Сторож

Лопата врізалася у землю свіжої могили легко, немов розпечений залізний прутень інквізитора у плоть грішника. Місяць уповні ніжно вкрив цвинтар своїм блідим сяйвом, надавши надгробкам особливого потойбічного колориту. Тишу некрополя порушували лише звук риття та важке дихання виконавця цієї чорної справи. У процесі роботи копач переривався, щоб перевести дух та оглянути місцевість на предмет виявлення небажаних свідків. Поки що до таких було записано лише кілька бродячих псів, тому грабіжник покійників працював спокійно.

Чоловік методично відкидав жмені землі своїм вірним інструментом, що видавало у ньому досвідченого розкрадача могил. Кожен його рух супроводжувався дивною маскулінною грацією. Заливаючись потом, він входив у азарт та вигрібав грунт усе швидше й швидше. У якийсь момент його хукання навіть перейшло у тихий сміх. Земляний насип біля могили ріс у геометричній прогресії.

– А що це ми тут виробляємо, га?

Спокійний старечий голос пролунав вибухом та розніс навколишню тишу у клапті своєю раптовістю. Копач завмер на місці, впустивши лопату. На мить здалось, що він перестав дихати та от-от зомліє. Чоловік взяв себе у руки та повернувся до власника голосу обличчям.

Біля краю могили присів підстаркуватий чоловічок з добрими очима. Він усміхався та з цікавістю зиркав то на копача, то на результат його роботи. Чоловік у ямі вже був потягнувся до лопати, щоб добряче заїхати непроханому гостю по макітрі, як той його випередив:

– І оце ти так думаєш літній людині черепа розкроїти? – чоловік підніс вказівного пальця до губ. – Я все-рівно тебе не здам, бо фактично уже звільнився, це моя остання зміна. Ти ж чемний гробокопач і наведеш тут порядок, щоб у мене проблем не було, ге? Я сторож, до речі, Василь Палич Кривулько.

Усміхнений чоловічок протягнув копачеві руку. Той розгублено її потис.

– Андрюха, – бовкнув чоловік перше ім’я, що спало йому на думку.

– Так-от, Андруша, а для чого ти це робиш? Нє, ну то зрозуміло, що для якогось зиску, але все-таки?

Чоловік уже хотів щось відповісти, але той продовжив:

– Коштовностей на трупі особливо нема, врем’я вже не те… Чи підуть такі органи на продаж – не знаю, мо’ тобі ліпше знати, ге? А може ти взагалі етот самий, по трупикам? – на останній фразі сторож ляснув кілька разів долонею об стиснутий кулак та посміхнувся іще ширше.

Копач мовчав.

– А я тут взагалі просто дітвору думав поганяти, – Василь Павлович не вгавав. – Ну, знаєш, лазять тут, бува, придибахи малолітні: то пляшок з-під вина понакидають біля огарків свічок навколо зірочок мальованих, що потім після них півкладовища оббльовано; то просто блукають і хрести на могилах поправляти доводиться… Ех, не та молодьож пішла, ой, не та…

Поки Василь Павлович розвивав свою думку, чоловік продовжив поволі копати далі, скоса поглядаючи на сторожа. Є у ньому щось дивне, окрім його занадто дружньої поведінки по відношенню до людини з розкопуванням чужих домовин у якості хобі та надмірної балакучості. Тільки він ніяк не міг зрозуміти, що саме.

Підкидаючи вгору чергову жменю землі, «Андрюха» вперше за увесь час риття могили поглянув на її надгробок. У срібному сяйві місяця він побачив напис на гранітній плиті:

В.П.КРИВУЛЬКО

У чоловіка все похололо всередині. Вже вдруге за ніч він опинився на межі втрати свідомості. Його ноги підкосились і він безпомічно сів у виритій ним же ямі та зі стогоном взявся за голову.

Чоловічок біля могили перервав свій монолог.

– Йопт, Андруш, ти чого? – у голосі сторожа вчувалась награність. – Заспокойся, то дядько так жартує. А то ще посивієш, бідолаха. Ніякий я не Кривулько. Дав же Бог хвамілію, ге?

Сторож піднявся на рівні та закурив. Чоловік у ямі ще здригався, поступово приходячи до тями. Спираючись на лопату, мов на костур, він теж зумів піднятись. У ньому зародилося бажання вилаяти жартівника на чому світ стоїть та закопати його поряд із тим бісовим Кривульком.

– Не моя це могила, не моя…

Сторож пішов, пускаючи по собі смужки тютюнового диму, а копач проводжав його поглядом.

– Моя постарше, за кілька рядів звідси, – додав він наостанок.