібне. Люди трохи постояли над дівчиною, тихо перемовляючись, потім двоє чоловіків (серед них її хлопець) взяли тіло і винесли геть. Всі розійшлися, і ми з «кіномеханіком» лишилися самі.

- Що то було? – вичавив я з себе.

- Ага, тепер вірите? Казав же: проектор! У ньому живе щось, що… їсть життя.

- Але… Ви що, не намагалися позбутися його?!

- Та що ж, пробували деякі… Але, знаєте, швидко вмирали після цього. То ми й покинули пробувати. Хотіли зачинити кінотеатр, та… люди не захотіли. Хтось любить бачити чужу смерть, а хтось… тягнеться до неї сам. До того ж, – і тут він ніяково посміхнувся. – У нас тут, знаєте, небагато розваг…

Я поїхав, але побачене в Радунівці не відпускало. Чомусь я був певен, що повернуся туди – відчути ще раз велику магію кіна і смерті. Мабуть, допишу зараз і піду заводити авто…