Мама

У животі Бедлам бурчало. Вона блимала голодними, запалими очима у темряві під ліжком, облизувала потріскані губи, болісно ковтала слину. Пахло людиною, сонною, беззахисною, м'якенькою як зефірка. Шлунок Бедлам скрутило в тугий вузол. Вона поклала кістляві, худі руки, обтягнуті тонкою, пожухлою, як пергамент, шкірою, на свій величезний круглий живіт. Їй відповіли - маленька ніжка легко штовхнула її в долоню. Бедлам мала поїсти, просто мусила, щоб вижити, щоб зберегти життя свого малюка. Він має жити, і вона має жити заради нього.

Кожного року ставало гірше і гірше. Колись у будинках після того як задували каганець западала темрява. Густа, солодка, небезпечна. Ліжка були маленькі, тісні, спало в них по кілька людей, тож з них завжди звисала чиясь рука чи нога. Потім з'явилися гасові лямпи та вуличні ліхтарі, які безсовісно заглядали у домівки. Люди перебрались з маленьких ферм, розкиданих в полях, до великих міст, вулицями яких цілодобово їздили машини. Вони проносились тихими вулицями освітлюючи своїми фарами темні закутки. Врешті-решт, з'явився він - електричний струм. Світло, вбивче світло тепер було всюди. Увесь час.

Гримнуло. Бедлам здригнулась. Сьогодні в неї був шанс, за вікном вив і біснувався вітер, стогнали дерева, тріщали гілки. Десь вибухнув трансформатор, світло на вуличному ліхтарі замиготіло, Вона завмерла боючись дихнути, та ліхтар, блимнувши кілька разів, знову яскраво засяяв. Бедлам мало не заплакала з розпачу.

Людина у ліжку щось сонно забурмотіла, перевернулась з боку на бік, висунула ногу з-під ковдри, звісила її з ліжка. Бедлам, втративши контроль над собою, кинулась до неї, та вмить спинилась. В кімнаті миготіли вогники комп'ютера, нічника, що вмикався від руху, лампочки на дитячому моніторі. Все це світло могло, якщо не вбити, то покалічити Бедлам. Вона знову зачаїлась, втягуючи носом повітря, смакуючи, захлинаючись слиною.

Знову загуркотіло, на цей раз набагато ближче. Полило як з відра, дощ затарабанив по даху, забив барабанним дробом у вікна. Вітер став ще сильніший, щось затріщало і гупнуло, аж земля здригнулась - дерево впало чи велика гілка. В будинку запищали, загорлали мікрохвильовка і пральна машина, кавоварка і холодильник. Лампочки на них заблимали в останніх потугах і погасли. Вимкнулися нічники. Дитячий монітор спалахнув, показав дитяче ліжечко, в якому розкинувши руки в сторони спала маленька дівчинка.

Виплюнув на екран сповіщення, що батарейки вистачить лише на дві години, і перейшов у енергоощадний режим. Запала темрява, яку порушував лише маленький червоний вогник - блим-блим-блим.

Бедлам напружилась. Хоч би вийшло. Хоч би. Будь ласка! Вона почала палко молитися своїм богам. Її ненароджена дитинка завовтузилась у животі. Бедлам поклала на нього лапу: "Ще трошечки, мій милий, ще трошечки, потерпи".

Секунди спливали повільно, час тікав повільно, як чорна смола, червоний спалах - темрява, червоний спалах - темрява, спалах - темрява, спалах-темрява, темрява… Темрява… Темрява.

Бедлам боязко невпевнено висунулась з-під ліжка, з якого все ще звисала така апетитна, біла, як з цукру нога. Нарешті вона втамувала свій голод.

Двері спальні прочинилися, в шпарину просунулася білява голова.

— Мама? Мама?!