Зупинка

Бам!

Еллі вийшла із забуття. Попереду над нею нависає скеля, верхній край якої потопає у зелені лісу. У босі ноги боляче впиваються камінці. Холодний вітер змушує голе тіло покриватися мурашками. Хоч і полудень, але сонце дає зовсім мало тепла.

“Чому я тут? Хто я?”.

Пам’ять зовсім не хотіла співпрацювати. Тільки ім’я. Еллі. Вітер дме із входу до залізничного тунелю, який зовсім поруч. Бетонне покриття перону руйнує трава із тріщин. Якщо ним і користуються, то дуже рідко. Хоча рейки відполіровані до блиску, отже поїзди тут ходять.

“Де я?”

Було тривожно. Навкруги немає звуків. Ні стуку коліс, ні птахів, ні найменшого шурхоту листя. Світ завмер.

“Це має бути сон. Гола, посеред безлюдного перону. Все занадто дивно”.

Але, хоч звуки і покинули це місце, все доволі справжнє: тепло сонця, холод вітру, камінці неначе скло.

БАМ!

Ось що за звук розбудив Еллі. Дзвін. Він лунає звідкись з лісу, позаду залізничної зупинки.

БАМ!

Звук наростає, ніби дзвін летить крізь хащі прямо на зустріч дівчині.

БАМ!

Зовсім поруч. Стежка веде від східців до гущавини дерев. Світло сонця дуже добре освітлює це місце. Ніхто б не міг сховатися, якби йшов сюди.

БАМ!

Продзвеніло прямо біля голови. Крик Еллі не чутно за цим всепоглинаючим звуком. Коли ефект від потрясіння трохи знизився, Еллі забрала руки від вух. Якби дійсно хтось так вдарив у дзвін навпроти обличчя, то дівчина мабуть була б вже без слуху. Але все навпаки, вона почала чути вітер, листя...і круків, які каркали десь на іншому кінці стежки.

“Треба йти”

Пам’ять досі не повернулась, на відміну від навколишніх звуків, але вона точно знає, що її чекають на тому кінці. Обережно зійшла зі східців і попрямувала у глиб. Сон чи ні, але це точно не жах. Метелики перелітають з квітки на квітку, сонце лагідно підсвічує їх крильця, за ними стараються встигнути бджоли. Дорогу перебіг заєць і попрямував глибше в ліс. Навіть вітер перестав бути таким колючим як був на пероні.

“Хіба це не діснеївська казка?.....Оу чорт”

Стежка привела до невеликої галявини, посеред якої стоїть величезний багатосотрічний дуб. Під ним лежить хлопець. Його руки прив’язані над головою до ланцюга, який звисає із вершини.

“Що за...”

Все підборіддя і нижче вкрите запеченою кров’ю, яка виливалась колись із рота. Побачивши Еллі, хлопець почав мичати і вириватися. Він ніби боявся її і водночас намагався докричатися до дівчини. Але він це не міг зробити. Вже не міг.

“Отже бакалати з ним схоже нема сенсу”

Еллі сіла на повалене дерево і стала уважно дивитися на хлопця.

“На ньому хоч штани є, а я у чому мати народила”

Хлопець знесилений, але все ж хоче кудись зникнути звідси. Як лякливий пес - намагається знайти місце, де сховатися у кутку кімнати, куди його загнали.

“Що мені робити?”

Ситуація була дивною. Тому Еллі вирішила трохи почекати. Вона нікуди не поспішає. І цей хлопець наче також. Отак сидячи і дивлячись один на одного, без жодного промовленого слова, пройшло декілька годин. Сонце вже давно перебігло свій зеніт і було на дорозі до заходу.

Еллі стало нудно. Хлопець заснув і перестав борсатись. Вона вирішує пройтись навколо дуба. Обережно ступаючи, щоб хлопець не міг її дістати ненароком, вона обходить це величезне дерево. На гілках сидять два круки і дивляться на дівчину. Чорні, як безодня.

“Отже це вас я чула. Ну привіт”

Йдучи по коліна в траві, Еллі помічає ніж встромлений у стовбур. Прям на іншій стороні від хлопця. Довгий заточений ніж. Такий яким колють свиней.

“Звідки я це знаю?”

Вона підійшла і витягнула ніж із дерева. Насправді, ще ступивши перший крок на галявину вона знала, нащо вона тут, але потрібно було впевнитися. Повернувшись до хлопця, помічає, що він вже не спить, але вже і не борсається. Просто дивиться очима, повними безнадії та смирення і чекає.

Еллі не роздумуючи, встромляє ніж у груди, у те місце, де, на її думку, має бути серце. Схоже вона потрапила - з рота пішла свіжа кров і його тіло повисло на ланцюгу.

Еллі бачить біля хлопця маску із черепа якогось хижака. Вона надіває її і чує гальма потяга зі сторони перону.

“Це мій. Точно за розкладом. Час їхати”