Соля

Палає…

Як вогонь, що у пеклі горить,

Моя любов не згасає.

І щодня, най кожнісіньку мить

Я готовий казати ‘кохаю’…

Максим дивився на ці п’ять рядків уже півгодини, проте нічого путнього для продовження придумати не міг. Здавалося б, що складного в тому, щоб написати їй невеличкого вірша, додати краплину романтики в стосунки. Але ні – це виявилося набагато тяжчим, ніж здавалося. Йому взагалі було тяжко вичавити з себе якісь делікатні та романтичні слова. Не тому, що він нічого не відчував, а тому, що такою людиною він був. Максим вважав, що набагато кращими за слова є дії, адже наговорити можна багато чого, а от довести це своїми вчинками здатен далеко не кожен.

- Кохана, ти зайнята? Не заходь, будь ласка, до кімнати, готую тобі сюрприз!

Тиша. ‘Мабуть зачинилася на кухні, не чує’.

Максим почухав за вухом, змінив позу на стільці, перевірив заряд телефону, поглянув на екран ноутбуку, але там були ті самі п’ять рядків. ‘Копнути глибше, згадати наше знайомство, перше побачення. Дівчатам приємно, коли хлопці про це пам’ятають’.

Максим посміхнувся. Майже кожен може розповісти цікаву та захоплюючу історію свого кохання, проте жодна з них і поруч не стоятиме з їхньою. Задовго до зустрічі з Соломією, вона йому наснилася – приваблива дівчина, з зеленими, немов смарагд очима, чорним волоссям, тендітними ручками. Він знав, що її звати Соломія так само впевнено, як і те, що їм судилося бути разом завжди.

- Соля, люба, ти мене чуєш?

Знову тихо. На годиннику була третя по обіді, навряд вона готує вечерю і через це не чує його. Хлопець відчинив двері з кімнати і прислухався. З кухні не лунало жодного звуку, проте він чув, як у вітальні тихо грає з блютуз-колонки Radiohead. ‘От дурко, я ж сам їй увімкнув, щоб вона під нього поспала. Том Йорк вкладає мою дівчину спати краще за мене’.

Перед тим, як зачинити двері, Максим почув ще дещо. В будинку знову стояв той самий запах, який він так обожнював. Запах життя, запах любові, запах, який свідчив, що це все не сон, що він давно прокинувся і знайшов свою кохану.

‘Не потрібно її будити, нехай поспить ще трохи. А я тим часом вийду прогуляюся, придумаю закінчення вірша’.

Причинивши за собою вхідні двері, хлопець вийшов надвір. Повітря пахло дощем, насувалися хмари, мала бути гроза. ‘От і добре’. Ідучи вулицями, Максим не звертав уваги на будівлі, дерева, не запам’ятовував назви вулиць. Вони приїхали в місто тиждень тому і скоро його покинуть – любили з Соломією подорожувати.

Дощ почався в одну секунду і з такою силою, що Максим промок майже миттєво. Він стояв на пустій вулиці і думав про неї. Дощ не заважав, це пусте. А потім він побачив її. Вона стояла на зупинці, сама, ховалася від дощу. Мабуть чекала на автобус. Хлопець не здивувався, а лише посміхнувся та рушив до неї…

До будинку вони зайшли разом. По старій звичці, він заніс її на руках. Запах зустрів їх своєю солодкою завісою.

- Ні, ні, люба, я тебе занесу прямо до кімнати, не сперечайся.

Максим штовхнув ногою двері і ті відчинилися. Radiohead ще грали.

- Ти забула вимкнути? Нічого, нічого, давай я тебе покладу отут і роздягну – ти геть промокла.

‘Треба привести її до ладу’. Він глянув на неї, а вона дивилася на нього. Її краса була така чиста, чорне мокре волосся розкинулося на подушці, очі дивилися прямо в його.

Поруч лежала ще одна Соломія, проте вона вже не була тією гарнюнею, як тиждень тому – плями синього кольору вкривали все її тіло, виділення з очей, рота, носа та анального отвору хоч і висохли, проте не зникли безслідно.

Максим глянув на ‘нову’ Соломію і відмітив про себе, що тут роботи не так багато, як із цією, попередньою. ‘Очі не зелені, треба знайти нові, вирізати зі старої втретє не буду. Що ще? Ця стрункіша, тому жир обрізати не потрібно. Волосся ідеальне. Це все добре, можливо її вистачить на довше’.

- Не бійся люба,я все влаштую. А потім ми поїдемо звідси. Як тобі Бершадь? Я там ніколи не був. Поїдемо туди.

Дівчина, не зводячи погляду з Максима, закричала, проте скотч, яким був заклеєний рот, не випустив той крик