Більше, ніж просто дім

Стіна. Височенний мур. За одинадцять років перебування в школі-інтернаті я жодного разу не опинялася по той бік стіни. Нам заборонено. І цю заборону жоден із нас не насмілюється порушити. Ніхто, власне, і не цікавиться тим, чому нам не можна контактувати із зовнішнім світом. Ми просто живемо... Щасливо й безтурботно. Адже це місце стало для кожного із нас справжнім домом. Принаймні я так думала...

На даний момент, нас усього сорок троє учнів. У школу приймають лише з шести років. Зараз мені сімнадцять. І після мого наступного дня народження я буду змушена назавжди покинути цей дім, вирушивши в зовнішній світ. Кожен вісімнадцятирічний учень повинен пройти тест, перш ніж вирушити назовні. Що за тест? Ніхто не знає. Учитель завжди повторює, що якщо ми будемо робити те, чого нас учили і думати так, як нас наставляли, то все буде добре й фінальний тест ми виконаємо на відмінно. А що буде, якщо завалити фінальне тестування? Учитель каже, що у такому разі учня перевезуть в іншу школу, де йому доведеться краще підготуватися та пройти нове тестування. Що далі? Не знаю. Ставити «неправильні» питання теж суворо заборонено. Учитель дратується, коли ми розпитуємо про зовнішній світ. Єдиною його відповіддю на всі незручні питання є те, що «зовнішній світ – ідеальний, тому, щоб потрапити туди, ви маєте бути досконалими!». Тобто стіна захищає зовнішній світ від нас? Чи нас від зовнішнього світу? Хто керує тим світом? І чи керує хтось ним взагалі? Чи існує зло в ідеальному світі? А може саме в злі полягає ідеальний світ? Занадто багато запитань останнім часом.

Я прибула в школу-інтернат у шестирічному віці, але, не зважаючи на це, я не пам’ятаю свого життя до того, як опинилася тут. Ніхто не пам’ятає. Так, ніби цього життя взагалі не було. Дивно? Ще й як! Звідки ми сюди приїхали? Чи є в нас родичі? А може ідеального світу просто не існує? Може зовнішній світ це вигадка?

Вчора двоє учнів нашої школи-інтернату досягли вісімнадцятирічного віку. Тому сьогодні, після фінального тестування, вони назавжди покинуть стіни нашого дому.

Вечір. Шкільне Подвір’я. Вся наша величезна родина зібралася для того, щоб попрощатися з двома випускниками школи. Учитель проказує урочисту промову, бажає успіхів першому учню, Роману, високому й худорлявому, який склав іспит на відмінно. Віктору ж, який останнім часом був дуже мовчазним, Учитель радить не опускати руки й ретельніше підготуватися до тесту. Ми обіймаємося. Прощаємося. Плачемо. Учитель, відправивши нас до своїх кімнат, проводжає Романа та Віктора до стіни. Але що за стіною? Я тихенько крадуся за ними. Більше не можу. Від усіх цих запитань голова обертом.

Стіна. Роман сідає у спеціальний автобус, у якому вже сидять декілька людей. Випускники з інших шкіл-інтернатів? Учитель махає йому на прощання. Ревіння двигуна. Два темні силуети відчиняють великі скрипучі ворота. Автобус повільно рушає й зникає за ними. Ворота зачиняються. Учитель повертається до Віктора. Що це? Його обличчя стало якимсь ворожим... Я намагаюся не шуміти. Прямую за ними вздовж стіни до невеличкої, вмонтованої в мур будівлі. Двері важко відчиняються. За ними зникають два силуети, Учителя і Віктора...

Учителя довго немає. Щось сталося? Роблю глибокий вдих і прямую до входу. Скрегіт. Довгий темний коридор. Непрохідну темряву пронизує слабке мерехтливе світло. Холодні обшарпані стіни. Стіл. І... Віктор? Він... мертвий! Голоси. Ховаюся за укриття. Хто це? Я ніколи не бачила цих людей. З ними Учитель. Чому вони сміються? «Утилізація»? Невже Учитель... Як він міг так вчинити з Віктором? Невже для нього немає місця в ідеальному світі? Невже його утилізували, як звичайнісіньке сміття? Невже усі учні, які провалили фінальний тест, закінчили так само? Вони теж сміття? Але чому? Вони були незручними? Ними не можна було керувати? А може вони ставили забагато запитань, як... я? Мене теж утилізують?

Стрімголов біжу до своєї кімнати. На щастя, мене ніхто не помітив. Перед очима постає скривавлене тіло Віктора, а душу полонить думка про те, що через два тижні мені виповниться вісімнадцять...