Смачного, пенсіє.

-Доброго здоров’ячка, Лідіміхална!

Жіночці зовсім не сподобалось, як цей молодик недбало зім’яв її ім’я. Чи витратив би він цю заощаджену секунду на щось дійсно того варте, або чи зламав би собі язика, коли вимовляв його повністю? Лідія Михайлівна була впевнена, що ні.

-Шурік, краще зви мене баба Ліда.- стримано відповіла жінка, відчиняючи хвіртку, за якою стояв усміхнений Сашко.- Ви, молодь, взагалі жодної поваги до старих не маєте. От у наші часи…

-Та ви ще замолода для баби!- перебив її хлопець, зайшовши у двір.- Як каже мій батя – шістдесят це не строк, а життєвий урок!

-Багато він розуміє – твій батько.- буркнула баба Ліда – Ти, взагалі, чого прийшов, усі ж у церкві?

Хлопець протягнув їй козуб та посміхнувся ще ширше. Ледь помітний запах ванілі, що тягнувся з-під вишитого рушнику, закрутив своє ласо та міцно вчепив апетит старої, азартно вигукнувши «ї-ї-ї-і-іх-а-а-а».

-Мати дуже дякувала вам за костюми , що ви пошили на свято діткам у садочку та просила передати цього смачнючого пирога із вишнею.- пояснив Сашко, дивлячись на те, з якою цікавістю у козуб зазирає стара.- До речі, за старим родинним рецептом!

Лідія Михайлівна посміхнулась.

-Та не треба було того, Шуро! –жінці стало трохи незручно за свою спробу прочитати молодику мораль. – Я ж заради діточок ото…

-Ви дуже добра людина.

Жіночка стрепенулася. Ні, не від цих слів, а від того, як саме їх вимовив Сашко. Сухо, холодно, чітко. В очах його промайнуло на мить щось звіряче, страшне. Але пройшла ще мить – і Сашко знову широко посміхнувся, наче нічого і не сталося.

«-Здалося.» - подумала про себе стара.

-Дякую на доброму слові тобі.- стара посміхнулася.- Ой, та що ж це я за господарка така? Ану пішли у хату, зараз чаю поп’ємо зі цією смакотою.

Жіночка повернулася та попрямувала до хати, попутно намагаючись згадати, де ж вона поклала коробку доброго цейлонського чаю. Вже майже на порозі хати її роздуми обірвав той металевий голос Сашка:

-Ця смакота для тебе, стара.

Глухий удар – і у старої потемніло у очах.

***

Отямилася жінка у себе на кухні. У голові гуділо так, наче великодні дзвони з того кінця села дзвеніли над самісіньким вухом. Стара спробувала закрити вуха долонями, але спроба була марною – її руки були зв’язані. Коли дзвін трохи вщух, баба Ліда відкрила очі і побачила Сашка. Хлопець сидів навпроти неї та пильно дивився у самісінькі її очі.

-Живе? - хлопець підсунувся разом із стільцем трохи ближче і плюнув старій у обличчя.- Жери, сука!

-З-а-а-а…-стара ледь могла вимовити декілька слів. – Що-о-о-о…

-Ти знаєш, ох, я к же ти чудово знаєш за що, гниль!- гаркнув Сашко.- Знаєш, а я ж спочатку й не повірив, що це ти. Подумав, що брат помилився, або вигадав це із друзями. Але коли вони принесли мені той клятий шматок фаршу, який ти, сволота, змішала із битим склом та розкидала по тому закинутому двору, я завагався. А коли через тиждень побачив, як ти, посеред ночі знову розкидаєш ті свої кляті наживки – тоді й переконався.

Жінка мовчки дивилася на нього помутнілим поглядом. Вона не могла, а що головніше, не хотіла виправдовуватися.

-Що зробили тобі ті цуценята? Навіщо ти прирекла їх на такі муки? Чому через тебе, стерво, малі діти рили малесенькі могилки, захлинаючись сльозами? Діти ховали тих цуценяток, з якими бавилися ще тиждень до того, ти це розумієш, сука?- вже кричав Сашко.

Вона чудово розуміла.

-Але до біса. Я ж приніс тобі гостинця.- хлопець обережно відірвав шматок пирога та засунув його до рота старої, що майже не пручалася.- Смачного, пенсіє.

Вкусивши пирога, жінка відчула щось гостре у роті, на зубах, язиці. Скло. Баба Люда спробувала виплюнути пиріг, але Сашко міцно стулив руками її щелепу, змусивши її жувати це. Скло різало їй рота, застрягало між зубів, перемелюючи ясна у криваву кашу. Сашко із дикою люттю продовжував рухати її щелепу, стара несамовито мичала, намагаючись ревіти від болю. Хлопець нахилився до баби та затиснув її носа своїм ротом. Не мавши повітря, старій довелося ковтнути цю криваво-гостру кашу, слідом за якою бабу Люду захлинула нова, ще дужча хвиля пекучого болю, що луною пронісся всім тілом.

Десь здалеку, крізь розчинене вікно хатини доносились світлі та чисті великодні дзвони…