Глечик з Тваню

Язики полум'я пожадливо вгризались у кістяк будівлі. З ледь чутним тріскотінням, вони виривали скло з почорнілих шибок. У повітрі, наче кров, розливались й мерехтіли снопи багряних іскор.

Мотря відсахнулась від пломінкого дерева й, затуливши обличчя руками, глухо захлипала. Попіл пропалював їй ніздрі, пробирався в очі й на мить, дівчині здалось, що вона більш не бачить, що довкруги - тільки суцільна темінь.

Темінь та.... це жаске, протяжне виття.

Воно шматувало їй вуха. Торкало найбільш віддалених шматочків свідомості й сповнювало їх в'язким жахом. Волосся на порізаних руках ставало дибки, з грудей долунав здавлений клекіт, а в горлі, здавалось, опинилась твань. Її було так багато, що дівчині бракувало повітря. Вона жадібно вдихала його ротом, не відвертаючи погляду темних очей, від полум'яної фантасмагорії.

Десь насподі душі Мотря тямила, що се кричить не арідник, яким матінка страшила її, маленьку. Кмітувала, що се не ілюзія, породжена її схибленим глуздом. Десь там... у крайній темряві, поза межами власної свідомості, дівчина почувала ті липкі, зрадливі думки. Таємне, криваве знання, що руйнувало її душу.

Осколки правди торкали єства і впивались у бліду шкіру. Рівчаками, по руках, стікала тепла кров. Се кричить її сестра! Увесь присілок корчився від болю, тлів у страдній агонії. Похований у кіптяві, він співав собі напуття в останню дорогу. Справляв панахиду.

Лемент зчинявся ледь не до небес. У відгомін йому - торохкотіли поодинокі постріли. Вкрадливим шепотом до людського горя промовляв знущальний сміх, що чувся з-поза хатинок.

Се все... все через те, що Мотря... привела сюди солдата. Так! Солдата... Дівчина зустріла його на височині, неподалік від криниці. Чужинець прохав про нічліг та спочинок, а вона.... вказала на путь до присілку.

Їх прийшло кілька десятків. З червоними зірками на рукавах. Мотря гляділа на вкриті болотом однострої й почувала втіху. Такої химери її односельці ще не виділи. Се буде про що Килинці мовити! Коли та знову почне хизуватись новими бусами, тоді Мотря їй...

Плин думок обірвав гомін - солдати відбирали худібку в діда Омелька. Тягли за мотузку молочну корову. Маржинка опиралась і все ніяк не хотіла проминути дерев'яної калитки. Низькорослий кацапчук брудно вилаявся і вистрелив у рогату, коров'ячу голову. Солдати потягли труп до розведеного ними ж вогнища.

- Дьявол! - заверещав у розпачі дід Омелько.

Забризканий кров'ю, з ціпком у руці - він скидався на потворного, скорченого мольфара. Обличчя побіліло, а на ньому, як дві жаринки - горіли, сповнені ненавистю, очі.

- Что сказал? Да как ти смєєш? Дьявол? Сєйчас будєт тєбє дьявол, - кацапчук покинув мотузку, витер почервонілі долоні в форму й натиснув на курок.

Голова діда Омелька розірвалась, подібно спілій дині. Мозок крапчастими узорами розмалював стіну хатинки.

Глейкі спомини викликали у Мотрі нудоту. Дівчина підвелась на тремтячих ногах і перехилалась через тин. Тікати! Потрібно тікати! Думка жевріла у голові, наче вуглик серед згарища. Мотря розвернулась і поволі попрямувала через пасіку, до лісу.

Ніч була навдивовижу ясною. Дівчина розгублено глипала на зорі. Поза її спиною зашелестів чагарник. Се її наздоганяв солдат. Той самісінький, що стрівся їй вгорі, біля колодязя.

Мотря заніміла від страху. Її скривавлені руки простяглись вперед так, наче дівчині кортіло заховатись за ними, відсторонитись.

- Да что ти? - здивувався кацапчук, скидаючи з плеча рушницю.

Мотря ступила крок назад і видиво в її очах попливло. Вона зайшла у рівчак і впала на зарослі лотосу. Дівчина закрила обличчя руками й, мов у лихоманці, повторювала:

- Ні... Ні!... Ні!

У дитинстві, коли Мотрі надокучали дурманливі сни, матінка повсякчас давала їй молока з медом. Та це жахіття не мало спину. Мотря понад усе хотіла прокинутись. Се ж не її сестру кацапчуки затягли у хатинку разом з Килинкою та іншими дівчатами. Се ж не вони так протяжно вили...не вони... Се не її батька прибили кілками до старої вишні.... Ні! Се в якоїсь іншої Мотрі... не в неї...

Кацапчук торкнувся її волосся. Дівчина заридала.

- Іді сюда, сволачь! - рознервувався солдат.

Мотря хотіла промовити молитву, та не змогла пригадати слів.

- Матінко! - зірвалось з посинілих, дівочих уст.

Коли кацапчук згріб її в свої обійми - глузд Мотрі не витримав. Він розлетівся, мов побитий глечик.

І все полинуло в темряву....