Перетворення

Темнота в моїх очах і тихий, ледь чутний шурхіт опалої хвої під моїми ногами. Холод заповз під одяг, вчепивши свої пазурі в тіло. Задубілі, обдерті до крові руки випростались вперед, намагаючись намацати й дозволити оминути все нові віття і стовбури.

Я не знаю скільки пройшов: можливо годину або й декілька. Раніше скупі сонячні промінчики ще прокрадались скрізь химерне сплетіння гілочок, даючи примарну надію.

Не знаю чому і як я тут опинився, але знаю одне – мені треба якомога швидше звідси вийти. Передчуття підказує, що потім буде пізно...

Щось лихе зовсім поруч. Можливо, я прямую його стежками, ступаючи своїми черевиками в його пазуристі відбитки слідів до його лігва?

Ось він який – «невимовний жах» – страх, просякнутий відчаєм, без надії на порятунок...

Нога на щось наштовхнулась. Це повторюється знову і знову, щось легко потріскує під ногами. На цей раз це «щось» більше. Нахилившись, беру на помацки. Щось кругле. Людський череп – промайнуло в моїй голові, коли пальці надибали очні отвори. Жбурляю якнайдалі жахливу знахідку, ніби це має якесь значення. Кісток, покритих росою, під ногами більшає, а з ними – і спотикань.

Рухаючись вперед, помічаю: ліс рідшає. Перед очима постають бліді обриси. Залиті місячним світлом виверти, що піднімають до неба свої численні коріння, нагадуючи міфічних істот Лавкрафта. Погляд падає під ці виверти й починає розрізняти сіруваті постаті без одягу, які віддалено схожі на людей. Стоячи рачки, вони голосно плямкають, щось пожираючи, їх тіла здригуються, відриваючи нові шматки поживи.

Несподівано одна з істот звела голову, його ніздрі голосно вдихнули, ловлячи найменші запахи. «Бігти зі всіх сил, бігти звідси», – промайнуло в голові, та ноги обважніли, ніби кожний капіляр налився свинцем, не в змозі зробити й кроку. Істота повільно підвелася на ноги. Різко обернувшись до мене, вона стояла, огорнута місячним світлом: очі горіли двома жаринками, продовгасте плоске з широкими ніздрями обличчя закінчувалося великим ротом, з якого стирчали чималі гострі закривавленні зуби…

Чи то стук у двері, чи то легкий осінній вітерець за вікном вирвав мене з жахливого сну. Проте звук знову повторився – чіткий і виразний, який не можливо було ні з чим сплутати: хтось що духу гамселив у двері, вириваючи мене остаточно з царства Морфея. Рука рефлекторно і безпомилково намацала на тумбочці телефон. Три ночі. «Кого там послав чорт», – промовив я у голос, прямуючи до вмикача. Світло болюче вдарило в очі.

Тим часом удари залунали з новою силою: в вочевидь, хтось за дверима задіяв уже дві руки.

– Та йду уже, – злісно скрикнув я.

Стукіт стих. Коли я відкрив двері, переді мною постали дві фігури: в лахміттю, замурзані, з капюшонами на головах вони були схожі на волоцюг.

– Вам чого? – промовив я через на третину прочинені двері.

– Нам? Нічого, – промовив один, тихо хіхікаючи.

Приглянувшись до нього уважніше, я запримітив неприродний блиск в очах, пласкувате обличчя із невеличким виступом замість носа. Звідкись глибоко з грудей в іншого виринало незрозуміле булькотіння, яке, вочевидь, було сміхом, і виходило назовні скрізь величезні гострі випнуті зуби. Його очі горіли жаринками, які ніби щойно витягли з вогню. Страх, як і в недавньому сні, знову скував тіло.

– Не переживай, – лагідно промовив той, що був трішки більше схожий на людину. – Перетворення проходить різно: у когось роками, а у декого місяцями.

Простягаючи зіжмаканого пакета, він продовжив, все тим же лагідним тоном:

– Ось тобі трохи м'яса. Пора уже привикати. Не ти перший, не ти останній прийдеш до нас в ліс.

Досі невідомий, але такий солодкий запах ударив в мої ніздрі, пробуджуючи із глибин страшенний звірячий голод. Та щось людське на мить перебороло в мені тваринні інстинкти. У відчаї я схопився руками за своє обличчя, обмацуючи його – але наштовхнувся на неприродні гострі зуби, а глянувши у дзеркало в кінці коридору – помітив неприродний блиск очей на відбитті похмурого силуету при тьмяному світлі.