Тіні розуму

Його обхопили та підняли. Різко, беззвучно. Як нерухому річ. Як вантаж, який існує для того, щоб його переносили.

У білих коридорах пахло немитими тілами. Вкриті тріщинами бугристі стіни навалювалися і здавлювали, туго затягуючи язик божевілля навколо глотки. Лампочки миготіли вгорі. Спалах. Образи забилися в голові. Спалах. Калюжі крові на кухні. Спалах. Лезо ножа. Нескінченна низка дверей з обох боків. Вдалині люди – химерні пилинки.

Хтось побіг уперед. Людина на карачках кричала вигаданою мовою. Безіменний шизофренік на прізвисько Лівша. Потворні клапоті волосся на худому обличчі, зуби, схожі на розбиті шкаралупи, очі, що впали в череп.

– Ушухтаки лаламаноз! Шшш ша лаальу мгугугини... ммівем...

Лівша закричав і стрибнув на нього, вчепившись за ногу. Санітари відштовхували його, били брудною підошвою по обличчю, але він не відлипав, розкриваючи пащу і бурмочучи.

Хтось зашурхотів целофановим пакетом, і Лівша побіг туди, відпустивши ногу. Санітари поволокли байдуже тіло далі, додому, в одиночну камеру палати номер 38.

Вона була поруч, за поворотом. Коли двері відчинилися, хтось зашепотів. Жіночий надривистий скрип запливав у забиті сірою вуха.

– Сьогодні кололи щось страшне, мені дуже погано, болить у грудях, ось тут.

Вони зупинилися. За задушливим туманом із пилу виднілися двері в його відчужену кімнату. Вони ховалися від нього, як ховалося все від його єства. Люди, думки, відчуття свідомості, вони.

Паша, намагаючись опанувати залишки живого мозку, повернувся назад наскільки дозволяла хватка. Він бачив їх. Тіні божевілля. Тіні невідомості. Тіні розуму. Скручені чорні плями витягувалися і тріпотіли, приймаючи різноманітні пози. На сонячному світлі вони випаровувалися, розчиняючись у повітрі. Від його чіпкого божевільного погляду вони зникали, зливаючись з простором, але лише для того, щоб з'явитися знову після приходу ночі. І він знав, тоді вони не відступлять, тоді ізоморфні щупальця чорної ночі живитимуть тіні, і безвихідь – єдине, що в нього залишиться.

Для тих, хто був навколо, хто лежав і сопів на ліжках, хапаючись за голови та вправляючи кістки, що виверталися, тіні існували лише вдень. Вони приходили разом зі світлом і зникали слідом за ним. Навколишні божевільні не могли уявити, що приховує у своїх надрах темрява. Хтось чув неіснуючі шерехи в тілі мороку, хтось не міг заснути через страх перед невідомістю, хтось волав і кашляв ночами через відчуття, що очі виколоті, але всі вони перебували лише на першій сходинці усвідомлення темряви. Вони нічого не знали про тіні.

Сивий низькорослий Іван, витягнувши руки перед собою, трусив ними. Він бурмотів та благав.

– Допоможи, допоможи, не полишай мене, не полишай, не, не...

Загнуті у зворотний бік ступні човгали підлогою. Паша знав – тіні переслідували його від народження, відтоді, як він уперше заверещав від болю. З першого подиху, з першого розкриття очей, з першого вереску.

Прив'язана довгими смужками тканини бабуся заричала, намагаючись вирватися. Вона вмирала.

Голова тріпалася. Паша згадав, як одного разу в п'ятирічному віці вночі намагався заснути. На вулиці був дощ, вікно було прочинене. Моргаючи сонними очима, хлопчик дивився, як чорні невідомі згустки облипали вікно, а потім тонким струменем запливали всередину. Безформна чорнота наближалася, поки він не закричав. Але вона не зникла, припала до підлоги й чекала. Коли хлопчик заснув, воно продовжило діяти, проникати в розум, розчленовувати свідомість.

Половина довгої спальні була позаду. Молоді й старі, сплячі й бадьорі, мовчазні й галасливі. Чорноока Люба, яка грає в карти сама з собою, безіменний чоловік з дисоціальним розладом, людина з епілепсією, людина з недоумством, людина, людина, людина...

Усе подальше життя, що тяглося як слабка нитка, було поневолене впливом тіней. Нічні кошмари були лише наслідком втрати глузду, що перетікав у тіла чорних згустків. Тіні заміщали розум божевіллям, параноєю, страхом, тривогою.

Залізні двері. Вони відчинилися, і санітари викинули тіло всередину, в пітьму. Паша почав задихатися. Намагаючись вирватися назовні, Паша вчепився в двері. Вухо присмокталося до холодного подряпаного заліза, і він прислухався. Один із санітарів, ідучи, заговорив.

– Зовсім молодий, але вже вижив з розуму. Уявляєш, він убив свою сім'ю, друзів, усіх, кого знав, і списує все на якісь тіні. Як би тут самому не стати психопатом...

Темрява. Вони прийдуть і будуть пожирати його мозок, знемагаючи в пошуках глузду. Ще трохи і тіні розуму поглинуть його назавжди, позбудуться спорожнілої оболонки. Зовсім скоро від змарнілого тіла залишиться тільки скелет, а мозок перетвориться в сірий смердючий слиз.