Останній

“Дім - це там, де твоє серце”

Пліній Старший

Він повертався надвечір’ям, двадцятого. Спізнившись всього на день.

Дорога додому видалася складнішою, ніж завжди. Небезпечною.

Причиною цьому були навіть не великі снігопади, що перейшли у спадок від лютого. Не крижаний вітер. Не тріскучий мороз, що безжально чіплявся до кожної кістки. Ще ген-здалеку виднілися ці чорні патьоки, немов хтось розлив у небі чорнило. Їх не сила було перелічити. Їх важко було оминати. Очі щипало, набивався пил. Він відчував: щось лихе наближається...

На диво, село зустріло його тишею. Болісним дисонансом та безголоссям. Наче сьогодні була Страсна П’ятниця, а не переддень весілля Красуні-Весни. Адже, він добре пам’ятав, що у цій порі надворі ще досить гамірно.

Чоловіки вертаючись з роботи, не забували заглянути до єдиного у всій окрузі магазинчику. Біля маленької школи, трохи більшої за сірникову коробку, на гойдалках граються діти. Когось уже покликали додому. Хтось ще намагався зліпити сніговика з останнього снігу. Іноді на вулицях можна побачити поодинокі пари. Гуляють, щасливці. Пустує тільки автобусна зупинка: чужі сюди не завертають, а молодь більше не повертається з міста. Біля храму тихо.

– Світла, його немає, – майнула думка. – Зовсім і ніде!

Тепер будинки повільно сковувала темрява. Заковтувала один за одним.

Вона більше не стукала в двері, просячи дозволу, щоб увійти. Пітьма тепер виглядала з пустих віконниць, вищиряючись. Саме звідти тягнулися чорні мацаки у небо. Сталося лихо...

Він прожогом кинувся до будинку у кінці Липової. Сім’ї Сотник.

У цей двір, мов до рідних, він завше заходив без запрошення. Не стукавши у ворота та не попереджаючи завчасно. Він знав, що його там з нетерпінням чекають з року в рік. Він – бажаний гість.

Собака Сірко, лиш вгледівши його, відразу підскакував та лащився. Швидко крутив хвостом, але не гавкав. Потім, смачно позіхав, шкрябав собі лапою за вухом та знову вмощувався до буди. Тоді виходив старий Сотник.

Він пригадав, як дід завжди кивав до нього головою, безмовно вітаючись. На помережаному обличчі виднілися сліди часу. Залишки посрібленого волосся ховалися під старою “мазепинкою”. Побачивши гостя, вицвілі очі старого, неначе пуп’янки, знову розпускалися сяйвом. Пхекнувши та випускаючи, мов той паротяг, клубки диму, він прямував повільно до хати. Роки таки брали своє.

– Галинко! Галинко! – кликав він онуку. – Ану ходи сюди, скоріш!

Із хати швидко вибігала світловолоса дівчинка тримаючи у ручці ляльку.

– Діду-діду, – голосила мала, – дивись: він повернувся. Повернувся!

– А я ж тобі казав, що повернеться, – відповідав дід.

– Казав! Казав!

Тоді вона притулялася до старого, який клав її руку на маленьке плече. Вони обоє посміхалися, вітаючи гостя.

– Мабуть, цього року їй уже виповниться вісім?! Чи дев’ять?!

Він миттєво дістався до знайомих воріт, яких уже не було. На їх місці показалася чорна вирва, яка сягала, мабуть, до самого пекла. Звідти ішов дим. Видавалося, наче це сама земля кровила. Бризки з розірваної артерії сягали неба.

Посеред подвір’я сидів пес. Він більше не був прив’язаним. Вільний та готовий бігти на всі чотири сторони. Але не біг. Шматок ошийника і досі теліпався на пошарпаній шиї. Він перегриз його ще вранці та ганяв, мов скажений подвір’ям. Голосно гавкав. Попереджав. Після цього, втік до лісу. Із подертого вуха собаки сочилася кров.

З під уламків показалася голова ляльки. Її єдине око дивилося на світ. Поряд, лежало тіло старого Сотника. Мертвого. Побачивши гостя, пес голосно завив. Довго та протяжно. Потім, побрів до свого хазяїна та облизав руку, яка колись його годувала. Тоді гість підійшов до пса. Найближче, чим за ці всі роки.

Можливо, ніхто у цілому світі більше не бачив, як плаче лелека.

Його дужі крила припали до землі. Довгі ноги тонули між уламками, перемащеними брудом та кров’ю. Він підніс свою голову вгору, немов намагався дістати дзьобом до самого неба. Наче вимагав у всіх небожителів пояснень.

– Де тепер мій дім, Господи?!

Над зруйнованим селом пронісся журливий клекіт. Собачий вий. Останній.

Його заглушив протяжний свист зі Сходу. І вдарив ГРАД...