Тамбур

Був ранок. Дід Степан одягнувся, взяв на поводок мопса Чіко, – назву якому дали онуки, котрі, в свою чергу, приїжджають раз у рік, хоч і живуть за якихось тридцять кілометрів, – зачинив двері й вийшов у тамбур, світло в якому було вимкнене. До вмикача біля вхідних дверей було два метри, але старий точно знав де лежать його мокасини, тому навпомацки без проблем взувся і ступив крок до вхідних дверей. Ця щоденна дія була відточена до автоматизму – два невеликі кроки, протягування лівої руки вперед і двері відчинені. Аби Чіко не обплів ноги, Степан відвів правицю з натягнутим поводком в бік, ступив два кроки, потягнувся до дверної ручки, але схопив лише темряву. Навпомацки з протягненою рукою він повільно ступив ще один крок. Жодної ручки, жодних дверей, стін, вмикача. Ще крок – жодного бар’єру, жодного дотику, лише він, собака і абсолютна темрява. Серце в старого забилось швидше.

Раптом почулось скавуління і поводок почав натягуватись. Але не звичним чином, а вбік, ніби те, що було у ньому, мало зріст не менше метра, а то й більше й продовжувало рости. Скавуління перейшло в глухе кряхтіння. За кілька секунд шкіряний обладунок вже тягнув людську руку доверху. Натяг посилювався, чулись уривчасті тваринні вдихи. Степан не розумів, чи це собаку тягнуть вверх, чи його хтось чи щось затягує вниз. Рука мусіла розімкнулась, сил тримати поводок вже не було. Тупенький мопс був останнім зв’язком діда з навколишнім світом. Старече серце забилось ще швидше, тепер з відлунням у вухах. Він присів, щоб доторкнутись підлоги, але і її не відчув. Степан ні на чому не стояв, але і падіння не відчував. Дід випрямився й ступив декілька рішучих кроків уперед.

Приміщення налилось світлом. Проте це був вже не тамбур. Старий оглянувся й побачив, що знаходиться в кімнаті, кольору морської хвилі, яка має форму рівного кола з діаметром метрів зо десять. А в центрі кімнати ще одне коло, чорне, діаметром метра два. Саме на ньому він і стояв.

Стіни були, але чим довше Степан дивився на них, тим краще розумів, що це аж ніяк не стіни. Це підлога. Підлога, що стоїть замість стін. Безглуздя, але це так. Сила тяжіння його зовсім не тягнула вниз, лише в бік. У всі боки. Він стояв на місці лише тому, що гравітація стін, які насправді підлога, тягнуть його з однаковою силою. Через це старий був вправі обирати куди ступити. Дід підійшов до краю чорного кола. Там він побачив, що воно майже непомітно, то збільшується, то зменшується, без якогось циклу чи чіткого алгоритму, мов живе. Тоді він вирішив покинути це коло і ступив крок уперед.

Знову темрява розсіюється, а він знову стоїть в центрі чорного кола. Кола, яке продовжує повільно пульсувати, як жива смола за лабораторним склом. Степан підійшов до краю кола і знову ступив крок уперед. Темрява розсіюється – він в центрі чорного кола. Знову крок. І знову те саме. Безліч разів. Старий був певен, якщо він дійде до стіни, яка насправді підлога, то розімкне коло, але щоразу як він ступав крок, то через секунду опинявся в центрі чорного кола.

Після смерті дідуся онуки по-черзі вигулювали Чіко. Вони завжди давали йому щось смачненьке, треба було лишень скорчити сумну міну з пулькатими очима. Очима, в чиїх зіницях продовжувала жити дідова сутність. Вона щоразу намагалась покинути чорне коло, але щоразу їй заважає мікросекундна темрява – кліпання ока.