Криклива Бідося
Був осінній теплий вечір, коли я –дев’ятирічний хлопчик – бігав лісом. Сонце світило останніми золотими промінцями, а під ногами здіймались хвилі сухого листя. Мені було заборонено тут гуляти, але лише у лісі можна було знайти чудову палицю-зброю. Далеко я не заходив, не зовсім же був дурний. Та, як виявилось, далеко і не треба було.
«Дзи-дзиньк»
Ось цей звук, який вгамував мій дитячий шал. Дзвінок велосипеда.
«Дзи-дзиньк»
Я заоглядався, шукаючи джерело звуку. Помалу пішов до узлісся, тягнучи палицю по шелесткому листю. Дзенькіт став чутнішим. Орієнтуючись на нього, я вийшов до ями. Серце почало гупати, а долоні пітніти, проте дитяча цікавість перемогла.
На дні заглиблення лежала дівчинка, абияк присипана листям та галузками. На її яскраво-лимонному платтячку багряніли великі вологі плями. Вона лежала на животі, проте голова була повернута до мене. Одне око було червоним. Дівча тримало руку на кермі блакитного велосипедика, натискаючи одним пальцем на дзвінок.
"Дзи-дзиньк"
Я впустив палицю. Очі розширились, мову відібрало. Груди надсадно здіймались, проте вдихнути було важко. Дівчинка пропікала мене своїм поглядом. Мене лякало її криваве око, криваве плаття, криваве листя довкола. Кров! Повсюди була кров! Усвідомивши це, я почав відходити від ями.
Дзи-дзиньк
Дзи-ДЗИНЬК
ДЗИ-ДЗИИИИИИИИ
І я побіг.
ИИИИИИИИИИИИИИИИИИ
Падав і знову біг.
ИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИ
«Більше не піду в ліс. Ніколи. Ніколи.»
ИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИ
— Мамо! Мамо! МАМ!
НЬК.
Мама не могла зрозуміти, чому я заплакав і притулився до неї, коли у новинах показали ту дівчинку.
— Мені теж її шкода, Антоне. Це ж треба, щоб якийсь нелюд таке зробив, Боже-Боже!
Проте через хвилину я почав задихатись. Поки я гойдався по дивані, у вухах стояв дзвін. Через нього не чулось голосіння мами та крики сестри. На «…ньк» мене поглинула пітьма.
Усе своє життя я оглядався, коли чув цей бісів велосипедний дзвіночок. Ніколи не міг подумати, що так багато людей їх полюбляє. Особливо діти. Одного разу мене навіть ледь не збила машина, тому що я віддихувався, коли повз мене проїхав велосипедист на переході. Краще б уже збив, але не торкався чортового дзвінка.
А потім у мене з’явився син. Я радів, що не дочка, хоч дружина була іншої думки. Милий, добрий хлопчик. Уся моя увага була на ньому. Завдяки прогулянкам з ним я більше не реагував на дзвіночки з дитячих майданчиків. Припинив оглядатись на переходах, бо вів його за руку. Дружина не могла нахвалитись мною, бо такого уважного батька ще пошукати. Але, підрісши, син захотів велосипед.
— Купи такий, щоб без дзвінка. Ось гроші.
— А ти не зможеш? — з надією спитала дружина.
— Вибач, робота. А дев’ять йому не на вихідних, а завтра. Ми обіцяли…
— Знаю, але…Ну гаразд.
«Дзи-дзиньк»
Ключ завмер у міліметрі від замкової шпарини. Думав, почулось. Але як тільки я зайшов, мене зустріло знайоме
"Дзи-дзиньк"
Син вибіг до мене радісний та розпашілий.
— Тату! Іди подивись на нього! Він такий гарний!
Не знімаючи взуття, я зайшов у вітальню. Посеред кімнати стояв блакитний велосипед.
"Дзи-дзиньк"
— Ще й дзеленчить! Правда класно, тату?
Я довго питав дружину, чому вона купила саме цей велосипед. Однак вона не могла зрозуміти мого гніву.
— Без дзвінків взагалі не було. Але глянь, як дитина радіє!
Я намагався його повернути, замінити, продати — дарма. Ще й син безперестанку істерив, тому врешті-решт мусив змиритись.
Якось на майданчику син гукнув мене глянути на нього, і я повернувся.
"Дзи-дзиньк"
На велосипеді була вона. Лимонне плаття, криваві плями. Червоне око.
Повітря вилетіло з грудей і на «..ньк» я впав. Майданчик швидко наповнили дорослі.
Із сином більше не гуляв, але й боятись втомився. І тому, почувши знавіснілий дзенькіт однієї ночі, я сміливо вийшов йому назустріч. У коридор падало ліхтарне світло з вітальні. Завдяки йому розгледів маленький силует.
— Лиши мене, будь ласка, — прошепотів я.
"Дзи-дзиньк"
— Так, я не мав тікати, пробач.
"Дзи-дзиньк"
— Припини це.
"Дзи-дзиньк"
Підійшов ближче.
— Припини.
"Дзи-дзиньк"
Мої тремтячі руки лягли їй на плечі.
"Дзи-дзиньк"
Пальці зустрілись на тонкій шиї. Руки торкнулись чогось вологого.
— Припини!
Спалах світла осліпив.
— АНТОНЕ!
Розплющив очі.
Душив її…її…його.
Його.
Я душив свого сина.
Порожня склянка випала з його ручки. Вода розтікалась по піжамці та підлозі. Штанці зачепились за язичок дзвіночка на впалому велосипеді.
"Дзи-дзиньк"
Повітря вибило з моїх грудей, і більше не було змоги вдихнути. Усе заглушив Дзи-дзииииииииииииииииииииииииИИИИИИИИИИИИИИИИ
НЬК.
