Симбіоз

Я – вчитель. І я – маніяк. Так, я вчитель однієї зі шкіл Варшави, мої колеги вважають мене взірцем доброчесності. Залишаюсь на додаткові заняття з учнями, жертвую з невеличкої зарплатні на притулок, тепер, в мене є і наречена. «Тепер» - це коли мій розум ув’язнила зла сутність, сутність одного невідомого маніяка, що, вважати, загинув під час втечі.

…Одного ранку, десь в другій частині місяця того найкращого диявольського січня, мій розум прокинувся в цілковитій ізоляції. Тіло рухалось, одягало краватку, костюм, йшло до туалету, проте свідомість закута в кайдани, а контроль з мого боку над тілом були неначе намертво прикутим до стовпа. Хтось інший готував каву, одягався, справляв фізіологічні потреби – вийшовши на вулицю, оболонка була не досить ввічлива, їй бракувало манер і такту… Я завмер в німому питанні – хто це, і скоро він/вона/воно понівечить мою кар’єру і репутацю? Імпульси його тактильних відчуттів доходили до мене, змушували борсатись і протестувати, проте – параліч був цілковитим.. Моя і не моя оболонка відкрила щоденник справ, і навіть в паралітичному стані, пан Матеуш (а це я-«я») зомлів. Хтось дивився телефони, на останній сторінці воно знайшло фото милої дівчини, моєї колеги, пані Зосі. Зазвичай, зізнаюсь, дивлячись на нього мені приємно було влаштовувати сеанси самозадоволення – вся ця соковита, ніжна шкіра, наливні перса, ідеальне обличчя, спогади про милозвучний голос – проте хазяїн виявився сміливішим. Наступні два дні він вміло, майже з любов’ю, розставляв тенета, вивчаючи її (і мій теж) facebook-акаунт, передивляючись мої (звісно по роботі) їй sms-ки. Так, мені в принципі було відомо, до чого йшло, і свою ненависть починав міняти на любов до своєї в’язниці.

…Ось і полонянка. Вона сидить, хрипить, з кляпом у роті і плаче. Плаче, бо саме розуміння погляду знайомого, не залишає їй як свідку жодного шансу. Так, тільки заради відчуття лона красуні, що здавалось більш недосяжним, ніж далекі зірки для людства, вибачив йому всі вигадливі форми знущань, що знало і вміло це єство. Так, він зміг змусити страждати кожну клітинку не тільки тіла Зосі, а і всього організму, хоча мені звісно більше подобались сексуальні ігри, за які тепер погодився б страждати до кінця часів і поза ними…

Тіло… Так, «хазяїн» випалив кислотою все, що могло містити його (а ні – моє) ДНК. Так, він підставив місцевого педофіла, підкинувши на місце злочину зубочистку...так, цього пана, що вибрав занадто легкий шлях зла – з задоволенням дивився ТБ, як його забирає поліція. А що далі?

Мене турбувало, що незабаром втрачу роботу. Відпустка закінчувалась, а воно не знало нічого, його словниковий запас був обмежений, примітивний, весь талан пішов у знання анатомії…анатомії фізичних і психологічних тортур. І трохи – криміналістики. Які я не знав, а знав лише курс польської літератури. І історії. Воно теж знало, що не виживе, проте ми були пов’язані стражданнями безневинної дівчини. Можливо, втішав, вона б народила Князя Темряви, що знищив би цивілізацію, і ми так зробили краще людству, проте що казати –згадуючи її ніжну, в останній раз, шкіру – це дурні відмовки. І воно дозволило робити мою роботу, заробляти гроші, так, вже моєю ідеєю було отруїти суперника сполуками таллія – і вже Беатрис лежала в моїх обіймах, а я, саме я, її втішав. Кохаючи, хотів порадувати і свого злого покровителя…

Так, мені горіти у пеклі – а він можливо дешево відкупиться. Бо в тіла офіційно є лише одна душа, і, як біснуваті, я все-таки не бився в конвульсіях. Можливо, він візьме плату вже зараз – наприклад, донькою, якою пишаюсь, і люблю понад власне життя… Проте, вороття назад нема, мені доводиться надавати своє тіло для його жахливої, раз на рік, влади над тілами жертв…а недавно подарував старовинну «Практику тортур». Хай вчиться у майстрів….