За склом

Закрити Facebook?

«Так»

Закрити Twitter?

«Так»

Я вимкнув телефон. Від штучного світла заболіли очі, і я притиснув повіки вказівними пальцями. Перевернувся на інший бік і втупився у темряву. Зачекав кілька хвилин, але сон вперто не приходив.

Широко позіхнувши, я знову перевернувся. Простягнув руку до телефона, роздумуючи, яка соціальна мережа потребує термінової перевірки о другій годині ночі. Ніхто не пише повідомлення в такий час, осмикнув я себе. Тим не менш узяв телефон до рук. Так скоріше засну. Подумки виправдався й торкнувся кнопки живлення.

У світлі автомобіля, що проїхав повз дім, я побачив своє відображення на гладенькій чорній поверхні екрану. Темні западини очей байдуже дивилися на мене. А рот розтягнувся у посмішці. Телефон вислизнув із раптово спітнілих пальців й глухо вдарився о ніжку кроваті. Здалося. Усього лише здалося. Я випростав руку з-під ковдри й пошарив по підлозі. Пальці намацали пухнастий килим, вузьку полосу лінолеуму й, нарешті, холодний корпус телефона. Коли я вже збирався повернути його на столик коло ліжка, під пальцями відчув рух. Ніби хтось намагався вхопити мене за руку. Телефон знову опинився на підлозі, а я перелякано зарепетував й підскочив на ліжку. Ліва рука сама по собі спробувала намацати шнурок світильника, у той час як правиця натягувала ковдру до самого підборіддя.

Лампочка нарешті загорілась, осяявши невеличку кімнатку. Я присунувся до краю ліжка й звісився вниз. Ось же він. Телефон лежав у якихось тридцяти сантиметрах. Простягнув руку… Лампочка блимнула й згасла.

У спробах якнайшвидше заховатися назад під ковдру, я ледь не впав на підлогу. Страх укусив скаженим псом мої п’яти, що на мить опинилися назовні. Я вкрився до самої шиї і втиснувся в подушку. Широко розкриті очі, майже не блимаючи, намагалися вловити будь-який рух.

«Що за чортівня…» – шалено крутилось у моїй голові.

Хвилин десять у кімнаті царювала абсолютна тиша, що лише іноді порушувалася моїми приглушеними вдохами та видохами. Мені навіть почало здаватися, що все, що нещодавно трапилося – плід уяви моєї сонної свідомості. Очі, що пересохли від нечастого блимання, почали потроху закриватися.

Розбудив мене Еліс Купер. Точніше його пісня «Hey Stoopid», що стояла в мене на рингтоні. Дзвонив босс. Засліплений світлом свого телефона, я не одразу помітив, що за вікном досі царює ніч. Котра зараз? Години три? Може чотири? Що цьому мерзотнику знадобилось у такий час?

Я знову посмикав за шнур світильника і, не дочекавшись світла, поповз за телефоном. І зупинився на краю ліжка.

Босс вирішив зателефонувати мені о третій годині ночі?

Я відсахнувся до спинки ліжка. А музика все посилювалася.

За стіною я почув стукіт і роздратовані вимоги сонного сусіда негайно відповісти на цей довбаний дзвінок. Або йому доведеться встати й зробити це за мене. Досить нестандартним способом.

Та ну справді, що за дитячість? Напевно, босс зп’яну помилився номером. Якщо зараз відповісти, буде чим потім шантажувати мерзотника.

Я відкинув усі страхи і, повний рішучості додати кілька очок в карму, схопив телефон і прийняв дзвінок.

– Алло… – самовдоволено розпочав я.

На лінії затріщали завади, а потім заскреготів старечий голос:

– Нарешті…

Я відірвав слухавку від вуха й поглянув на дисплей. Ніякий дзвінок не йшов. Екран був чорним. А з цієї чорноти на мене дивилося моє усміхнене обличчя. Хоча ні, не зовсім моє. Воно було старим. Таким старим, що з нього сипався пісок. Борозди зморшок, схожі на глумливі роти, вкривали щоки та лоб. А в западинах очей блищали маленькі білі вогники. Раптом усі ці зморшки розкрилися і пронизливо заверещали.

Я також зарепетував ось вже другий раз за ніч і метнув проклятий телефон через усю кімнату. Він ударився в стіну. Відлетіла кришка. У світлі цікавої луни, зблиснув тріснутий екран. Дихаючи так, ніби тільки що побив у нерівному бої десятиметрового дракона, я повалився на подушку. Більше диявольська штуковина мене не дістане. Я відвернувся й закрив очі. Погляд почвари наче висмоктав із мене всі сили, а разом із ними і душу.

За хвилину прийшов сон.

Шкірячись уламками екрану, розбитий телефон упав на підлогу. Старий всередині удавано похитав головою й тінню виповз назовні. На стіні він розпрямив зігнуту спину. Сидіти у цій штукенції взагалі то не зручно.

Не видаючи жодного звуку, він підкрався до ліжка. Трохи помилувався сплячою людиною й увіп’явся сталевими пальцями в її шию.