Соломійко не плач

Довжелезна чорна волосина плавала в тарілці вчорашнього супу. Лесик всіляко оминав її ложкою, аби не зачерпнути, та боявся вибрати. Бо раніше, коли виймав з тарілки цибульку, то отримав ляпаса від матері. А потім ще одного, бо голосно розплакався і розбудив Солю. Лесик ненавидів її. Не сестру, цибулю. Соломійка ще дуже маленька, і нічого не розуміє. Але вона часто кричить, плаче, та мати не сварять її за це.

Суп треба з'їсти весь, бо мати трудились, готували з любов'ю. А в тарілці його залишилось на ложки дві. Ну і ця огидна волосина. Лесик заплющив очі, зачерпнув, уявив як втягує спагеті. Не вийшло. Воно чіпляється до язика, лоскоче горло. Ковтає — та марно. Виблював прямо в тарілку. Закашлявся, аж очі засльозили.

З коридору почулись кроки. «Мати розсердяться» — подумав Лесик. Пальчиком, швидко дістав набридливу волосину, витер руку об штани, і давай хутко доїдати все з тарілки. Смак майже не змінився.

Але на кухню увійшли тато, і Лесиків погляд зачепився за вибоїну в стіні. Ще минулого року, тато, в пориві люті, жбурнули табуреткою з вітальні, та пролетіла через коридор, і вже в кухні вперіщилась в стіну, та розсипалась на друзки. Тоді, мати були вагітні, і сварилися з татом ще частіше ніж зараз. Але тато жаліли вдарити її, то й переводили злість на меблі.

Лесик понуро схилив обличчя, аби сховати зачервонілі оченята. Та першим ділом, тато зазирнули до холодильника. Дзенькнула скляна пляшка, пшик зірваного корка, кілька ковтків. Між молоком та компотом, тато завжди обирали пиво — це його заспокоювало.

— Лєра! — закричали тато перед відкритим холодильником. — Це що, остання пляшка?! Я ж казав купити ще.

Мати якраз мали годувати Солю, й вкладати її на обідній сон, тож промовчали. Тато дуже не любили коли йому не відповідали. Грюкнули дверцятами холодильника, і пішли до спальні.

Почалося.

Спершу, нерозбірливо бубонів татів бас, потім заплакала Соля, а тоді вже не стерпіли й мати. Дарма тато пішли туди, насправді мати кричали набагато гучніше, а іноді так, що й слова не вставиш.

Коли батьки сварились, Лесик ховав голову під подушку, і міцно притискав кулачками до вух. Так він майже нічого не чув. Але зараз, за те що з'їв суп, чекав материного дозволу піти погуляти. Стасик і Володька, з сусіднього під'їзду, розказували, що бачили як авто на дорозі збило собаку, та від удару вилетіла за обочину. Лесику хотілось глянути.

— От ніколи в тебе той рот не закривається! — чулось зі спальні: мати вміли роздрочити тата. Далі якесь шарудіння, глухий удар, щось впало. І тиша. Ну майже, тільки Соля продовжувала ревіти. Тато завжди вміли заспокоїти матір. Після чого вийшли до вітальні, загомонів телевізор.

Слідом вибігли й мати.

— Лесику, посидь з сестричкою, — влетіли вони на кухню, — мені треба вийти в магазин.

— Але ж я хотів піти погуляти, — невдоволено відповів той, і демонстративно підсунув порожню тарілку.

— Я миттю, туди й назад, — говорили мати вже крізь зціплені зуби, тож Лесик розумів — краще не сперечатись. Мовчки покивав головою, і пішов до спальні.

Двері обурливо скрипнули, мати вийшли з квартири.

Лесик взявся гойдати колиску, і думав про те, що зовсім скоро, сам зможе ходити до магазину татові по пиво. Цієї осені він піде в перший клас. Ще цікаво чи довго валятиметься за обочиною мертвий собака, чи може його вже прибрали? Коли померла бабця Інна, її тіло лежало у вітальні на столі три дні, і всі сусіди приходили подивитись. Та найбільше, цікавило коли Соломійка хоч трохи подорослішає і перестане кричати. Гойдання не допомагало, сестра все плакала, і Лесику хотілось лиш сховатись під подушку, аби не чути її крику. Але повторив татові слова:

— От ніколи в тебе той рот не закривається! — і зробив навпаки. Вхопив подушку та накрив нею сестричку. Стало тихіше. Притиснув руками — плачу майже не чути. Тримав так аж доки Соля не стихла зовсім.

Лесик сів на край ліжка, і став чекати матір. Серце калатало, кров гупала у скронях, але забрати подушку боявся. Що як Соля прокинеться і доведеться знову слухати її плач. Навпаки, кинув зверху ще одну.

Мати не квапились. Та коли нарешті зашурхотів ключ в замку вхідних дверей, Лесик швидко прибрав подушки на місце.

— Мамо, можна мені тепер погуляти? — Вибіг він в коридор, — Соля спить. Заснула міцно.