Чоловік з короною

Я стріляв зі зброї лише двічі в житті. Вперше то сталося дванадцять років тому, в армії. Вдруге – півгодини тому, коли я застрелив власну дружину. В дідусевому будинку завжди була старенька, старіша від мене рушниця, саме нею я й скористався. Так, пройшло вже півгодини, як тіло Олени з простреленими грудьми та відсутньою половиною голови приземлилося на підлогу, але, здається, запах пороху та горілого м’яса аніскілечки не вивітрився, хоча я відкрив всі вікна в домі. В мене залишилось ще два набої, правда, один із них зовсім не викликає довіри, але нічого – для того, що я маю зробити мені вистачить і одного…

Олену я кохав усе життя, не скажу, що це було не взаємно, але її почуття відрізнялися від моїх, були як би то мовити, сухішими чи що. Та все було добре, до того, як нам повідомили, що Олена не може мати дітей. Після довгих сварок, мовчання, проживання порізно наш шлюб майже зійшов нанівець, допоки одна з дружининих подруг і, по сумісництву, психолог не порадила змінити обстановку, взяти відпустки та деякий час пожити вдалині від міста. На щастя, таке місце у нас було – минулоріч помер мій дідусь і залишив мені невеличкий будинок на окраїні села за двадцять кілометрів від міста.

 Втрачати нам було нічого і сьогодні по обіді ми вже розкладали речі в дідовій хаті. Коли діло дійшло до приготування їжі, ми виявили що води в криниці немає, тому озброївшись двома відрами, я пішов до найближчої колонки – до хати лісника. Пройшовши лісом близько двохсот метрів, я почув спочатку шурхіт, а потім з-за дерева вийшов чоловік. Худе тіло було вдягнене в не по літньому теплий кожух, на ногах старі плетені черевики, а голову вінчала шапка, з якої стирчало безліч гілочок, які, певне там застрягли, коли він пробирався лісом.

- Ти хто? – запитав мене чоловік тихим і спокійним голосом, сідаючи прямо на землю. Сонце світило йому в обличчя, він був змушений мружитись, щоб дивитись на мене, але, вочевидь, це його зовсім не турбувало. – Я тебе раніше тутка не бачив, хто ти?

- Мене звати Мирон, ми з дружиною приїхали в будинок старого Омельчука, я внук його.

- Приємно, Мироне. А я, я тут живу, - сказав чоловік, махнувши дорогою в сторону дерев. – Знавав я твого дідо, гарною людиною був. Так, гарною. Чому ти тутка?

Я дивився на нього і думав, чому він видається таким одночасно дивним і заспокійливим; невідомо чому, проте було таке відчуття, що цьому чоловікові можна довірити абсолютно все – такий від нього линув спокій. Він не був лісником, та точно був місцевим, адже знав, що мій дідусь помер, хоча цього я не говорив. «Чорт, та хрін з ним» - подумав я, сів біля подорожнього та розповів йому абсолютно все, всі ті переживання та страхи, якими я майже не ділився з дружиною, я розповів йому, невідомому мені чоловікові з «короною» з гілля.

Коли я закінчив, чоловік піднявся, глянув на мене і сказав:

- Я не дам тобі жодної поради, жінки з дітьми в мене нема. Та запитаннє задам-ке. Чого б ти хотів найбільше за все?

- Хотів би, щоб ми з дружиною зажди були разом, не дивлячись ні на що, - відповів я, навіть не задумуючись над сміховинністю самого запитання.

- Хех, - посміхнувся він,- так я і думав, так і думав. Що ж, вертайсь-ке до дідового дому, Олена чекає тебе, - і пішов до лісу, залишивши мене на самоті…

Повертаючись з водою до будинку, я думав про чоловіка, розмову і тут мені ясно вистрілило в голові – я не називав дружининого імені! Так, як і імені діда. Кинувши відра, я побіг чимдуж до неї. Напівдорозі я пригадав ще одну річ, яка мені здалася дивною  – чоловік не відкидав тіні! Зовсім!

- Олено! Олено?! – я забіг до дому, піт рікою стікав спиною.

Вона стояла на кухні з ножем в руці.

- Він сказав убити тебе, - бурмотіла, - убити, чоловік з дерев’яною короною сказав так ми будемо разом завжди… - і кинулась на мене.

                                                    * * *

Як я і думав, один патрон був зіпсований, проте наступний таки відправить мене до Олени і ми будемо разом завжди.