Вогник згас

Дихати ставало важче. Мокра від роси трава обпалювала холодом роздерті ноги. Кожен камінчик чи трісочка відбивалися болем у ступнях, та я не могла зупинитися. Навіть не пам'ятаю, коли встигла загубити взуття.

Сьогодні тут коїлося щось дивне. Я нескінченно блукала давно знайомими стежками лісосмуги не в змозі знайти виходу. Дерева шматували шкіру розгніваними гілками-лапами, волосся плуталось у колючках, виривалось пасмами, залишаючись скніти павутинням на кущах. Жодних звуків, окрім шурхотіння власних кроків. Навіть цвіркуни затихли.

У далині замиготів невеличкий вогник. Наче промінь надії посеред темряви. Щезав і з’являвся з новою силою все далі й далі. Іноді навіть вдавалось розгледіти силует людини, що тримала ліхтар. Ще кілька митей і він зникне навіки з поля зору, залишивши мене до скону блукати тут. Я мусила його наздогнати.

Мов зачарована, кинулась за ним. З голови враз позникали усі думки, залишився тільки вогник, що захоплював своїм світлом. Ми спускались усе нижче й нижче. Наче тоненькою ниточкою десь з середини тягнулась думка, що мені не варто йти за ним. Що це може бути небезпечно. Але я вже не могла спинитися. Наче метелик, що летів на світло лампи аби загинути в пастці, що розставила ніч. Щось тягнуло мене туди, у цей вир, нажахану закінчити життя одвічним блуканням лабіринтами незнайомих місць.

Повітря ставало прохолоднішим. Вогкий болотяний аромат розносився навсібіч. Я зрозуміла, що підійшла до ставка тільки коли почула плескіт води ― наполохані жаби поплигали з берега в воду. Вогник кілька разів мигнув біля невеличкого дерев'яного причалу та зник, з’явившись знову вже на іншому березі.

― Агов! ― замахала руками, ― Ви мене чуєте? Допоможіть, я заблукала! ― але ніхто не відповів.

Я підійшла до берега в притул. До ніг торкнулась холодна слизька вода. Вогник миготів далі на одному місці, ніби чекаючи, коли я зайду у став.

Крок у перед. Ноги загрузли в тягучому болоті. Місяць, на хвильку відбився у ставку та щез, потонувши у темних водах.

Ще крок. Кінцівки судомило від холоду, але я, наче маріонетка, вперто йшла далі, не в змозі керувати власним тілом.

Знову крок. Ще кілька таких кроків і пальці перестануть діставати дна. Паніка викручувалась, звивалась у животі й блювотинням підіймалась до горла, душила мене з середини.

Світло вогника перестало миготіти. Розросталося квіткою, аж доки не почало сліпити очі. Я побачила темну постать у каптурі. Зовсім не схожу на людську. Непропорційно високу, з довжелезними дугоподібними руками й тонкими кострубатими пальцями, що гадюччям обвивали ліхтар.

Щось залоскотало ноги, а потім і усе тіло. Спочатку м’які, легкі доторки ставали дедалі наполегливішими. Різали, рвали шкіру, малювали ранами невідомі візерунки.

З порізів хлинула кров, розтікаючись чорнильними плямами в каламутній воді. У голові калатали барабани, а від болю важко було зрозуміти, що відбувається. Я зібрала усю силу волі, аби хоча б поворухнути ногою, але нічого не вийшло.

Вода у ставку задрижала, розійшлась хвилями, підіймаючи з дна якусь невідому силу. А за мить звідти виринули тисячі очей. Невпинно дивились навкруги, аж доки не зупинили свій погляд на мені. Чекали, згораючи від нетерпіння, оцінюючи.

Я відчувала кожен кровожерливий погляд. Страх відбивався шаленими ударами серця через розуміння, що я нічого не можу зробити.

Невідома постать махнула рукою в мою сторону й підняла ліхтар над собою.

Я гарячково вдихнула востаннє, перш ніж мене затягнули під воду. Помилилась ― слід було втратити свідомість одразу, аби не бачити цих очей, що постійно наближаються. Не відчувати огидного спустошення після доторку тонких пазурів, які розрізають живіт і поступово витягають гачками сплутані нутрощі.

Але все сталося так швидко...

Вогник згас.