Сестра

Цей ранок, як і інші в останні шість днів, – суцільна тиша. Вона лежить втопивши погляд у облуплену стелю, слідкує як протяг гойдає довгу нитку павутиння над ліжком і чекає. Вона так чекала цієї тиші, так мріяла про неї, але виявилося: її не існує. В голові прокидається знайомий голос:

— Час вставати!

Цей гидкий голос досі живий і він у її голові. Але чому? Вона вбила її. Застромила ножа глибоко в тіло. Бачила, як ті очі, що все життя пильнували її, злякано витріщилися, а тоді згасли. Вона не закрила їх. Може тому? Може через це вона досі підглядає за нею і говорить у її голові?

— Ти ще не встала, ледащо?

— Встаю.

Вона суне у ванну і зупиняється у дверях. Рушник зісковзнув з дзеркала і лежав в умивальнику. Як же їй вмитися? Вона обережно прокрадається до умивальника, хапає рушника і на мить ловить погляд сестри з дзеркала. Чорні очі втуплені в неї, на блідому обличчі крива усмішка. Вона відсахується, серце гупає аж у скронях, руки тремтять. Якщо вона не встигне, то сестра вхопить її за руку. Вона любила хапати її і робити боляче. Тому вона навкарачки виповзає з ванної. Більше вона туди не зайде. Але сестра вже стоїть у коридорі і дивиться на неї з вічним докором. Чому вона мовчить? Може вона втрачає владу? Треба спробувати закрити їй очі. Може тоді вона відпустить її?

Вона підходить до дверей маленької спальні і прислухається. Там занадто тихо. Її сестра завжди щось бурмотіла, навіть уві сні говорила з кимось. А зараз гробова тиша. Гробова? Усмішка навскіс ріже її обличчя. Тільки гробу немає. То звідки та тиша? Ні, вона не гробова. Мертва. Та хіба вона мертва?

— Любо? – кличе вона.

— Ти не закрила мені очі, - сичить у її голові.

— Так.

— Ти мене вбила.

— Так.

— Ти божевільна.

— Ні! Ні. Якби я збожеволіла, то знала б.

— Він тебе вб’є за це.

— Ні!

— Він прийде по тебе, бо тепер тебе нікому захищати!

— Ні!

За вхідними дверима чуються кроки. Вона напружено чекає коли він подзвонить у двері та чує лише тишу. Це не та тиша якої вона прагнула. Ця тиша сповнена погроз, безнадії і очікування голосу сестри. Вона ніколи не замовкне, навіть після смерті.

— Він пішов.

— Він впіймає тебе і знову зробить це з тобою.

— Ти брешеш!

Вона навшпиньках заходить до кухні і визирає з вікна. Унизу, між тополею і гаражем – пітьма. Він завжди ховається там. Ще з того разу, як вона йшла зі школи і він вхопив її за руку, і затяг туди. Вона пам’ятає як він дихав: важко, наче біг. У нього був ніж. Очі, бляклі, мов у мерця і холодні липкі руки. Їй треба було закричати, покликати на допомогу, але сестра забороняла їй кричати. Вона чемна дівчинка і повинна поводитися тихо. Так вчила старша сестра. І те саме сказав їй він. І вона поводилася тихо.

І він досі там. Вона бачить у пітьмі рух. Майже чує його голосне дихання за спиною.

Він чекає на неї. Він завжди чекає. Вже п’ять років вона не виходить з їхньої квартири. А може й більше. Хтозна. Сестра захищала її. Обіцяла, що поки вона вдома і, поки, вона поруч, він ніколи більше не зробить їй боляче. І вона вірила. Вона жила замкнена, замурована власним страхом і захистом сестри. Спочатку сестра була добра. Дбала про неї. Але потім…

Коли це сталося? Коли вона вперше залізла у її голову? Мабуть, рік тому чи два.

Врешті вона знищила усі її думки. Вона постійно була у її голові. Постійно щось вимагала, принижувала, мучила. Вона називала це турботою.

Тиша тисне все важче. Сестра чомусь мовчить. Може вона більше ніколи не заговорить? Може вона нарешті позбулася її?

У цю мить хтось гупає в двері.

— Він прийшов по тебе, - шипить сестра.

— Ні.

Вона визирає з вікна. Внизу його немає. Отже він під дверима. Він гупає і гупає. Вона прочиняє вікно і залазить на підвіконня. Більше ніколи вона не дозволить йому торкнутися себе. Свіжий вітер підхоплює її тонке тіло. На мить вона відчуває тишу. Ту саму.