Химерник

    Павло розпрощався з життям ще минулої осені, коли листя на деревах вкрилось жовтизною, а згодом - зів'яло та осипалось.

    Та слова зітліли. 

    Тільки сьогодні він наважився звести зі своїм існуванням останні рахунки.

    Хлопець поспішно прямував до міського озера. У руках він стискав чорні лямки рюкзака, в якому зберігались гротескні аркуші. Їх Павло хотів забрати з собою. 

    Здавалось, що минуло кілька десятиліть від менту, коли він почав зберігати свої малюнки. Червоні очі, побиті голови й рогаті постаті - все це містилось на паперах, які вже не знадобляться Павлу. Проте він їх забере.

     Усі! 

     Істота навідалась до нього позаминулої ночі. На ній була біла потріскана маска з вузькими щілинками для очей. Створіння не говорило - воно тільки вказало скрюченим кігтем на малюнок з озером.

    Павло усе зрозумів. 

    Тепер справа за малим - залишилось всього тільки подолати кілька фінальних відтинків дороги. А тоді все припиниться. 

    Згасне, мов полум’я. 

    Коли Павла відрахували з університету, то він хвилювався у рази більше, аніж зараз. Тепер - він почував спокій. В'язкий і густий, він був, мов коконом, що захищав хлопця від довколишнього світла. 

     Викладачі нарікали на те, що він «тривожно» поводиться. Проте вони терпіли:  ховали очі, відвертали обличчя, уникали зустрічей у коридорі. 

    Усе було в порядку. 

    Доти, доки одного разу, під час лекції, Павло не відчув присутності істоти в своїй голові. Вона промовляла до нього незнайомою мовою. Хлопець і не зчувся, як почав малювати - своєю кров'ю він виводив у зошиті голову в масці. 

    Цього вже стерпіти не змогли. 

    Точки екстремуму було досягнуто. 

    Створіння приходило до нього й раніше. Його червоні очі тускло блискотіли, коли воно вперше простягнуло хлопцю кілька кістяних монет.

    Павло зрозумів усе без слів. 

    Воно найняло його! Він обраний. 

    Наступної ночі хлопець тайком орендував у своїх сусідів лопату й відправився на кладовище. Провівши кілька годин за викиданням землі - Павло дістався до гробу. Розбив дерев'яне віко й видобув труп. Ще зовсім свіжий, він тлів у його руках. 

    Хлопець приніс тіло до скверу й залишив його там. Він не знав чи забрала істота цей дарунок, проте бачив, як наступного дня - вулицею промчалась собака зі шматком руки в пащі.

    Часом Павлу, здавалось, що він бачить тіні. Білі й червоні - вони поділяли людей навпіл. Тоді, як справжні їхні обриси розчинялись у вечірньому повітрі. 

    Хлопець показував свої малюнки численним товаришам, та всі вони - тільки кривились й зиркали на нього спідлоба. Невже вони боялись того, що він малював кров'ю? Малював вугіллям.... 

    Бувало, що задля свіжих фарб Павлу доводилось купувати курей на ринку. Він зтинав їм голови ножем. Й цідив багряну рідину в заздалегідь підготовані склянки. 

    Та людська кров цікавила хлопця більше. 

    Одного разу, він спробував забрати дівча з дитячого майданчику. І це майже йому вдалось, та в останню мить - по дорозі, неподалік, пролетіла швидка. Її сирени злякали дитину й та розридалась. На Павла похмуро зиркали перехожі. А за кілька хвилин, появилась матір дівчинки й забрала її. 

    Усі вони завадили йому. 

    Та цього разу - його не спинить ніхто! Бо він повертається додому! В позаекрання, за червону завісу. 

    Хлопець дістав з кишені кістяні монети й кинув їх на непорушне плесо води. Тоді Павло дістав малюнки й акуратно спустив їх на водойму. Він розумів, що ритуал потребує обачності. 

    Аркуші пливли й тонули. Коли Павло витряс з рюкзака усе - то й сам стрибнув у холодну воду й поплив. Через кілька хвилин - він занурився у темінь підводдя й розплющив очі. 

    Перед хлопцем - була істота. Вона потягла його за каптур. Зблиснули її багряні очі. 

    За мент - кігтиста рука серпом розітнула груди хлопця. Пазурі занурились у плоть й дістали гаряче, криваве серце.