Не Кандинський

Оля зірвала з нього пов’язку.

— Ну. Як тобі?

Макс сфокусував погляд на скупченні кольорових плям та ліній. Оля відійшла та стала біля картини.

— Міцно, — вимовив він нарешті. — Відчуваю вайби Кандинського.

Вона подивилася на зображення, потім знов на Макса.

— Серйозно? А ще?

Він надто добре знав сестру, щоб не помітити фальшиву безтурботність у її голосі.

— Складно відразу сказати...

— Якісь персонажі? Дії?

— Це якийсь особливий для тебе художник?

— Ні-ні-ні! Ми обговорюємо саме картину, забув?

Оля нахилилася та підхопила зі столика канапе на довгому сталевому ателеті. По тому, як вона надкусила сир, Макс зрозумів, що не відбудеться загальними фразами.

Сестра щомісяця привозила йому одну нову картину від невідомого автора. Художники звідусіль мріяли пробитися до галереї Максиміліана Лєнца, не підозрюючи, що Оля може принести їхню роботу просто йому додому. Усі стіни у величезній квартирі були абсолютно білі, щоби критик хоча б тут відпочивав від мистецтва — за винятком лише одного зображення в спальні. Цю традицію не перервала навіть автокатастрофа — Оля вивішувала роботи в палаті інтенсивної терапії. Ще тоді Макс помітив: дещо в його сприйнятті мистецтва змінилося. І не тільки мистецтва…

Обличчя Олі було непроникливим.

— Це що, твоя? — нарешті видавив він.

Оля розсміялася так, що ледве не подавилася канапе. Вона приставила ателет до скроні та вдала, що протикає ним голову, мовляв, це зовсім безглуздо — принаймні, так зрозумів Макс.

— Добре, добре, — йому стало ясно, що віджартуватися не вдасться. — Ти, напевно, довго роздивлялася. Дай підказку.

— Підказку! Великому та жахливому Максиміліану, повелителю сенсів та дискурсів! — Оля запила сміх вином із бокалу. Повністю осушила його. Продовжила:

— Подивися уважно, не поспішай. У мене є час. Заради талановитого початківця.

Якось по молодості Оля влаштувала персональну виставку, а Макс, який тоді тільки піднімався в мистецьких колах, зробив для неї лайв-рецензію. Він не хотів, але вона дуже просила. Що залишалося? Звісно, ж, Макс жорстко й дотепно розгромив її гіперреалістичний стиль. Відео подивилося достатньо правильних людей, щоби дати поштовх його кар’єрі, а Оліну, навпаки, завершити. Проте він упевнився, що сестра не тримала на нього зла: навіть дякувала, що не пішла цим шляхом і стала агенткою. Більш грошова робота, як не крути — чи не так?

— Я бачу сходження сонця, — раптом сказав Макс та зробив свій фірмовий жест: доторкнувся рукою до підборіддя, а потім спустив її на шию.

— Тобто світанок?

— Не зовсім… — у довгих паузах ключ до експертності. — Це скоріше про народження нового життя. Божества. Сутності, яка здатна створити новий світ. Тут є ця пристрасть, воля до дії — тому я і згадав Кандинського.

Іноді Макс думав, що краще втратити ногу чи руку.

Оля хмикнула і знову подивилася на картину.

Він постарався видати пасаж на кшталт астрологічного прогнозу: у будь-якій творчості є пристрасть, чи не так? Проте не будь-якої пристрасті достатньо, щоби Максиміліан Лєнц запросив безіменного митця до своєї галереї. Він уже був готовий дати щасливий квиток автору цього полотна, що би той не зобразив там — якби тільки це заспокоїло Олю. Макс навіть спітнів: невже вона здогадається?

.— Ти знущаєшся, Максе?

У сестри в очах блищали сльози — але від чого саме? Остання спроба:

— Я сказав те, що думаю…

— Чому ти вдаєш, ніби не бачиш? — вона насунулася на нього. — Це має бути неприємно, але хоча б визнай це. Скажи!

— Вибач, я, напевно, втомився…

— Ні! Ти не зробиш це знов! Досить! Скажи!

Макс був готовий заплакати.

Він уже відкрив рота, щоб у всьому зізнатися: як травма мозку в аварії позбавила його здатності розрізняти будь-які патерни на картинах в та міміку людей, що це поставило би хрест на його кар’єрі, якби всі дізналися — але так і застиг.

— Досить пустих слів, Максе.

Біль прострелила ліву скроню. Він впав, а Оля пішла геть.

Оком, яке не залило кров’ю, він раптом побачив… Напевно, нейрони в його голові перемкнуло, і Макс подивився на картину зовсім як раніше.

На гіперреалістичному полотні Оля вбивала свого брата ударом ателета в скроню.

— Надто графічно, — хотів сказати він.

І всі плями Всесвіту злилися в безкінечну темряву.