Ця ніч була особливо темною. Я повертався з Троєщини з дня народження друга на Оболонь через Північний міст. Дорога майже спорожніла. На зупинці біля в'їзду на міст мою увагу привернуло щось біле. Я загальмував, під'їхав ближче і побачив струнку дівчину в білій сукні. Вона відчайдушно голосувала. На повію не схожа. Хто ще може стояти на зупинці у такий пізній час? Я відчинив вікно.
— Підвезіть, будь ласка, додому. Я посварилася з нареченим, і він залишив мене тут.
— Гаразд. Сідай, підвезу, — я відчинив їй двері.
Дівчина мовчки сіла і, відвернувшись від мене, дивилася у вікно. На мить вона до мене повернулася, і я помітив обличчя дівчини: смертельно бліде, виснажене, все у синцях і подряпинах.
— Хто тебе так?
Дівчина промовчала. "Мабуть, у неї шок, може ще й зґвалтували", подумав я і вирішив поки її не чіпати. На зупинці біля парку Дружби Народів я побачив старого чоловіка у заношеному одязі. Він махав руками, вимагаючи зупинити авто. Дівчина енергійно затрясла головою. Я натиснув на газ. Ми проїхали парк і знову виїхали на міст.
— Так куди тебе везти? — нарешті запитав я.
Тут вона різко повернулася до мене. Обличчя стало злим і холодним.
— Ти просила підвезти тебе додому. Я маю знати, куди мені їхати, — пояснив я їй. Мабуть, вона ще не відійшла від шоку.
Дівчина мовчала.
— Яка в тебе адреса?
Знову мовчання.
— Дівчинко, де твій дім? — запитав я уже з роздратуванням.
Замість відповіді дівчина шалено заверещала. Мої руки затрусилися, і я ледве втримав кермо. Машину розвернуло і за інерцією понесло до протилежної сторони дороги. Час ніби сповільнився. Кров застигла у мене в жилах. Серце калатало, як скажене. У голові та вухах дзвеніло. По спині побігли краплі холодного поту. Волосся стало дибки. Мене охопив жах, якого я не відчував ще ніколи в житті. Наступної миті холодні руки обхопили мою шию і почали душити. Я вдарив по гальмах. Машину труснуло. Брикаючись, я рефлекторно схопився за ручку, і двері відчинилися. Машина наскочила на якусь яму, і її труснуло ще сильніше. Мене врятувало те, що я забув пристебнутися. Я вилетів з кабіни і впав, боляче вдарившись головою об асфальт. У моїх вухах все ще стояв той вереск. Щось тепле потекло по потилиці. Далі, як у сповільненій кінозйомці, я побачив, як моя автівка врізається в опору мосту. Дівчина в білому тримала руки, наче продовжувала мене душити. Я побачив її перекошене від люті обличчя, широко розкритий рот, як у банші з мультика про мисливців на привидів. Ще трохи і, здавалося, цей крик мене доб'є. Ще мить, огорожа зламалася, і машина впала в чорну воду. Через кілька довгих секунд я почув плеск. Крику більше не було.
Я підвівся на ноги. Усе моє тіло тремтіло, але холодні обійми страху зникли. Я озирнувся і зі здивуванням побачив, як до мене біжить той самий чоловік, якого я бачив на зупинці. Коли він наблизився, я відчув страшенний сморід.
— Еге, молодику, та в тебе кров. Дай перев'яжу. Сорочка є?
Я кивнув. Він обережно зняв з мене куртку, потів сорочку, порвав її і перев'язав мені голову. Я відчув запаморочення і опустився на асфальт. Чоловік сів поряд, обмацуючи мене.
— Ніби нічого не зламав. От навіщо ти посадив у машину ту дівчину?
— А ви її знаєте?
— Звісно знаю, я тут живу. Ти не перший, кого вона ледь не вбила.
— Що ж це за дівчина? Якась психопатка: ледве мене не задушила.
Дідок засміявся:
— Хлопче, це ж привид. Вона нежива.
— Що ти базікаєш, такого не буває.
— Мабуть, нечасто тут їздиш, якщо не знаєш. Це вже легенда.
Він розповів, що ця дівчина з'являється в безмісячні ночі на зупинці в сторону правого берега. Голосує і просить підвезти додому. Якщо водій питає її ім'я, вона зникає, а вранці водія знаходять мертвим зі слідами задушення. А якщо спитати, куди її везти, вона починає одразу душити, машина втрачає керування і падає з мосту. Майже всі так загинули, лише двоє змогли виплисти і розповіли, як усе було. А якщо просто її посадити і нічого не питати, то коли машина проїде міст, дівчина зникає, а водій залишається живим.