Одвічні вартові

Лежу на підвіконні і приймаю сонячні ванни із максимальною силою. Я не довго живу з цією новою людиною, але він мені подобається. Здається це він, ще не було можливості перевірити стать.

Ми довго були з моєю мамою, братами і сестрами у минулої людинки. Я сумую за ними, але також не забуваю настанови неньки: “Ніколи не полишай своєї домівки, будь гарним, милим і слухняним, бо життя поза оселею це пекло. Пекло, яке не всім вдається пережити”. Вона багато розказувала про вулицю і як там жила, тому я дуже вірю, що так все і є. Брррр, собаки, я їх ніколи не бачив, але вже огидно стає від самої тільки думки.

Хай там як, але тут крім моєї Людини з’являється ще Дещо. Про таких істот мені також мама розповідала і двулапі навіть не здогадуються про їх існування. Приходять з несвіту (досі не розумію де це) і бродять тут ще з початку часів. Мамка казала, що майже всі вони безневинні. Просто ходять, дивляться, іноді розмовляють з нами про наш світ. Але є деякі, які також потребують людину. Але не для того, щоб спати у них на колінах чи щоб вони приносили смаколики до оселі, а щоб присмоктатися до них і існувати за рахунок їх життя.

Схоже наш з Людиною гість саме із таких. Я помітив, що воно подовгу сидить біля його ліжка і наспівує якусь тільки йому зрозумілу пісеньку. Минулого тижня ми з ним побалакали і я попросив більше не приходити, бо це тепер моя людина і моя оселя, а я не хочу у пекло. Дещо посміялося і сказало, що я не той хто може йому вказувати. Що я хоч і названий на честь якогось його далекого родича, але я не можу вказувати, що йому робити.

Варто казати, що тепер Дещо кожну ніч сидить у кутку і боїться ступити зайвий крок? Я задав йому дебелої прочуханки. Правда Людина накричала на мене, що я, мовляв, ні світ ні зоря по квартирі гасаю, але воно того коштувало.

Треба насолоджуватись сонячними променями, щоб після того як Людина ляже спати, заступити на чергування і не випускати Дещо з його кутка. Це невелика плата за тепло, їжу і купу іграшок. Він приносить кожен раз нову, коли минулу я заганяю під шафу. А ще хотілось би побільше рослин. Минула людина мала багато зелені, яку я міг гризти. Та думаю просто тут ще не повиростала та смачна травичка. Я кожен день перевіряю - ще не повиростала. Посидиш, повартуєш до світанку і все: ідеш поїсти і ганяти іграшки по хаті. А далі на підвіконня чекати теплих променів для підзарядки.

Сонце вже давно зайшло, здається Людина пішла у ліжко. Що ж, схоже і мені пора заступати на свій пост.

“Агов, тварюко, вийдеш із кутка і я зажену тебе у Ніщо. Ти знаєш - я на це здатен”

Хех, шкода, що не можу своєму новому другові усе розповісти. Іноді я намагаюсь, але мого голосу він не розуміє, а коли я передаю йому свої думки, він лякається і каже так не робити. Бачте, це виглядає дуже “кріпово” (хто зна, що це слово означає). Але опісля бере мене на руки і цілує. Тому робитиму так часто - це ж достобіса приємно.