Дот

Стояв полудень. Він чомусь завжди лякав її, цей перехід із млявого ранку у метушливий день. У цей час світ ніби набирає в груди повітря і завмирає… перед чим? Це питання ніколи не давало їй спокою. От і зараз ліс ніби причаївся, і його умовна тиша із тіней пташиних голосів і шерхоту листя на мить перейшла у тишу абсолютну, те відголосся великого Ніщо.

Вона стояла перед дотом. Білий кістяк із бетону, із темною пащею входу, водночас манив і погрожував. Людині містичного настрою тут мали б уявитися тіні загиблих – солдатів українських, солдатів німецьких, солдатів всієї тьми язиків, що зіткнулися на цьому клаптикові простору… Втім, її більше лякала думка про живих – сатаністів, бродяг, випадкових любителів гострих розваг, чи кого там ще приманить таке місце з «історичною аурою», де можна сховатися, влаштувати маленьку оргію, чи просто провести ніч. Раптово промайнула думка, що сама вона не раз заглядала всередину, але так жодного разу і не зайшла. Можливо, ось зараз – той час?

Коли зробила крок до доту, з-під ніг несподівано випорснув чорний заєць. Звідки він взявся? Втім, байдуже. Дот манить незайманою незвіданістю, яку кортить пізнати. Вона вступає досередини, іде вглиб – і відчуває, як мовчить тут час, як інакше дихає простір. Легке відчуття небезпеки зринає десь вглибині – й одразу ж гасне задутим вітром сірником. Та затишніше – затишніше, тут? – не стає. Назустріч виходить і впевнено сідає посеред вузького коридору величезний щур. Холодно дивиться маленькими, темними, навдивовижу мудрими очицями: мовляв, що ти забула тут, дівчино?

- Що тобі до того? Можу бути тут так само, як і ти! – несподівано гостро відповідає вона, і щур, ніби зачеплений такою грубістю, недобре дивиться на непрохану гостю і повільно, підкреслено повільно відходить убік. Дот ніби неохоче приймає її в свою утробу, несподівано простору і світлу...

Раптом вона відчуває: щось не так. «Щось»? А «що» досі було так у цій мандрівці в кролячу – чорно-заячу – діру? Так чи інакше, подорож уже розпочалася. А що розпочате – має бути закінчене. Такий її принцип, і такий, зрештою, закон життя. Що б не було попереду – вперед!

І дівчина вперто йде вперед, відзначаючи неймовірну глибину цього дота, неймовірну його білизну, неймовірну тишу… Тишу! Раптом вона усвідомлює, що не чує власного кроку, не бачить власної тіні. Абсолютна білизна – абсолютна порожнеча, проноситься в голові. І раптом… бачить кущ ожини. Величезний кущ ожини, що оплів півстіни, зухвало й звабно виставивши наперед величезні чорні й червоні ягоди. «Не їсти!» – ледь чутно видихає щось в глибинах свідомості, але рука вже простягнулася і рве; долоня стає чорною від соку. Дівчина підносить ягоди до рота… і з огидою впускає. Ожина пахне трупом. Над нею починають літати невідь-звідки прилетілі мухи. Дівчина поспішає геть. Стримуючи дрож, опускається на коліна перед струмком, що витікає крізь розколину в бетоні, старанно миє руку, хлюпає собі в обличчя, п’є прозору, за кригу холоднішу воду.

Встає, дістає мобільний, щоб глянути час… і завмирає. Мережі немає, і це нормально в бетонній печері. Але годинник – досі показує полудень!

І тут починає відбуватися – Щось. Стіни доту мовби ширшають, іще білішають, наливаються теплом і світлом; мертва безмовність оживає і переходить у ледь відчутне вібруюче гудіння. В очах різко вияснюється, потім темнішає, потім зникає. І народжується знову, вже в інакших очах, в інакшому світі…

Був полудень. Потім час стрепенувся і рушив. Дот згаснув і знову мирно-задоволено заснув. Чорний заєць і щур сиділи перед ним, насолоджуючись – вже не абсолютною – тишею. Тут вони почувалися в безпеці. То була вже не перша людина, що зникла у Великому Білому Камені. Щоправда, від неї не пахнуло небезпекою, як від тих, інших, але ж хижак не обирає здобич – це здобич натрапляє на хижака! Це правило вони засвоїли міцно. На відміну від людини. І тепер вона… ні, не мертва. Вона – в доті, вона – це дот. Як інші до неї. Як інші після до неї. Доки існуватиме дот.