Віра

- Я хочу поступити до університету, - промовив Лесик. Дід Іван навіть не повернувся.

- Діду, я хочу поїхати до Києва то поступити до університету, - трохи голосніше промовив хлопець. Дід все одно мовчав та рубав дрова, однак спина його напружилася. Лесик чекав, він знав, що рано чи пізно дід відповість.

Сивий дідуган неквапливо відклав сокиру та повернувся до хлопця.

-  Лишаєш село, да? – з болем у голосі промовив дід. Хлопчина напружився, він чекав цієї розмови і готувався до неї, як до битви.

- Я вже обрав, діду, - тихо промовив Лесик. – Факультет краєзнавства і фольклористики. Ті дивні казки, якими я жив останні роки, мають бути збережені…

Помовчав дід. Але якось увесь разом постарів.

- Казки, кажеш? – дивно запитав він у хлопця. – Ти ж слухав, ти вірив, лішаки, мавки та потерчата були тобі близькі та рідні…

- Дідусю, але ж це лише казки!

Знову довга пауза.

- Ти пам’ятаєш, Лесику, коли до нашого лісу приїхали бізнесмени, дерева купувати та меблі розкішні з вікових дубів робити?

- Так, але ж згодом вони поїхали…

- Нікуди вони не поїхали, - якось зловісно посміхнувся дід. – Заблукали вони у нашому лісі. А може, й досі блукають – хтозна? А чи ти пам’ятаєш волоцюг, які прийшли зі сторони теплотраси та хотіли у хаті баби Олени оселитися?

- Так, вони ще на бабусю напали, але потім зрозуміли, що накоїти намагалися та пішли з вибаченнями…

- Нікуди вони не пішли, - ширше посміхнувся старий. – Мандрують і досі з кімнати до кімнати, виходу не маючи. Може й вийдуть колись, коли людьми стануть.

- Діду, ти мене якось лякаєш, - трохи знервовано прошепотів Лесик. – Ти ж добрий, дідусю, що ти мені таке розказуєш? Знову твої дивні казки?

За тином якось непомітно зібралися усі жителі села – декілька дідусів та бабусь.

- Ти ніколи не замислювався, юначе, чому ти тут єдиний молодий на все село? – голос діда став міцним та дзвінким. – Ні, ти не замислювався. Ти просто вірив і любив. Ти вірив у мавок, у лішаків і водяників, і усю ту силу, що дурні називають нечистою. Ти любив її і вірив у неї. Ти вірив у нас. То чому ж ти їдеш?

Вітер здіймався і шелестів верхівками дерев, чутно було лише буревій.

- Я тут один… - прошепотів Лесик, і вітер заглушив його слова. Але ні діду, ні іншим сельчанам вітер не заважав.

- Ти ніколи не був самотнім. Ми ростили тебе справжньою людиною. Ми любили тебе…

Небо затягло страшними чорними хмарами. Вітер ревів і вивертав маленькі дерева. Лесик вхопився за двері.

- Діду Іване, не треба діду. Я теж вас всіх люб…

- Досить. Ти ж знаєш моє ім’я, так?

- Діду Чугайстре, я ніколи…

Не став слухати чугайстир. Повернувся до недорубаних цурпаків, що валялися на землі, наче цвяхами прибиті. Нічого не відповів та підняв сокиру.

Спалахнула блискавиця. Ніжно торкнулася вона стріхи маленької хатинки, лагідно, наче волосся рідної дитинки, пестила солому, і та відізвалася на неочікувану ласку жарким вогником, розцвіла, спочатку з острахом – чи справді це та любов, що палає до нестями…

Горіла хата.

Пройшло два роки.

Людно було у маленькому селі, назву якого ніхто не пам’ятав. Десятки молодих хлопців та дівчат у вінках та вишиванках бігали єдиною вулицею, заглядали у хатинки і гукали, гукали, гукали…

- Бабуню Олено, виходьте! – лунало з останної оселі. – Ми у гості приїхали.

На стіл стала дивна рослина у горщику. Зморщені руки старенької мавки тендітно торкнулися дивовижної квітки.

- Чи ростиме у нашому лісі? – розгублено спитала стара і одразу ж отримала декілька поцілунків у щоки – від Лесика та його одногрупників.

- Звісно ж ростиме, бабуню! Ви ж мавка, у вас все ростиме!

До вечора усі жителі села змішалися зі студентами, винесли столи з наїдками, десь тендітно лунала сопілка. А після заходу сонця запалала ватра, і хлопці та дівчата, обіймаючи місцевих, запально танцювали коло вогню.

На одній із стріх, на свіжій, золотавій соломі сидів чугайстир, посмоктуючи довгу люльку і яскраво посміхався, коли дивився на юнаків та дівчат.

Вони – вірили…