Страх схожий на руку, що розпорює твій живіт і міцно хапає за внутрішні органи. Ні, не намагається вирвати, але стискає так, що вони самі воліли б опинитися назовні. Жах схожий на смолу, що повільно підіймається від грудей до горла, застигаючи і ховаючи у собі усі слова.
І ти не знаєш чого у тобі зараз більше - страху чи жаху? Але ти точно знаєш хто саме зараз ховається у тобі.
Так само знаєш, що усе скінчиться з першими сонячними променями. Як у дитячих казках, коли світає - і відступає все зло, а добро обов’язково перемагає. Принци з кіньми рятують своїх принцес, а бридкі старі відьми розкаюються і ганебно доживають віку десь якомога далі від героїв. І ніхто не помирає. Бо смерть - це, скоріше, окремий персонаж. Така собі істота без статі та віку з косою в комплекті, яка з’являється, коли сюжет безповоротно прямує у глухий кут, і тихенько відводить потрібного персонажа у небуття. Ніякого болю, страждань і втрат. Нічого, що робить нас людьми.
Ще у дитинстві мама казала, що дорослі вже не вірять у казки. Але, будьмо чесними, скоріше казки розчарувалися у дорослих і пішли геть до тих, хто ще не втратив єдине, що змушує світобуття хоч якось триматися купи - віру.
А жаданий ранок поки навіть не думав наступати. Ти розумієш, що порятунку чекати не варто - ви сам на сам. Вона тут - одночасно і перед тобою, і у найглибшому, найтемнішому закутку твоєї голови. Настільки глибоко, що хочеться видерти волосся, розірвати руками власний череп, аби лише витягнути його назовні.
Вона жадібно посміхається, знаючи наперед що буде далі. Бо кожного разу стається одне і те ж.
Істота обережно (яка іронія, правда) бере тебе за руку і повертає долонею вгору. Ледве встигаєш подумати, що деякі люди вірять у кореляцію розмітки на шкірі та довжини життя, як чужий гострий пазур проводить по зап'ястю. Відчуття не нове - сама ж багато разів робила те саме, але краще заточеними предметами. Тепла кров лоскоче руку і перші кілька секунд це навіть приємно. Ніби своєрідне очищення. Зрештою, де межа, коли кровопускання перестає бути панацеєю і стає вбивством?
- Хоч раз відповіси на моє питання?, - голос зовсім не хоче тебе слухати і питання звучить не погрозливо (як планувалося), а радше відчайдушно.
Знаєш, що Істота не відповість, але пробуєш ще раз.
- Я прошу лиш одне слово: ти чи я? Мені потрібно знати хто його вбив!
Ти знаєш, що цієї ночі щось мусить змінитися. Відчуваєш це не-павучим чуттям: уже звичне побоювання перед істотою цього разу перетворилися на якийсь первісний жах. Щось обов'язково станеться. Адреналін робить дива і ти навіть можеш вичавити із себе повноцінний крик, а не жалюгідний писк.
- Ти, в біса, зізнаєшся мені! Я не боюся тебе, - а ось це вже лукавство. Боїшся, ще й як.
Тільки поки не розумієш чого саме. Істота не робила з тобою нічого, чого б ти не робила з собою сама. Єдине, чим вона, зрештою, відрізняється від тебе - це бажанням крові. Чужої. Але за це бажання повинна відповідати ти.
І, чорт, краще б вона мучила тебе фізично. Бо оце незнання хто став її жертвою (або ще гірше - усвідомлення хто буде наступною) нищить тебе зсередини. Розриває на друзки, ламає і шматує. А щоденний, щосекундний страх не дає зібратися докупи. Бо Істота не приходить за графіком - вона завжди сидить у твоїй голові.
Цієї ночі справді щось змінилося. Істота вперше подає голос. Хриплий, тихий, але тобі здається, що кожен куточок Землі почув.
- Подивися на мене.
Ти слухняно підіймаєш голову і зазираєш їй в очі.
У свої очі.