Моя мама перестала гарчати

Моя мама перестала гарчати. Поки не знаю що з нею, проте це викликає певну тривогу. Вже третій день за дверима її кімнати не чути жодного звуку. Ні гарчання, ні сопіння. Навіть її улюбленого завивання. Взагалі нічого! Могильна тиша. Незважаючи на це, я щодня приношу їй свіжу їжу та міняю воду. Однак, вона до них не торкається.

Проходячи мимо її кімнати, часто зупиняюся та прислухаюсь. Часом навіть підходжу ближче та прикладаю вухо до масивних дверей. Жодного шереху. Я хочу зайти в середину. Втім, коли гладжу шрам на руці, це бажання щезає. Він не схожий на шрам від укусу, але татко сказав, що то мене в дитинстві вкусила мама. Добре, що я цього вже не пам’ятаю.

Лежачи на смертній постелі, татко кричав на мене. Він горланив, щоб я ніколи туди не заходив. Проте тепер, коли батька вже давно немає в живих, і за подібне мені від нього не влетить, я маю намір порушити це правило. Останнього разу, забираючи їжу, я навіть заглянув через годівницю внизу дверей. Але побачив крізь неї лише бруд та обдерті стіни.

Батько помер від кровотечі. Порушив власне правило та зайшов до мами. З його шиї все ще фонтанувала кров, коли він попросив води. Вдосталь напившись, звелів не чіпати його. Не маючи бажання розгнівати татка, я декілька днів не заходив до нього. А коли зайшов, його руки вже були холодними.

Батька ніхто не шукав. Сусіди ніколи до нас заходили. Наш будинок знаходився на окраїні. Майже в лісі. Татко не розповідав звідки ми приїхали, але сказав, що ми являємось чужинцями для тутешніх. Звичайними переселенцями, яких вони не любили. Тому він велів мені ховатися від місцевих жителів та ніколи не виходити з будинку. Для моєї ж власної безпеки. І я не порушував це правило. Не хотів, щоб татко сердився.

Тому я нікого не повідомив про смерть батька. Крім того, тоді мені потрібно було б розповідати про маму. Жодного разу не бачачи, я чомусь дуже сильно її соромився. Татко часто розповідав про неї погані речі, казав, що вона божевільна, небезпечна для навколишніх. З його смертю та такою мамою, я автоматично ставав сиротою. А в притулок мені не хотілося.

Перші декілька тижнів з кімнати батька жахливо смерділо. Великі зелені мухи, які завжди літали біля дверей мами, перемістилися до татка. Саме тому, коли потрібно було занести мамі тарілку з їжею, я пролітав мимо його кімнати, міцно затуливши носа. Це для мене стало відкриттям. За життя батько був дуже чистоплотним та навіть запах поту від нього відчувався рідко. І вже точно він ніколи так не пахнув. Саме тоді я дізнався що таке запах смерті.

А втім, запах з кімнати мами не змінився. До стійких запахів фекалій мені не звикати, але сморід батька так і не з’являвся. Навіть на думку спадала така ідея, що запах смерті в кожного може бути різний.

Миючи руки сьогодні після обіду, я твердо вирішив, що переступлю через одне із табу — зайду до маминої кімнати. Хоч знаю, що так робити категорично заборонено! Підіймаючись на другий поверх, я розмірковував над тим, що ж такого взяти для самооборони. На думку прийшла лише батькова бейсбольна бита. Він її брав з собою, коли порушував правило і заходив до мами.

Беручи биту, я глянув на батька, який лежав в тій же позі, що і декілька років тому. Зморшкуватий труп на постелі, вже не був схожим на мого татка, проте, за звичкою, я продовжував його так називати. Він так наказав.

Схоже, що замок проржавів через сильну вогкість у будинку. Ключ ніяк не хотів провертатися, а я боявся його зламати. Але коли в замку нарешті клацнуло, одним стрімким рухом я нарешті відчинив двері та зайшов в середину, тримаючи в обох руках битку. Раптовий удар в голову збив мене з ніг і я вже не відчув шквалу наступних.

З кімнати повільно вийшла змучена дівчина. Подерта та брудна нічна сорочка висіла на худому тілі. Розкуйовджене волосся довгими, брудними пасмами спадало на плечі. Повільно волочучи за собою ноги, вона знайшла телефон. Набравши номер «102», промовила в трубку:

—  Доброго дня. Мене звати Ярослава. Ярослава Офіренко. Я хочу повідомити про викрадення. П’ятнадцять років тому невідомий викрав мене з власної оселі.