Рейс

Соня та Лем сиділи на капітанському містку, в оточенні проєкцій космосу. Їх маленький вантажний човник продирався крізь безкрайній холодний космос на гіпершвидкості. Зараз вони прямували до віддалених колоній у Рукаві Щита-Центавра. Майже середина шляху: два тижні позаду і ще три попереду.

— Я за кавою, — дівчина піднялась зі штурманського крісла. — Щось будеш?

— Ні, дякую, — з легкою усмішкою відповів Лем. — Все нормально

Вже тиждень, як вони припинили обідати разом. І стільки ж він не приходить на ніч до неї в каюту. Їх відносини ніколи не були чисто професійними, та й почались їх сумісні рейси після кількох бурхливих ночей. Так було веселіше. Так було простіше.

Соня відчувала, що щось не так, але спитати напряму не наважувалась. Та й що з того, якщо дізнається? Уникати один одного до кінця рейсу чи сваритися, коли попереду два тижні без зв’язку — не вихід. Краще удавати, що нічого не сталося. Як Лем.

Поверталась Соня повз шлюзу до вантажного відділення.

Бам!

Почувся гучний звук по металевим дверям.

Бам! Бам-бам-бам! — гуркотіли удари.

Соня подивилась на монітор біля дверей з внутрішнім відеоспостереженням — нікого. Промайнула думка, що, можливо, вантаж відкріпився і б’ється об стінку. Дівчина увімкнула систему подачі повітря у відсіку, яка за звичайних умов не працювала, і відкрила шлюз.

Стук припинився. Поверхневий огляд нічого не виявив.

— Лем, прийом, — звернулась вона до колеги по внутрішньому зв’язку, — Подивись по камерах, чи весь вантаж нормально закріплений, бо щось гуркотіло… О, господи! Ти мене налякав!

Обернувшись, вона побачила Лема прямо перед собою. З його голови стікала цівка крові.

— Що тра…

— Все нормально, — перебив її хлопець, і попрямував вздовж рядів пакунків і баулів.

Соня попрямувала за ним, звернула за ріг, але там було пусто.

— Лем? — покликала вона.

Залишивши про всяк випадок шлюз відкритим, вона повернулась на місток. Там можна було перевірити всі камери відеоспостереження. Замислившись, вона не одразу помітила, що Лем сидить все там же, на капітанському кріслі.

— Все нормально? — від несподіванки, почувши його голос, Соня здригнулась.

— Я… — вона хотіла спитати про вантажний відсік, але передумала. Невже, це психічний розлад космічних далекобійників? Треба передивитись записи камер.

Поринувши у рутинні справи, інцидент трохи відійшов на задній план. Маршрут проходив крізь пояс астероїдів і щоб його пройти, необхідно було знизити швидкість і перейти на ручне управління. Цього разу Лем поступився керуванням Соні, чому вона дуже зраділа. Нарешті, він довірив це їй! Навіть у найскладніших моментах, коли вона ледь не запанікувала, він не втрутився. Довіряє чи перевіряє?

— Все нормально! — похвалив її Лем, коли корабель повернувся на автопілот.

Перед сном чи то через адреналін, чи тому, що вона дійсно скучила, Соня вирішила більше не чекати приходу Лема до неї, а сама попрямувала до його каюти.

Та виявилась порожньою. Як і душова, туалет, кухня.

Бам! Бам-бам-бам!

Знов ті самі звуки з вантажного відсіку. На моніторі з’явилось обличчя Лема. Він в паніці тарабанив по дверях та важко дихав.

— Дідько!

Соня одночасно увімкнула подачу повітря та розблокування дверей. На моніторі Лем хапався за горло та осідав на підлогу.

Двері, немов спеціально, відкривались нестерпно повільно. Тільки-но шпарина між ними стала достатньою, щоб пролізти, дівчина поспішила всередину.

Біля дверей Лема не було. Вона гукала його і бігала рядами вантажу, заглядала у кожний куточок, але її напарник ніби випарувався. Вона повернулась до виходу, але двері виявились зачиненими.

Соня набрала код розблокування. Двері не відчинялись. Увімкнувся режим вакумізації. Зазвичай його використовували, щоб у разі появи на судні шкідників, швидко від них здихатись.

Ситуація виглядала небезпечною. Треба було діяти швидко.

— Все нормально, — Соня почула голос Лема по внутрішньому зв’язку.

— Де ти? Я в вантажному відсіку. Двері заблоковані!

— Все нормально…

Повітря ставало дедалі менше. Десь має бути кисневий балон. Десь біля виходу. Чорт! Балон був пустий. Голова запаморочилась…

Соня отямилась у своїй каюті. Як вона тут опинилась? Не одягаючи роби, вона побігла на капітанський місток. Лем був там.

— Що трапилось? — вона не намагалась приховати своє сум’яття.

— Все нормально, — Лем посміхався. — Все нормально.

Він повернувся до неї в анфас. По обличчю стікала кров. Губи синішали, в очах зникав блиск. Усмішка перетворювалась на вишкір, оголювала зуби і ясна.

Соня згадала. Тиждень тому. Вона не перевірила вантажний відсік.

Лем був там. Увімкнулась вакумізація…

— Все нормально.

Бам! Бам-бам-бам!