То був не я

— Йди геть!

Розмитим від сліз поглядом оглядаю кімнату.

— Благаю, — без надії шепочу скоріше собі, — зникни.

Виглядаю з-за дивана — нікого. Звичайно, нікого. Але воно є. Завжди було. Його не можна побачити, але холодні пальці час від часу впиваються у мозок, даючи про себе знати. Воно приходить, коли стається щось погане. Точніше, приходить і стається щось погане. Кожного клятого разу.

Першим зник батько. Ледве пам’ятаю той момент. Лиш фіранку, яка колихалась на протязі і засмучену матір у яскравому ранковому сонці. Тоді ж я відчув його присутність вперше. Понуре відчуття безвиході, порожнечі і занепаду поселилось в цій оселі. Можна припустити, що то звичайна на ті реалії реакція. І я погоджусь. Одначе, як пояснити постійний собачий холод, що брався нізвідки, і незрозумілу насмішкуватість, що шкірилась з кожного закутка, з кожного предмета?

Старий килим висів на стіні моєї кімнати. Одного вечора чудернацькі візерунки злились у потворну пику з кривим хижим усміхом. Повіяло смородом, нутро повнилось приреченістю і страхом. Хотів гукнути матір, але не став. Не мало сенсу — я був достатньо дорослим, щоб розуміти, що вона не повірить.

На ранок з-під ліжка ми витягли кота. Дохлого і смердючого, з оголеними зубами. Найгірше, крім самої смерті, що мати, чомусь, вбачала мою вину.

— Чим ти нагодував його цього разу? Скільки разів треба було повторити, що він на дієті? Тепер помилуйся, до чого призводять твоя безвіповідальність!

Мене давили сльози. І від марних звинувачень, і від того, що справжній вбивця зараз нависав над нами й насміхався. А я не міг нічого заперечити, бо за таку відверту маячню міг отримати добрячого ляпаса.

Вона не вірила, не підозрювала і я її не звинувачую. Мені просто прикро. Прикро, що для неї, виглядало, ніби те чинив дійсно я. І якщо відсторонено глянути, справді могло здатись, що я мав до того стосунок. Коли одного дня рибки поспливали догори пузами, прозвучали питання. Хто давно не міняв воду, хто знову вкинув щось не те у акваріум, хто був сам самісінький вдома, коли це сталось? Звісно я. Хто винен? Звісно я.

От тільки, то був не я.

Потім з’явилась собачка. Мале щуреня на довгих худих ніжках-олівцях. Мати завжди тягала її з собою. Гадав, то любов і все таке. Але виявилось трохи інакше.

— Йду на співбесіду, бабуся буде в лікаря. Має скоро бути. Я зачиню Буську на кухні.

Вона не дивилась мені в очі, не поглянула на мене взагалі. Усвідомлення, що мені не довіряють, боляче вп’ялось у горлянку, стискаючи і стискаючи, аж доки за нею не зачинились двері, і я не пустив сльозу полегшення.

Чи варто казати, що воно підступне? Погань підгадала слушний момент. Вигулькнула із засідки і взялася за те, що мені наказали не чіпати. Я стояв біля дверей і все чув. Не наважився втрутитись, не наважився зайти, бо смішно зізнатись, вже й сам собі не довіряв. А що як вони слушно кажуть? А що як я схибнувся?

Проте, то був не я. Я не торкнувся дверей, але собаку таки поховали.

Я ні з ким не говорив, як, втім, і вони зі мною. А все тому, що на дверях кімнати з’явились замки. З того боку. Тепер вони мені не тільки не довіряли. Вони мене боялись. Не треба бути екстрасенсом, щоб розуміти це.

Відчуття присутності наростало, я знав, що воно поряд. Бридкий морозний подих облизував вухо, щось нашіптував, знущався. Я очікував, що щось станеться з дня на день, але воно не поспішало. Знало, що я бажаю чиєїсь смерті, щоб довести, що в цьому не буде моєї вини. Бо я ж під замком. Як пес на прив’язі.

Нарешті це збулось. Мати зайшла чорна, як земля. Позаду вовтузились якісь люди.

— Це ти зробив? — процідила крізь зуби.

Заперечно похитав головою. У руці вона тримала ножа. Помітивши, куди я дивлюсь, поспіхом сховала його за спину. Постояла ще трохи і вийшла. Назавжди.

Я залишився сам. Майже. Воно нікуди не ділось. Все так же являється, нависає, знущається, сміється. Щось станеться. Хтось помре. Не важко здогадатись хто. Намагаюсь його прогнати, докладаю зусиль, щоб помітити, розрізнити.

Визираю з-за кута і бачу темне змарніле відображення. Моє обличчя, яке розтягнулось у вигнутій болем, зневірою і зверхністю посмішці. Обличчя моє. Посмішка його.

То був не я.