Найгірший ворог

О, Боже, ну чому це сталось саме зі мною? Я просто хотів написати твір на конкурс, а тепер тікаю по пожежних сходах від Нього. Казала мені Сенді: «Краще проведи ці вихідні зі мною», але ж ні, я знаю краще… Вона вже на 6 місяці, а роботи не так що б багато. Та і натхнення давно вже не було з цими навколовагітними справами. Вирішив поборотися з «неписОном» - полетіти в сусіднє місто. І як мене не напрягло, що у фойє готелю на рецепції немає ні душі? Хоча після нічного перельоту реєстрація о 6 ранку явно не сприяє роботі розуму.

- Будь ласка, ваш ключ. Вибачте за незручності, проте ліфт наразі не працює. – сказала Адміністраторка. – Мали полагодити за ніч, однак ще дуже рано і не встигли це зробити до вашого приїзду.

- Дідько, 6 поверх. – промимрив я. Стільки підійматись… Прийду і одразу ляжу спати, навіть роздягатись не буду.

Чую своє ім’я. Мені хлопають. Вийшло! Я на сцені. Передаю вітання дружині. Виносять контракт та чек у суму … *ТУК-ТУК-ТУК* Дідько, то був лише сон? *ТУК-ТУК-ТУК* Почекаю ще трохи: я ніколи одразу не відповідаю на сповіщення, хіба прийшло 3 повідомлення підряд. *ТУК-ТУК-ТУК* Ну ладно. Ледь не стаю на ноут. Сейфу тут не було, то я поклав сумку з ноутбуком біля ліжка – було б тупо його десь забути сонним. За вікном нічого не видно, окрім зовнішніх пожежних сходів. Дивно, невже я проспав весь день?

- Guten Tag! Sind Sie M.J.? – запитав чоловік в чорній кофті. Блін, німецька. Я її вчив ще коли здавав мови в академії для письменників.

- Йа. Украініш? Іх бін …

Раптом Він атакує мене ножом в лівій руці. Якимось дивом я встигаю прикрити двері, і Він не влучає в мене. Перекидаю крісло та шафку, хватаю сумку і біжу через вікно на сходи. Біля мене щось пролітає в темряву – Він кинув ніж в надії попасти, але не тут-то було. Дуже нерозумно, може це Його зупинить? А ні, спускається за мною. Добігаю до другого поверху, стрибати немає сенсу – я не бачу куди. Тож розбиваю ноутом вікно і залізаю в апартаменти.

- Дідько, - порізав ногу склом. Не найбільша моя проблема зараз. Чимдуж підхромлюю до дверей та чую гуркіт. Обертаюсь та бачу Його вже в квартирі зі склом в руках. Біжу по коридору і на сходах мене збивають. Знесилений дивлюсь на Того, хто мене збив. Він стоїть наді мною з сумкою в руках, показуючи пальцем, що за Ним краще не йти. Киваю та залишаюсь дивитись, як Він, підхромлюючи, йде в сторону Їдальні.

Ну що, М.Д., це все? Дивлюсь на вхідні двері. І що я скажу Сенді? Що якийсь Чоловік в чорному викрав мій ноут, а я ледь не вмер? Звучить бредово. Добре, що я живий – питань нема. Але чи зможе вона на мене дивитись, а головне: чи зможу я сам на себе дивитись? Цей конкурс – остання надія на кар’єру письменника перед народженням дитини. Ну ні, так справи не підуть. Треба повернути сумку і забиратись звідси опісля.

Йду потихеньку в сторону Їдальні, болю майже не відчуваю. На кухні беру дерев’яну швабру в ліву руку, ігноруючи тесак та ножі. Відкриваю двері і бачу Їх. Шістка людей в чорних кофтах зі склом в руках обертаються на мене. В кінці бачу Того, що з ноутом. Перший біжить на мене. Відбив, відбив, удар в голову – і раптом Він розлітається на маленькі чорні частички. Це ще що за чортівня? Нема часу обдумати, нападає другий. Відбив, відбив, удар в голову – злітає капюшон і це виявляється Я! Він починає заливатися реготом, Вони всі знімають капюшони і сміються. Смішок виривається вже і з мене, але треба сфокусуватись. Я біжу до Того, що з ноутом, кидаюсь на нього, і ми вибиваємо вікно, падаючи на землю.

- Що це за шум серед білого дня? – кричить якась жінка.

Відкриваю очі і бачу, що я лежу на дорозі з сумкою в руках. Підіймаюсь. Нога жостко гудить, поріз проходить аж до м’яса. Якщо судити по сонцю, зараз десь 3-4 година дня. Треба в аеропорт. Поспати я не зможу, але з цієї історії може щось і вийде.