У серці лісів

Крізь гілки сонце осяяло розкриту й закривавлену ведмежу щелепу.

— Нічогенькі зубила! Вашингтонські колекціонери відвалять мішок грошей за намисто з такими, – сивобородий мисливець-трапер у хутряній одежі мацав ікла щойно застреленого звіра.

— Наступний – мій!

— Як поцілиш – буде твій, Льюїсе! Це тобі не зляканих бізонів стріляти, аж скучаю, що їх вибили.

Той сердито сплюнув і пішов відлити.

Доки індіанець-провідник розпалював вогнище, Бретт Бекворт свіжував тушу, адже вони в поході задля шкур, а м'ясо лишають хижакам і падальникам. Але цього разу він мав апетит і сам вирізав сьогоднішню вечерю: серце ведмедиці. Кванагу подав трапезу, але вечеряв бобами, сказавши, що йому заборонено їсти Володаря пущі.

— Ну, то мені більше буде. Кажуть, якщо з’їси ведмеже серце – то в тебе стоятиме й на тім світі, хе-хе! – і він жадібно відкусив шматок. – Смакота!

Провідник вів їх углиб дрімучих пралісів, минаючи велетенські дуби й сосни, лежбища лосів і лігва ведмедів, приховані скелясті водоспади й печери. Йому заплатили за знання стежок і спокій від місцевих племен, адже їх всього троє мисливців і халепи їм непотрібні, тільки здобич. А ще – за час: вони вполюють купу трофеїв до настання зими, коли без запасів і укриття можна запросто гигнути від пазурів морозної ночі.

Негода не настільки страшна в серці лісу, як на неприхищенній рівнині, проте ураганні пориви добряче шарпали їх і тут, додаючи клопотів. Адже коли так знавісніло галасує вітрище, ти не вчуєш дичину чи хижака, погано прив’язані на плечах шкури віднесе аж до Луїзіани, а якась підійнята в повітря скіпка чи голка з ялиці може проштрикнути тобі око, і моргнути не встигнеш. Стівенсон якось розповідав, що він в таку погоду став між валунів, виставив руку і просто ловив за хвіст бобрів і білок, яких здувало від ріки. Любив же старий поляскати язиком.

Вони крокували вервечкою, що розтягнулася метрів на двадцять, на чолі з Кванагу. А тоді спинилися й націлили гвинтівки: до звичного завивання додався новий звук. Щось несамовито тріщало, мов до них сунув велетенський хижак чи… Страшенний тріскіт! Довкіл сиплються грудки землі та моху. Вілл! Його роздовбало зламане вітром дерево: стовбуряка розтрощив йому ноги. Він голосить, як проклятий.

— Допоможи його витягнути! – крикнув Льюїс, що возився з Вільямом.

— Допомогти?

Бекворт підійшов і… прострелив лежачому лоба.

— Якого біса???

— Отямся, я зробив йому послугу. Стовбура нам не зрушити, а без ніг він би не вижив. Я прийшов сюди за шкурами, а не тягатися з калікою. До речі про шкури: Віллові – ділимо порівну. Його власну можеш зняти сам.

Після цього випадку методист Льюїс спохмурнів, а Бекворт радів дармовим трофеям: хутро рисі, борсуків і лисиць.

Дні коротшали, пройдені милі довшали, зібрані шкури важчали, а ліс густішав. Немов не хотів їх пропускати далі. Одноманітність крон і пагорків заколисувала пильність, і Бекворту часом здавалося, що він уже був тут і бачив ці дерева, але їх вів провідник, тому він не надто переймався: мабуть, перевтомився. Трапляється.

Чергове таборове вогнище затишно палахкотіло, Льюїс відігрівся й позіхнув, поглянувши вверх, а тоді остовпів.

— Вгорі! Там вгорі! – крикнув і звівся той, вказуючи на дерево.

Бекворт звів голову: відблиски полум’я відкидали на стовбурах нічного лісу химерні тіні. Цього злякався Льюїс? А тоді… він побачив. Високо вгорі висів кістяк. Йому бракувало ніг.

Він схопився за зброю.

— Що за чортівня, Кванагу? Куди ти нас завів?

Але той кудись зник.

— Трясця. Хапай гвинтівку й цілься, Льюїсе, бігом!

Зненацька кістяк упав прямо на вогнище, майже загасивши його. А тоді мисливська кров захолола: могильний подув-рев прокотився обширом улоговини, в якій вони стали на нічліг. Ніздрі забив пекельний сморід мертвечини, аж у горлі озвалася вечеря. Вони затулилися рукавами, тримаючи виставлені вперед стволи.

Враз щось дико тупаючи ратицями пронеслося й звалило Льюїса. Пролунав постріл. Той звівся і побачив, що висока тонкокоста істота своїми гіллястими рогами прохромила Бекворту груди, прибивши його до стовбура.

Льюїс потягнувся по зброю, коли це щось хряснуло і він впав долілиць: у хребті стирчав топірець.

Із-за дерев вийшов Кванагу, впав навколішки та змастив пальцем обличчя письменами з крові Льюїса. Заплющивши очі, він уклонився до землі:

— Я привів тобі їх знову! Вбивць твоїх бізонів.

Істота наблизилася та струсила йому з рогів частку Бекворта. Кванагу підняв і вкусив ще гаряче й пульсуюче серце ворога:

— І приведу ще.