Пожирач

Ніколи б не подумав, що світло стане для мене втіленням непогамовного жаху. Що від одного погляду на яскраве сонце мене охоплюватиме паніка, а ліхтарі наганятимуть тривогу. 

Вже тиждень я живу в суцільній темряві. Мені довелося заклеїти вікна та викрутити всі лампи. Куди більш втішливо бачити первородну порожнечу в пітьмі, аніж хоч коли-небудь ще раз зустріти те, що прийшло до мене в денному світлі.

Якщо вдаватись у подробиці — спершу воно прийшло до моєї дружини. Того дня, після повернення з роботи, Неля здалася надміру втомленою та виснаженою. Доти ще не траплялося вечорів, коли б вона не розповідала про свій насичений день. Від природи життєрадісна й говірка дівчина раптом стала похмурою та мовчазною. Неля немовби перетворилася на примару, яка сновигала квартирою та опинялася за спиною у найнеочікуваніші миті.

Рожеве, персикового відтінку обличчя дружини що не день втрачало життєві фарби, набуваючи дедалі більше рис безликого моноліту. Ніжні й палкі вуста ставали схожими на чорні корали з морських безодень, а очі… Якби ж хоч раз ви поглянули в ці очі, то змогли б бодай на йоту розділити мій страх. Страх загубитись у безкінечних космічних просторах її погляду.

Якось, прокинувшись, я помітив біля вікна завмерлий силует Нелі, що розчинявся в жовтогарячих променях світанкового сонця. Однак у цій ожилій картині Енріке Серри бракувало деталей. Настільки тонких, що помітити їх спросоння міг лише справжній антиквар. Я ж помітив цю деталь пізніше, мабуть, занадто пізно; коли сонячні промені плекали в труні остигле тіло Нелі, що не відкидало тіні.

Спершу така дрібниця здалася цілковитим абсурдом. Хіба розумна й свідома людина надаватиме цьому значення? Однак деталь перетворилася для мене на тріщину в екрані, на чорну пляму серед білого полотна. Мабуть, важко уявити більшого потрясіння рідних, ніж коли посеред похоронної процесії чоловік підіймає руки небіжчиці й розглядає їх під світлом. Мій лікар назвав це сомавегетативним порушенням, і це бодай якось виправдовувало мої дії в очах Неліних батьків. Та люди завжди сліпі перед правдою…

Після того, як розпашілі друзі похапцем відтрутили мене від враженої публіки, я заповзявся вишукувати тіні в присутніх. Я почувався дитиною, у чиї надзвичайні, а втім, дійсні історії ніхто не вірить. Проте, що довше я розглядав темні відбитки людей, то дужче занепадав духом. Тої миті я ледь не переконав себе, що став жертвою звичайнісінької ілюзії. Аж поки мій погляд не впав на батька Нелі.

За його спиною, посеред білосніжної стіни церкви, випросталася непідвладна законам природи тінь. Лише Господу відомо, кому належав той згорблений силует із мордою звіра та буйно розрослими рогами, либонь два дзеркальні відбитки Іґґдрасилля. Коріння тіні абсолютно точно сягало ніг Неліного тата, однак рухалася вона асинхронно до свого господаря. Утім, схоже, що Макар Григорович більше не володів власним відбитком.

Істота своїми довжелезними, мов шланги, кінцівками присмоктувалася до інших тіней і немовби вбирала їх у себе. Кожен її рух залишав на стіні церкви розводи, мов ті, що зоставляє по собі акварельна фарба після дотиків мокрої кисті. Ці ж за деякий час зникали, ніби випаровуючись од яскравого світла.

Побачене полонило серце арктичним холодом. Дихання утруднилось, немовби груди притиснула надгробна плита. А потім… А потім потворна тінь пірнула в темні сонячні малюнки церкви, гіллястих дерев і могильних каменів. Вона розчинилася серед чорного озера коло групи людей, що оплакували раптову смерть молодої дівчини. Я з жахом поглянув на світляний коридор, який відділяв мене від решти. Після чого перевів погляд угору, де громіздкі човни-хмари сунули назустріч маяку-сонцю. Це був останній день, коли я бачив інших людей.

Оповісти про все це мене змусила звістка про кончину Макара Григоровича. Рідні неодноразово намагалися виманити мене з квартири. Одначе вони навіть не хочуть слухати про істоту з інших світів, яка колись знищила цивілізацію нуттійців, а тепер прийшла знищити нас. Більшість науковців вважають цю історію вигадкою. Я ж лише зазначу, що пізні нуттійці називали тінь відображенням душі. Вони вірили, що людина живе, доки горить світло всередині. Деякі непідтверджені знахідки демонструють, що нуттійці в останні кількадесят років перед зникненням змальовували смерть як монструозний чорний силует, який пожирав тіні людей. Не знаю, скільки я протримаюсь у таких умовах, але моєї тіні ця почвара не здобуде.

Щиро сподіваюся, воно не причаїлося у ваших…