Місцева легенда села Печери розповідає про кам'яну церкву в лісі на схилі гірської річки, в церкві багато століть жили загадкові жерці. Протягом декількох поколінь місцеві із жахом розповідали про мовчазні фігури у старих хламидах, з покорченими пальцями й порожнім тьмяним поглядом, ніби в небіжчика. Згодом у сільських оповідках жерці перетворилися на мерців. Покоління за поколінням легенда набувала страшних деталей, і люди почали боятися навіть один одного: звинувачення у зв’язках з мерцями стало засобом звичайної побутової розправи. Винних у контакті з мерцями знаходили мертвими, з дерев’яним кілком у грудях, але хто це робив, було невідомо. Страх посилювався, і люди вирішили знищити страшне місце. Усім селом вони пішли до церкви і знайшли там німих служителів, лиця яких були блідими, у виразках і ранах, але жоден з них не виявляв страждань. У церкві було сиро і порожньо, за вівтарем стояв колодязь, навколо якого ходили безсмертні жерці. Вони ходили там так довго, що протоптали колію в кам’яній підлозі. Озброєний вилами натовп оточив жерців і скинув їх у глибокий колодязь, а страшну церкву зруйнували. Утім, у Печерах після цього мало що змінилося. Як жерці, що без упину ходили колами навколо колодязя, жителі Печер не змогли вийти з кола взаємних звинувачень.
Андрій вийшов із села на світанку з надією якомога раніше відвідати зруйновану церкву і потім почати піший перехід до найближчої залізничної станції. Його блог про покинуті села мав незабаром поповнитися унікальним сюжетом. Селище Печери практично вимерло і було незрозуміло, як взагалі там хтось залишився з огляду на озлобленість людей один на одного. Кілька людей, що доживали в ньому, прийняли його ворожо, але незабаром звикли до гостя, і Андрій зміг записати кілька сюжетів, зокрема, записав легенду про мертвих жерців. Для завершення не вистачало лише сюжету про саму зруйновану церкву.
Від церкви залишилася частина стіни, яку Андрій помітив, коли йшов схилом. Стіна поросла мохом і плющем, залишки фундаменту можна було розпізнати за ледве помітним довгими горбиками. Усю ділянку було вкрито густим лісом, гілками і листям. Андрій вибрав ракурс і ввімкнув запис. Він ішов від входу в церкву до вцілілої стіни і сподівався, що камера смартфона зможе передати почуття містичної таємниці цього місця. Зосереджений на оточенні, Андрій не міг помітити коло сирого листя, яке опинилося на його шляху. Він провалився. Охоплений жахом, Андрій почав чинити опір лише тоді, коли лице вже занурилося в смердючу трясовину, але врятуватись було неможливо - кінцівки охопило мокре листя, він не міг рухатись. Він відчув, як по обличчю пробігли бульбашки повітря від останнього видиху. Горло звело страшною судомою. Андрій відкрив рота, легені інстинктивно зробили вдих і наповнилися водою, а свідомість перетворилася в твердий клубок відчаю і гіркоти. Ноги відчули крижану воду, і його останньою думкою була, що воду вдихнути хоча б легше, ніж смердючий гній. Андрій більше не контролював тіло, але відчуття зберігалися. Він опинився під корком листя в шарі холодної води,… і він усвідомлював це. Свідомість не зникала, і Андрій зрозумів, що може ворушити руками. Його ноги торкалися дна, він відчував тиск крижаної води. До нього поверталася свідомість і почуття безнадійності. Він смикався, наче муха в патоці, але не міг спливти. Відчайдушні конвульсії були марними, він стояв на дні, бездиханний, усвідомлюючи себе в темряві і холоді, але з почуттям життя. Андрій повільно обмацував себе, слизьку стіну колодязя, темний простір навколо. Крижана вода сковувала рухи. У долоні приплив м'який предмет. Клубок водоростей? Але клубок сіпнувся, коли Андрій схопив його. Це був заєць, холодний і рухомий, він заворушив лапками, сколихнувши потоки води. До скроні приплило щось гостре і боляче смикнуло за вухо. Андрій схопив предмет і з жахом зрозумів, що тримає в руках пташеня - холодне напівголе тільце з короткими пір’їнками. Пташеня борсалось і щипало його за руку. Хвиля жаху накрила його. Він все ще не дихає, хоча мозок посилає відчайдушні сигнали небезпеки, замість серця огидне відчуття крижаного каменю. Він усвідомлює свої рухи. Він відчуває потік води. Його обличчя торкається інша рука, тверда, зі скорченими пальцями. Хтось бере його руку і кладе на своє обличчя - зморшкувате, у виразках, із бородою і наскрізною раною на щоці. Він більше не один. Руки направляють його, і всі разом вони йдуть периметром колодязя.