У більшості людей є дитячий страх, який вони переросли, про який забули, або який зараз здається смішним і недолугим. Вперше в дорослому житті той страх виринув, коли я читав донці віршика про трьох маленьких привидів:
Three little ghostesses
sitting on postesses,
eating butter’d toastesses,
sitting on postesses.
Варто було мені закінчити, як тіло зробилося холодним і мертвим, я не міг поворухнутися. А від дверей на балкон пахкнуло тваринним, нестримним жахом. І я пригадав, коли вперше відчув її.
Мені п’ять, мама вкладає спати, читаючи на ніч той самий віршик про привидів. Я переповнений радістю, під подушкою лежить приготований для феї зуб. Я обіцяю собі, що не засну, а обов’язково дочекаюся фею. І, звісно ж, засинаю. Прокидаюся вже в темряві, стає страшно, по-справжньому, так, як тоді, коли я тонув у штормовому морі. Страх, ніби холод, розповзався від балконних дверей, і я знав – там хтось є. Хтось страшний, настільки страшний, що на нього неможна дивитися. І знав – те щось за балконними дверима, воно зараз дивиться на мене. Тому лежав, не дихаючи, не в змозі ворухнутися.
Ці спогади заливали свідомість талою водою, з пам’яті виринали нові і нові ночі, роки, проведені наодинці із тим страхом. Згадувалося, як мама жалілася на те, що я став боятися темряви. Хоча я не темряви боявся, а моменту, коли мене відправляли спати у свою кімнату, за балконними дверима якої чаїлася потвора. Згадав, як плачучи, вмовляв татка визирнути на балкон, пересвідчитися, що там нікого немає. Він сміявся і казав, що я можу подивитись і сам, якщо так хочу. Ці спогади здавалися чорнилами, які заливали усі світлі згадки про моє дитинство, про батьків.
А потім я пригадав щось більш страхітливе. Це сталося на якесь свято, до батьків прийшли гості. Було пізно, і мені наказали лягати в ліжко. Я знав, що проситися не варто, бо тоді мене прийде вкладати роздратований татко і зачинить за собою двері кімнати. Він називав це «профілактикою вигадок». Тож я ліг, вимкнув світло, та дивився на яскраву смужку від прочинених дверей. Я майже задрімав, коли почув її. Це було схоже на перебіжки обережної мишки – тук-тук, тук-тук – лише звук глухий, ніби об підлогу вдарялася суха кістка. Я повернув голову і побачив прочинені балконні двері. Вона тут…вона йде по мене.
Далі пам’ятаю змазано, певне, я вибіг до гостей, чим розізлив татка. Мене кинули знову в кімнату і наглухо зачинили двері, заборонивши виходити. Я пам’ятаю, як темрява обступала, тривожно лоскочачи шкіру, бо я знав – потвора тут. Може, повзе до мене по ліжку, замираючу щоразу, коли я ворухнусь. У шкільному рюкзаку знайшов лазерну указку. Хлопчача забавка перетворилася на зброю всього мого життя. Я світив тонким променем по кімнаті, шукаючи її, світла цятка тремтіла і повзла від кутка в куток. Але помітив потвору лише тоді, коли вона сама захотіла, щоб я її побачив. Скрипнули дверцята шифоньєра, крапка лазера метнулася туди і вихопила з темряви шафи блідо-сіре обличчя, що рисами нагадувало козячу морду з дугою акулячого рота внизу. Від падаючого світла горизонтальні зіниці сяяли жовтим. І воно промовило: ссссесс. Зі мною сталася істерика.
Ці спогади ми обговорили з психологом. Вона казала, що потвора – це спроба привернути увагу батьків, у яких був напружений особистий період – врешті-решт вони розлучилися. Але я все не міг припинити думати про те, що бачив – вона була така реалістична, така жахаюча, невже, дитина може вигадати щось подібне? Психолог не рекомендувала робити цього, концентруватися на спогадах – я і так вночі знову почав відчувати тривогу, відчувати присутність жаху. Я не міг зазирнути за балконні двері увечері – підходив, стояв, прислухався, вдихаючи солодкуватий трупний запах, що просочувався знадвору. А недавно серед ночі почув – тук-тук, тук-тук – у своїй спальні. Психолог виписала рецепт на ліки.
Ми сиділи в кімнаті, було по-домашньому затишно і спокійно, донечка пригощала трьох ляльок невидимим чаєм. Клац – ніби перемикач в моїй голові.
– Three little ghostesses sitting on postesses, – вона дивно протягувала літери, перетворюючи закінчення фраз у зловісне «ссссесс».
– Любонько, а де ти навчилася цього віршика?
Мала подивилася на мене великими чесними очима:
– Кізонька навчила.
– Яка кізонька? – важко було говорити, язик ніби збільшився в роті.
– Та, що живе у шафі, – дочка гадала, ми граємось, радісно всміхалася. – У тебе в кімнаті.