Він не помітив як помер

У клумбі, біля покришки. Прикоп п’ять сантиметрів. Він присів, наче зав’язати шнурки. Виколупав з землі, сунув у шкарпетку пакетик, пішов до дому. Йшов не оглядаючись, швидко. Поспішав заторчати. Розслаблятись потрібно усім, особливо студентам-медикам. 

Обіцяли сильну хуйню. Синтетичний нейростимулятор з Китаю. Ніби десять оргазмів одночасно, не відпускає годинами. На форумі тільки про це лайно і говорили. Сильніше за героїн, дешевший за план. 

Забіг на третій поверх панельки по обісцяних сходах. Захекався. Влетів в кімнату. Дістав пакетик, висипав жовтий порошок на стіл, втягнув через ніс. 

Пройняло. По спині пробігли мурахи. Залізли під череп та почали там копирсатись. Липке тепло розлилося по всьому тілу. Почуття загострилися, його вигнуло від солодкої судоми, він обісрався, але йому було пофіг. 

Це відбувалося довго. А може тільки кілька секунд. Дивися на візерунок потертих шпалер, хапав насолоду кожною клітиною тіла. Потім щось клацнуло в голові.

Кайф почав зникати. З ним відчуття кінцівок. Вгасало. Не міг рухатись ще до того як перестав відчувати кінцівки, думав відпустить. На вулиці стемніло. Довго лежав намагаючись поворухнутись. Потім почало світати. Коли сонце палило крізь вікно прямо у очі, не міг їх закрити. Дзвонив телефон. 

Знов стемніло. Ліхтар прямо за вікном майже не бачив. Тільки світлу пляму. Дзвонив телефон. Наче знов настав день, а може це все ще ліхтар. Бачив тільки світлу пляму там де було вікно. Дзвонив телефон, але наче десь далеко. Який гуркіт. Хтось ламав двері. Порятунок. Наляканий голос батька. Лікарі. Порятунок. 

Незнайомі голоси. Знайомі слова. Кома. Ураження мозку. Крововилив. Параліч. Хтось плаче поруч, але наче дуже далеко. Не розумів скільки часу пройшло. Відраховував дні по періодах тиші, коли в лікарні всі сплять.  Голоси приходили і зникали. Незнайомі голоси. Знайомий плач. Здається вже сім днів. Важко сказати, хтось плаче навіть коли інші сплять. Звуки віддаляються та затихають. Ще ледь чутно. Намагався відраховувати цикли сну. Важко, не розумів де сон, а де його реальність. Голоси поступово згасали. Залишилась тиша у повній темряві. Час від часу крізь неї пробивався запах хлорки та медикаментів. Потім і він зник. 

Повна пітьма. Звуків немає, запахів теж. Не міг поворушитись, не відчував тіла. 

Довго намагався зрозуміти чи помер вже. Чи далі лежить на лікарняному ліжку під’єднаний до АВЛ. Розумів що марно.

Спогади скінчилися швидко. Фантазій вистачило трохи довше. Була темрява, була тиша. Був жах і безвихідь.

Просто рахував поки був при тямі, вирубався чи збивався десь після сорока тисяч, починав спочатку. Не міг порахувати скільки вже таких циклів пройшов. Полишив. 

Повна тиша, повна темрява. Хотілося хоч щось відчути. Хотілося померти.

Перші кілька місяців, коли ще були надії, батьки майже жили біля його ліжка. Коли минув рік, вони вже навідували його раз на кілька тижнів. Ходили як на кладовище, вже звиклися з думкою, що він помер.  На кладовищі було б простіше, принаймні тіло було б під землею. Тут доводилося бачити як він всихає у ліжку. Пусті сірі очі втупилися в стелю, раз на годину медсестра капає фізрозчин у них, принаймні так каже лікар. Кінцівки тонкі, через атрофію жили натяглися і викрутили. Пальці мов у артритного старого. Через три роки у лікарню приходив тільки батько, заплатити за “лікування”. Через п’ять років, коли батька не стало, платити стало нікому. 

Його перевели з платної палати інтенсивної терапії у загальну. Потім у “трупарню” де тримали овочів, до яких вже не приходили рідні. Він не відчув різниці. Його світ все ще складався із тиші та пітьми. З жаху та відчаю. Медсестра навідувалася до нього день через день. Він не помітив як висохли та запали, без фізрозчину його очі. Не помічав, що у палаті де він лежав, температура рідко піднімається вище дванадцяти градусів. Не помічав, коли “годувати” через трубку у шлунку його почали раз на кілька днів. 

Все що він знав усі ці роки - темрява та тиша. 

Ще через чотири роки апарат штучного дихання перестав працювати. Цього він теж не помітив.