Заблудлі вівці

В тексті є музична рекомендація для прослуховування під час читання.

— Слухай, Сашко, а класно це ти придумав —  сказав Богдан, як вони вдвох відійшли «до вітру», — Ми таки налякали Машу. Бачив, як вона до тебе пригорнулась? Того й гляди в ночі в спальник тобі скоче.

— Це все від холоду, — Саша ледь помітно посміхнувся. Відблиски багаття освітлювали його зі спини.

— Звична річ. Вночі тут і влітку холодно, а восени тим більше. Тому маю для тебе рекомендацію — в наметі лягай посередині. І тепліше буде, і Назара з Машею розділиш. Бо якийсь шизанутий він малий. У вас, що, всі такі на фізичному? Дивний чувак.

Вони повернулись на поляну, де горіло багаття. На поваленому стовбурі сидів Назар, Аліна і її подруга Маша. Загалом їх було п’ятеро. Це була напрочуд різношерста компанія студентів.

— Хлопці, признавайтесь, коли ви видумали цього діда? — Аліна накинулась на Богдана, як тільки він сів поруч. Поряд з Богданом вона виглядала тендітною. Обоє високі й чорняві, вони були гарною парою.

— А ми його не видумували, а почули від місцевих з попереднього походу. Ще й гід нам це підтверджував. Правда, Саш?

— Так точно, — закивав той, — Правда одні казали, що той дід ще живий, а інші — що він вже давно помер й тільки дух його ходить...

— Так ви ж казали, що він перевертень! — не вгамовувалась Аліна, — То який ж він перевертень, якщо він дух?

— Тут треба в цих перевертнях розбиратись. Або в духах, — міркував Богдан, — Здається мені, що він просто вселяється у звірів, як дух. Або все-таки перетворюється на звіра сам, якщо живий... Навіть не знаю, що легше. Напевне перший варіант. Що скажеш, Маша?

— Ми ще не дійшли до цього на зоології, — посміхнулась вона. Маша була мініатюрною блондинкою у великих окулярах з чорною оправою.

— Слухай, а ну розкажи щось страшне ти. Ми ще тебе не чули, — включився в розмову Сашко, — Може знаєш, щось таке, скажім, про ведмедів?

— Ну... Ведмеді готуються зараз до сплячки, їм зараз потрібно багато їжі, — Маша поправила своє волосся.

— Так і знав, що я ведмідь, — встрів Богдан, — продовжуй, звучить цікаво.

— Зараз в Карпатах ведмедів вже не так багато, — вела далі Маша, — Кажуть, що це через вирубку лісів. Одному ведмедю, щоб прогодуватись потрібно тисячу гектарів площі.

— Звучить, якось не страшно, — засміявся Сашко, — сподіваюсь той дід перетвориться на ведмедя, щоб нас трішки полякати. Чи хоча б на духа ведмедя, щоб нікому не зашкодив.

— Якщо дух діда перетвориться на дух ведмедя, то це дух перевертень? — знову почав свої розуми Богдан, — а якщо такий дух вселиться у звіра, то, виходить, він може перетворити звіра назад на діда?

— Та досить вже, — штуркнула його в бік Аліна, — Від твоїх розмов вже голова болить.

Перший день походу добігав до кінця. Нічний холод з долин пробирався через ліс і змушував всіх купчитись навколо багаття. Там у вогні, ніжно потріскуючи, догорав старий пеньок.

Навкруги ж було темно і тихо. Лишень далеко на горизонті мерехтіло декілька вогників якогось Богом забутого хутора.

Назар піднявся зі свого місця.

— Добраніч всім. Я сьогодні втомився.

— Правильно. Завтра нас чекає насичений день, — підтримав його Сашко.

— І пляшка домашнього самогону, — додав Богдан.

Компанія почала потрохи розходитись. Сашко заліз в дальній край намету й достав мобільного. На цій поляні був зв’язок і він вирішив підшукати собі щось цікаве з музики. На очі потрапив трек «Psyclopean – At The Mountains Of Madness». «Те, що треба», — подумалось йому.

Але послухати як слід музики так і не вдалось — його захопив глибокий важкий сон.

***

Сашко прокинувся посеред ночі. В навушниках було тихо. Важке повітря намету ніби тиснуло на нього. Він розкрив спальник.

Нове сповіщення на телефоні — залишилось п’ятнадцять відсотків заряду.

— От ж блін, — тихо проговорив він в темряву.

Раптом поряд з наметом хруснула гілка. Майже одразу після цього хруснуло ще ближче. Сашко весь напружився. Здавалось, ніби по ту сторону намету хтось.

— Відійди, и-и, и-им — пробурмотів сонний голос Назара.

— Що? — шепотом перепитав Сашко.

У відповідь почув лише тихе хропіння.

Сашко лежав горілиць, прислухаючись до звуків надворі. Чути було лише, як по верхівках сосен гуляє вітер. Йому подумалось, що треба перепитати хто там, але він так і не зміг наважитись.

***

Холодний похмурий ранок зустрів їх біля вогню. Сидіти було холодно, тому перекусивши напівхолодним сніданком, вони нашвидкуруч розіпхали речі по рюкзаках й рушили в дорогу.

— Пощастило вам з місцем, ми на каміннях спали, — заговорила Аліна.

— Це ви одразу як прийшли обрали собі гарну травичку, — відповіла Маша.

Аліна тільки скривилась:

— Та травичка лиш прикриття для горбів!

— А все ж горби краще за камені, — не вступалась Маша.

— Досить вам скиглити, — під’єднався до розмови Сашко, — Зате тут якогось дива був інтернет, аж цілих три “джі”!

— І ти розрядив свій айфон, — здогадався Богдан.

У відповідь Сашко тільки важко зітхнув.

Тоненька стежинка йшла вздовж невисокого гірського хребта. Виляючи між соснами, вона то опускалась в невеликі яри зі струмками, то підіймалась на пагорби, звідкіля розкривався вид на ще зелені, лишень місцями підфарбовані осінню гори. Зв’язку тут вже майже не було, лише час від часу пробивало зі сторони Румунії — з’являлось одна-дві поділки з позначкою “роумінг”.

Місцями стежка ставала зовсім непримітною і група спинялась, щоб звіритись з навігатором і перепочити.

Зупинившись на одній з полян, Аліна помітила далі на одній з гірських полонин чийсь силует.

— Дивіться, там хтось є!

Студенти деякий час вдивлялась в далину.

— Та нема там нікого, просто кущ чи дерево, — відмахнувся Богдан.

— А я кажу, що є. Ось стоїть, на щось спирається. Довкола тільки трава.

— Схоже ми таки надибаємо того діда, — засміявся Сашко.

Постоявши ще трохи, вони пішли далі. Коли ж зупинились на наступній поляні, то з подивом помітили, що силует зник.

***

— Добрий день! — пролунав чийсь протяжний голос.

Група різко зупинилась. Позаду них стояв високий чоловік.

— Добрий день, — швидко відповів до нього Назар, який йшов останнім.

Тим часом чоловік повільно підійшов. У порівнянні з низеньким Назаром він виглядав особливо великим. Маленька голова незнайомця була накрита сірою шапкою, немов ковпачком. З боків з-під шапки стирчали відкопилені вуха, а попереду на смуглому обличчі зиркала пара сірих очей. Чоловік був одягнутий у стару шкіряну куртку з довгими рукавами, що закривали його руки до пальців. На ногах висіли потерті спортивні штани з трьома смужками “Адідас”.

— Вижу, ви туристи. В палатах ночуєте? — спитав він, усміхнувшись і оголивши неповний ряд жовтих зубів. Голос його був на диво м’який і, як для його вигляду, трохи зависокий. Сам говорив він нечітко. Хоч він і старався все повільно промовляти, слова його звучали “в ніс”.

— А що? — перепитав його Богдан, що якраз підійшов роздивитись його ближче.

— Вважєйте, бо то сі може дощ влити.

— Та не мав би, — заперечив йому Сашко, — на небі тільки білі хмари.

— Дивітсі, бо то швидко мінєєсі.

Від його говору компанія трохи повеселіла.

— А як ваз звати, — спитала його Маша.

— Я пастух, звуть мене Василько, — з його слів це звучало майже як “Васийко”, — Нині ночую отут вдолині. Там є файна хата. Як будете йти далі, можете повернути до неї.

— А можна там заночувати? — поцікавився Сашко.

— Та можна, можна, тілько мало там місця. Як прийдете туди, можу відвести вас до вівчарні. На сіні спати завше краще.

Деякий час студенти з цікавістю розглядати цього гірського тубільця.

— А скажіть, то не ви були там на верху? — Назар показав в напрямку полонини, де раніше бачили силует.

— Та не. Там нікого не може бути. Я тут один. Навіть туристи тут рідко ходять. Дуже глухо.

— А про діда-мольфара ви нічого не чули? — не втримався Богдан.

— Йой, най Бог милує, — пастух швидко перехрестився і декілька раз чмокнув язиком, — то є недобра людина. Мене той інколи путає, але я стараюсь з ним не стрічатись.

Богдан багатозначно підняв брови та обвів очима здивованих друзів.

— То виходить ви з ним знайомі? Може й нас познайомите?

— Чесно вам сказати, я його не видів, — на цих словах всі ще раз переглянулись, — але я знаю, що він є. Як він рядом, то людям недобре робисі. Про це всі кажут!

— Йой, буде вам, — відмахнувся Богдан, — ми в таке не віримо.

— Вважєйте, — знову застеріг гуцул, — як розгніваєте його, то тоді точно буде зле...

Надивившись на гуцула, група рушила далі.

***

— Смішний цей вуйко, хоч і дивний, — обернувся Богдан до Сашка, — я думав, гуцули кажуть “Слава Ісу”, а не “Добрий день”.

— Так це може він з Буковини, — підійшов до них Назар, — в Чернівецькій області люди не такі побожні.

— Таки так, — згодився Сашко, — Тільки він видався мені дуже побожним. Жаль не сфотографувались з ним.

 Після хребта дорога стежка звернула вниз, заглиблюючись в ліс. Студенти йшли попри потічок, раз у раз перебігаючи через порослі мохом каміння. Вони одразу і не помітили, як з-за хребта потягнулись темні хмари.

— Ти дивись, схоже ми справді розізлили діда, — Сашко поплескав Богдана по плечі, — це твоя заслуга.

— Таке собі досягнення! — хмикнула Аліна.

— Це наша заслуга, — виправив Богдан і обняв Сашка за шию, — ми заставимо цього звіра показати себе. Ей, ти! Хто б ти там не був! Йди сюди, не ховайся!

Богдан почав кричати в сторону гірського кряжу і хмар. Коли ж він розвернувся, щоб йти далі у вишині розлилось загрозливе гуркотіння.

— Ого, ти ба! Звір прокидається, — засміявся Богдан, — чули? А ви не вірили.

— Цікавий збіг обставин, — сказала Маша, розглядаючи хмари.

— Дивись, щоб не збіглись такі дві обставини, як дощ і розкладання наметів, — почала за своє Аліна, — нам ще треба вечерю готувати!

— Та не хвилюйся, маленька, — обійняв її Богдан, — ми знайдемо дах. Десь тут мали б бути старі колиби.

Вони рушили далі. Нікому не хотілось застати непогоду на цій болотяній місцині. Тому всі дуже зраділи, коли вже за кількасот метрів побачили дах.

— Дивіться, це певне і є хата, про яку казав гуцул, — Назар показав вниз.

Попід дорогою, де вони йшли, виднілась ще одна стежинка, яка вела до маленької хатинки поміж високих сосон. Недовго думаючи, всі зголосились заглянути туди.

***

Не встигли вони підійти до хатинки, як здійнявся сильний вітер. Враз барвиста карпатська природа посіріла, небо міцно затягнули хмари. Високі сосни захитались у своєму чудернацькому ритмі. То тут, то там, лунав скрип, немов навкруги зачинялись і відчинялись десятки старих дверей.

— Це все мені нагадує якісь фільм жахів, — задумливо протягнув Сашко.

— П’ятеро туристів у лісі... Класика! — Богдан потер руки.

— Слухайте, — тривожно заговорила Маша, — щоб не сталось, давайте триматись разом!

Всі кивнули в знак згоди.

Хатина зустріла їх похмурим мовчанням. Побачити щось крізь стару віконну шибку було неможливо.

Сашко обережно штовхнув двері, вони легко прочинились.

— Заходіт, заходіт і зачиняйте двері! Бо тєгне! — почувся знайомий голос.

Група зайшла всередину. Тут було досить темно. Пахло димом і старим деревом. Справа на дерев’яному ложу сидів пастух Василько. На невеликому столику рядом з ним горіла свічка.

— Сідайте, не встидайтисі, — показав він на схоже ложе з іншої сторони, — а я тим часом ватерник розпалю.

Він підійшов дальній кут і, ставши на коліна, прийнявся роздмухувати попіл, докладаючи в нього хмизу. Зовсім скоро перші язики вогню освітили помешкання.

Тут було досить брудно, але разом з тим й затишно. Попри стіни на поличках стояли різні склянки з сірим, як шибка у єдиному віконці, склом. Подекуди на темних стінах були вицарапані незрозумілі кострубаті написи — в основному поодинокі букви і хрестики, що робило стіну схожою на стару рукописну карту.

Знову загуркотів грім, тепер вже ближче.

— Ади! Здаєсі ви таки прогнівали старого діда, — заговорив гуцул, пораючись над ватрою.

— Та хочем його зустріти вже, хай не ховається, — відповів Сашко.

— Най Бог милує!

— А що нам цей старий пердун зробить? — не втримався Богдан.

Гуцул нічого не відповів, тільки підійшов у куток і запалив лампадку. Тут на косій поличці стояло декілька маленьких образків з майже стертими від часу зображеннями.

Прийнялись робити вечерю. За чорний гак, що висів над ватрою, почепили казан й насипали туди кукурудзяної крупи з приправами. Невдовзі була готова каша.

Почався дощ. Великі каплі густо бились об дах і стіни, подекуди пробиваючись через старе покриття. Дим не дуже хотів виходити через отвір над ватерником, тому в хаті було важко дихати. Зате було тепло.

Гаряча вечеря швидко розійшлася між групою. Пішов у розхід і домашній самогон. Від їжі й пиття тіло наповнювалось теплом і енергією. Тим часом минув дощ. Інколи ще гуркотів грім, але важкі темні хмари вже здуло. Надворі ще було досить світло.

Відпочивши, студенти почали почуватись значно вільніше. Розкинувши килимки, вони сіли грати в карти. Не грав у карти тільки пастух Василько, який майже весь час сидів у своєму кутку, враз у раз кидаючи задумливий погляд на молоду компанію.

***

Ближче до вечора в хаті стало досить шумно. Щоб гра в карти була цікавіша, студенти почали вигадувати тому, хто програв, різноманітні завдання.

— Так, слухай, Маш, — шепотом заговорив Богдан, — давай ти підійдеш і обіймеш того Василька. А то він на тебе такі сумні погляди кидає!

— Та ну, — заперечив Сашко, — нам ще з нею можливо в одному наметі ночувати.

— Будеш вирішувати, як буде твоя черга, — стояв на своєму той.

Маша неохоче підійшла до пастуха.

— Ану усміхніться, дядьку, — гукнув Богдан і підняв телефон, щоб зробити фото.

— Не треба футуграфій! — заволав пастух і прийнявся закривати своє обличчя руками.

Всі засміялись.

— Давайте, зраз вилетить птичка — крикнув Богдан.

Маша підійшла до пастуха й боязко обхопила його рукою за шию.

— Не треба, — не вгамовувався Василько.

На мить хату освітив спалах фотокамери. Пастух скривився, блиснувши зубами і різко відштовхнув Машу ліктем, так що та ледь не впала.

Зніяковівши, вона вернулась на своє місце.

— Молодець, виконала бажання, — Богдан поплескав її по спині, — а ви, — він обернувся до пастуха, — ви б хоч випили з нами.

— Сьогодні не вольно пити! — загугнів пастух, — У п'єтницу жидове Христа розп'яли, та й тому у п'єтницу ни можна ані співати, ані танцювати.

— Та щось не вірю я у ваші забобони. І де той мольфар, що ви ним нас лякали?

— Той ще не пішов. Я чую, він близько. Вважайте, бо скоро буде темно.

Пастух опустив очі вниз і завмер. Його зморшкувате лице не виражала ніяких емоцій. Дарма було й гадати, чи він говорить серйозно, чи жартує.

Деякий час компанія розглядала цього дивакуватого гуцула. Першим заговорив Сашко:

— А де ваші вівці, пане?

У сірих очах пастуха блиснув вогник. Він задумливо поглянув вдалечінь і тихо промовив:

— Блукає отара Моя по всіх горах та по всіх високих згір'ях, і по всій широкій землі розпорошена отара Моя, і немає нікого, хто турбувався б про них.

Студенти лиш переглянулись.

— А може ви відведете нас на сіно? — звернулась до пастуха Аліна.

— Добрі люди по ночах ни ходєт! — різко відказав той.

І справді, сидячи в темній хатині, вони й не помітили, як на гори опустилась ніч.

— Виходить, ви боїтесь темряви? — глузливо кинув у бік пастуха Богдан.

— Я чую старий сьогодні ходит. З собою він водить усєкі чєрі, вогники і остуди...

— От Василько дає! — засміявся Богдан, — зараз я піду з ліхтарем та й порозганяю всю ту нечисть.

Він накинув куртку й, підморгнувши Сашку, вийшов.

Тим часом Маша заговорила з пастухом:

— То може ми туди самі дійдемо?

— Самі не дійдете, — захитав головою пастух, — а як дійдете, то не відчините.

— А ми заліземо через вікно, — усміхнувся Сашко.

— Я провідник ваш, — заговорив пастух повільно, — провідник їхнього спасенія вчінив досконалим через стражданія...

Потім додав:

— Палатки там тоже нема де класти, тільки болото і каміннє...

— Я б вже краще тут лягла, — заговорила Аліна, — хоч брудно й немає місця, зате під дахом і є вогонь.

— Можна й так, — погодився Сашко, — але я б таки заглянув до вівчарні.

— То скажіть, дядьку Василю, — знову звернулась до нього Маша, — що то за вівчарня така секретна, там хоч вівці є чи пастухи? Чи ви один на цій горі?

Пастух довго роздивлявся щось на стіні. Тоді тихо прогугнявив:

— Вони бродє, немов та отара, мандруют вони, бо без пастиря.

— Та ну його, — махнув рукою Сашко.

Раптом двері відчинились, на порозі стояв Богдан.

— Нікого немає, — заговорив він поспіхом, — але на деревах з’явились якісь позначки. Прямо навколо цієї хати. Ходім покажу.

Всі взяли ліхтарі й вибігли на вулицю. На декількох соснах неподалік хати виблискували свіжі вирізи. На темній корі були вирізьблені чудернацькі хрестики із засічками.

— Це ти зробив? — здивовано спитала Аліна, — тільки не бреши. Я бачила, як ти брав сокиру!

— Та коли б я встиг, — розвів руками Богдан.

— Сокирою таке не прорубаєш, — додав Назар.

— Ой, гляньте туди!

Аліна вказала пальцем на сосну, що росла неподалік прямо навпроти входу. Всі направили туди свої ліхтарі. Там, на одній з гілочок, у білому світлі ліхтарів виблискував довгастий череп.

— Це не людський, — сказала Маша, — череп якоїсь малої рогатої худоби. Певне, вівці.

— Що за чортівня... — прошепотіла Аліна.

Всі повернулись до хати. Пастух Василько якраз підкидав гілля у ватру.

— Ви бачили що там? — стривожено звернулась до нього Аліна.

— Там темінь, — лаконічно відказав пастух.

— Та там таке твориться, череп не дереві, якісь надписи на деревах, — розхвилювалась Аліна, — до речі, такі ж хрестики, як у вас на стінах.

— Треба світло сокотити, щоб темінь в хату не пішла. Як казав мій отець... Морок... Серцях... — він на хвильку зупинився, намагаючись щось згадати.

Всі чекали поки пастух продовжить. Натомість той витягнув з-під хмизу пучок перев’язаної з травою соломи та став палити один його край у вогні. Коли від нього пішов густий дим гуцул підняв в’язку і став ним водити перед собою, малюючи кола то зліва, то справа.

Підійшовши до студентів, пастух почав водити ним у кожного над головою. Всі стояли, лише один Богдан сидів на лавці, спершись до стола спиною, і посміхався. Врешті, коли пастух дійшов до нього, Богдан не витримав і засміявся.

— Чого ти смієшся? — Аліна кинула на нього здивований погляд.

— Бо його щось за ногу лоскоче, — припустив Сашко.

— Молодець, Саш, — засміявся Богдан, — будуть з тебе люди!

Він повільно опустив руку до ноги і, витягнувши зі своїх чобіт великого ножа, різким рухом забив його в стіл.

— Ну як вам? — Богдан самовдоволено окинув поглядом інших.

Декілька пар очей спантеличено поглядали то на ножа, то на нього.

— Тепер зрозуміло хто зробив ті позначки на деревах, — сказав Назар, — коли ж ти встиг?

— А як же череп? — підняла брови Аліна.

— Не хвилюйся люба. Все під контролем, — Богдан закинув лікті на стіл, — його я знайшов сьогодні по дорозі. Все не траплялось хорошого моменту, щоб вас розіграти.

Він ще хотів щось сказати, але тут на нього накинулась Аліна.

— От зараз дістанеш! Вирішив посміятись з мене? — тягала вона його за довгого чуба.

Поки вони вдвох вовтузились інші трохи повеселіли. Тільки один Василько, все ще ходив й обкурював й без того задимлене приміщення.

— Бачите, немає ваших дружбанів сьогодні — розбіглись, — крикнув Богдан Васильку, коли Аліна трохи вгамувалась, — Так що показуйте вівчарню.

Замість відповіді пастух знову обпалив в’язку трави і, підійшовши до кутка з образами, почав швидко нашіптувати якусь молитву. Тоді став на коліна і низько вклонився. Тільки зараз стало помітно, що внизу, в кутку під образами, із землі виглядає череп. Такий же, який був на дереві.

— Ну і Василько! — охнув Богдан, — хоче зі мною позмагатись.

Василько встав і розвернувся до студентів.

— Добре, я покажу вам те місце. Там гарне сіно, — він трішки посміхнувся кутиками роту, — тільки позвольте скінчити ритуал.

Не дивлячись на те, що він трохи посміхався, в очах його ще проглядалась тривога.

— Давайте, тільки швидше. Нам вже нудно від цього кадіння, — кинув Сашко.

— Це не проблема.

Василько підійшов до полички зі склянками й витягнув пляшку горілки.

— Настоянка? — спитав Сашко.

Пастух кивнув.

— Ну це вже інше діло!

— Від цього всього в мене тільки апетит розгулявся. Може вип’ємо ще чаю тут? — включилась Аліна.

— З бутербродами, — додала Маша.

— Маю для вас чаю, — люб’язно запропонував Василько.

— Дякуємо, давайте завершуйте свій обряд, — відказав Сашко.

У ватру підкинули ще дров. На стіни з дивними написами впали довгі тіні. А пастух тихо й урочисто промовив:

— Та вівця, що має умерти, нехай умре, а що має погублена бути хай буде погублена, а позосталі хай тіло одна однієї з'їдят!

***

— Бачу ти сьогодні знову не п’єш, — заговорив Сашко до Назара коли вони опинились удвох біля речей.

— Щось не хочеться мені, — проговорив той, косо глянувши на інших, що сиділи посеред хати. Тоді кивнув Сашку на двері.

Вони вийшли. Стояв повний місяць. Зірок не було видно, виділялись тільки обриси гір й темні стовбури сосен довкола.

— Щось мені моторошно від цього гуцула, — почав Назар, — Що ж це він так застерігав нас пити, а тепер сам наливає?

— Так, дивак він ще той. Зате цікаво тут, є з ним своя розвага.

Назар кивнув.

— І звірів тут немає.

— Маєш на увазі овець?

— Та всіх звірів. Ні звіра, ні сліду, — Назар оглянувся навкруги, — Мертво тут. Хоч би якийсь пес пробіг. А то ж як пастух без пса... Треба дивитись, щоб він не ліз до дівчат.

— Їх ми беремо на себе, — Сашко поплескав Назара по спині, — як добре, що в компанії є твереза голова!

Вони повернулись всередину.

Тим часом Василько витягнув ще одну в’язку соломи й кинув у багаття, а тоді кожному в кружку почав наливати своєї настоянки.

— Ні, ні, дякую, — відсунувся Назар, коли черга дійшла до його кружки.

Пастух уважно розглядав його.

— Тоді йди принеси води.

— І зроби чаю, раз не п’єш з нами, — докинув Богдан.

Василько підвів його до дверей і показав дорогу.

— Будеш іти вдолину по стежці, хвилин зо шість. Тоди стежка поверне направо й піде через кущі. На повороті буде чути воду, не помилишся.

Пастух дав хлопцю відро.

— Я йду з ним, — озвався Сашко.

— Ні, ти мені зараз тут потрібен. А як скінчиться ритуал, підеш куди хочеш. Клянусь Дівою Марією!

Тим часом Маша лягла Сашку на коліна.

***

Назар повільно спускався по звивистій стежинці, огинаючи високі темні сосни. Справа від яру дув холодний вологий вітер, пробираючи до кісток. За кількасот метрів дорога зробила різкий поворот. Тут справді було чути шум води.

Назар повільно почав пробиратись крізь зарослі кущів, які тут напирали зі всіх сторін. Не дивлячись на повний місяць, тут було досить темно. Світло від телефону маже не помагало.

Раптом під правою ногою щось клацнуло. Різкий біль прошибив гомілку, немов у тому місці відтяли ногу. Назар скрикнув і повалився на землю, впустивши з рук відро і свого телефона. Тим часом чиїсь зуби вгризались в плоть нижче коліна. Назар машинально схопився за ногу. Під руками відчувся холодний метал. “Капкан! Треба покликати на допомогу”, — протислось у його голові й він відчайдушно заволав.

Назар кричав знову і знову, але відповіддю йому була лише німа тиша. Він спробував зняти капкан, та це не вдалось.

Хлопець лежав на землі важко дихаючи, коли над собою у місячному світлі побачив контур високої постаті.

— Добре, що ви тут. Я попав у капкан, не знаю, що з ним робити...

Нічого не відповівши, постать почала спускатись до нього. Ближче й ближче, допоки Назар не розгледів в її руках щось блискуче. То була сокира...

Невдовзі двері до хати відчинились. На землю опустилось відро, наповнене водою.

— Покайтесь, бо наблизилось Царствіє, — заявив знайомий гугнявий голос і зачинив двері.

***

Аліна лежала на колінах в Богдана, Сашко, обійнявши Машу, лежав поряд.

— Скучно тут без вас, — заявив Богдан, — бачите, ми майже поснули.

— Упою, щоб раділи й заснули сном вічним, і вже не пробудять...

— Що ви там наговорюєте, — підняв затуманені очі Богдан, — давайте краще вип’ємо ще раз. Як чоловік з чоловіком.

— Налий всім, я не шкодую, — сказав Василь.

— Та вони вже не можуть. Йдіть сюди.

Богдан розлив залишки з пляшки у дві чашки. Одну простягнув пастуху. Той взяв її й сів поряд.

— За пастухів. І за їхніх овець!

— За овець, — посміхнувся гуцул.

Богдан декількома ковтками спорожнив свою чашку. Коли ж поставив її на землю, то помітив, що пастух так і не випив свою.

— А що це ви не п’єте? — спитав Богдан важким сиплим голосом.

Василько уважно розглядав його лице. Тоді обійняв Богдана за шию, а іншою рукою провів по його бороді й пригладив чорного чуба.

— Хто буде пити мою воду, той не буде спраглим повік.

— Не розумію, — важко видавив з себе Богдан і поклав голову пастуху на плече.

Сашка марило. Він то підіймався, то лягав. Було твердо.

Спитав де Назар. Сказали, що надворі, бо болить голова. Його теж болить голова. Може хтось відведе його надвір? Ніхто не озвався.

Шкіру пробирає мороз. На столі догорає свічка, але тепла від неї не чути. По стінах лізуть тіні.

Треба зібратись силою. Сашко підіймається на руки.

Неподалік у напівтемряві Маша. Вона стоїть навкарачках. Її нудить. Чиясь жилава рука гладить її по спині. На цій руці Сашко помічає два хрестики. “Такі, як на стінах”, — думає він.

Десь здалеку доносяться поодинокі слова й розтають в повітрі: “молодець”, “підглядала”, “приймаєш”, “каєшся”, “більше не будеш”...

“Треба щось сказати... Спитати...”, — проноситься в Сашка в голові. Але він ніяк не збагне, що саме. Тут холодно і твердо. Треба сіна... Сіна... Важке тіло втискається у тверду землю і провалюється в небуття.

***

Десь здалеку доноситься шум. Хтось плаче.

Важкий спальник тисне на Сашка, не дає поворухнутись. Дико лоскоче в носі.

“Це якийсь поганий сон. Треба вийти з намету...”

Сіно. Сіно навкруги, воно прилипло до правої щоки і лізе до носа. Воно коле очі й залазить у вуха.

Врешті Сашко чхає і відкриває очі. Прямо перед ним щільна стіна з дощок. Через вузькі отвори пробивається бліде вранішнє світло.

Сашко знову намагається встати, але йому не виходить. Щось масивне притиснуло його горілиць до землі. Схоже, це якась балка, яка стоїть прямо поперек його шиї й не дає просунутись ні вперед, ні назад.

Не малими зусиллями, ледь не проковтнувши власного кадика, Сашко повертає голову ліворуч. За декілька метрів від нього лежить Богдан, теж притиснутий до землі балкою. Сашко лежить на спині, Богдан же притиснутий до землі грудьми. Він хропе. Ні, йому важко дихати — ця балка придавила його шию.

Знов чути схлипування. Сашко ледь задирає голову й підіймає очі. Там на землі біліють дві купи шерсті. Вівці? Ні, не схоже.

— Маша, — шепотом кличе.

Одна з куп починає ворушитись. Це вона. Схоже, вона накрита гуцульським ліжником. Ні, не ліжником. Маша накрита справжньою овечою шкурою.

— Маша... що відбувається?

Зі скрипом відчиняються двері. Сашку краєм ока спостерігає за контуром кімнати, куди ввійшов чоловік.

— Вижу, ви вже проснулись, — чути гугнявий голос.

Чоловік кидає в куток з’вязку інструментів, а через балку під стелею, прямісінько над Сашком, перекидає мотузку.

Він стоїть близько, так що чути запах від його чобіт. Знизу він виглядає особливо високим. Роздягнутий до половини, його смугле тіло виблискує у холодному вранішньому світлі.

— Пустіть нас. Що ви робите? — хрипить Сашко в пітьму.

— Ні, діти мої, — лагідно говорить Василько.

Він кладе свою ногу на балку, що тримає хлопців, й урочисто промовляє:

— Ви отара Моя, отара Мого випасу. Ви люди, Я Бог ваш...

— Пусти нас зараз же, придурок! — не витримує Сашко і хапає пастуха за ногу.

Не встигає він і договорити як другий чобіт швидко різко притискає його пальці до землі. Сашко хоче скрикнути, але Василько закриває ногою його рот.

— Лиши його, сука, — чути хрипіння поблизу.

Василько розвертається і важким ударом футболить Богдана по лицю, від чого того майже одразу заливає кров’ю. Великі рожеві бульки лізуть з його носа, дихання перетворюється на свист.

— Раби, корітьсі панам із повним страхом!

Десь позаду тихо схлипує Маша.

***

— Що вам треба? — видавлює з себе Сашко.

— Мені ніц не треба, — відповідає Василько і чмокає язиком, — а от вам вартувало би помислити над своїм життєм... Тітштеся і спокутуйте свій гріх з достоїнством. Будете на тім Царстві благі, як ягняти.

Він підійшов до другої “купи”, де лежала Аліна. Вона лежала прямо над головою Сашка, тому він ніяк не міг розгледіти, що там відбувається. Зате все добре бачив Богдан.

Богданів хрип став частішим. Врешті він відкрив рота і зі лютою злістю видавив з себе тираду нерозбірливих прокльонів.

— Наш баранчик хоче крові, — глузливо забелькотів пастух.

Він підійшов до Богдана збоку. В одній з його рук виблискував ніж. В іншій він тримав сокиру, як поклав поряд.

— І приведе Господеві до священика жертву за провину свою безвадного барана.

Василько схопив Богдана за чуба й відтягнувши волосся, став водити по ньому ножем, відрізаючи пасмо за пасмом. Раптом ніж з’їхав і зрізав клапоть шкіри. Василько віддер його разом з волоссям.

Богдан лежав з повернутою вліво головою і його очі були вирячені прямо на Сашка. Сашко спостерігав, який невимовний жах застиг в них. Та вже за декілька секунд їх залила хвиля свіжої крові.

Сашко не бачив Богданового тіла — заважала балка. Було чути лишень, як Василько ножем розпорює Богдану одяг. Богдан викручувався, як під ударами струму, але вдіяти нічого не міг, бо, схоже, був прив’язаний.

 Василько взяв у руки сокиру і прийнявся розв’язувати свої штани.

Зі сторони Богдана вирвалась нова порція хрипів. Василько з силою вдарив тупою стороною по балці, так, що і Сашко відчув цей удар на своїй шиї.

З кожним ударом хрипи Богдана перетворювались на здавлений плач.

— Молодець, — важко дихаючи проказав пастух.

За цим пішло ще декілька ударів, тоді Василько підійшов ближче і здоровенним замахом розтрощив Богдану череп.

Хрипи стихли. Василько опустився, й, перегнувшись через балку, поцілував скривавлену голову.

Сам гуцул був без шапки. Між витків його волосся білів великий шрам.

Витерши піт з лоба він піднявся і поглянув на Сашка. Тоді повільно підійшов до нього.

— Не треба, не треба, — зарепетував нещасний, — Каюсь, каюсь! Я більше так не буду.

— Всі так кажуть.

— Простіть мене...

— Бог простить, — лаконічно відповів Василько.

Він підійшов до Маші й скинув з неї овечу шкуру.

Маша була прив’язана по руках і ногах. З її рота стирчала ганчірка. Василько поволік її ближче до Сашка, де до землі звисала мотузка. Тут він прив’язав її за ноги до одного з кінців мотузки. Йому прийшлось добре налягти на її ноги, бо та так крутилась, що мало не вибила йому зуби.

Нарешті вузол був готовий. Василько кинув один кінець до рук Сашка:

— Поможеш мені.

Сам же він став над Сашком і потягнув мотузку донизу.

— Тягни, тягни дужче! — заскреготав він на Сашка, який, лежачи, ледве перекладав руками.

Мало помалу Машу піднімали над землею. Її тіло звивалось у повітрі, немов хробак, нанизаний на гачок. Через ганчірку проривався надривний крик. Піднявши її близько метру над землею, Василько прив’язав вільний кінець мотузки до колоди біля Богданового тіла.

— А якщо він приведе вівцю в жертву свою за гріх, то приведе безвадну самицю...

— Будь ласка, не треба, — заскиглив Сашко, — вона ні в чому не винна.

— Я знаю, — усміхнувся Василько, — вона вже у всьому покаялась...

— Не треба, не треба, — Сашко застогнав ще дужче.

Василько присів поряд з ним й повільно провів йому рукою по щоці.

— Я ж обіцяв, що пущу тебе, коли скінчу ритуал, — своєю великою рукою він стиснув його за щоки, — А ти обіцяв слухатись. Тому, любчику, лежи тихо.

Він провів пальцем по Сашкових губах.

— Вір. І спасешся.

Василько встав і різким рухом підсунув Машу ближче до Сашка. Тепер вона висіла прямо ним. Маша прогнулась й з жахом дивилась вниз на хлопця. Вона була зовсім близько...

— І покладе свою руку на голову жертви за гріх, та й заріже її на жертву за гріх у місці, де ріже він...

Василько взяв Машу за волосся і притиснув до ноги. Другою рукою він вийняв з-за пояса ніж. Блиснуло лезо і на землю потекла нова кров. Василько різко смикнув Машу за плече і вона закрутилась, обливаючи кров'ю все довкола. Сашко намагався закрити обличчя руками, але через балку не може цього зробити. Тим часом тепла кров розливається навкруги, паде на сіно, потрапляє в очі й стікає по губах. Сашко кричить.

— Омийтесь! — кричить з ними Василько.

Він знову ловить Машу за волосся. Знову ріже їй шию. Тепер вже старанно, зі смаком, важко дихаючи і причмокуючи язиком.

Сашко ледь стримує ридання. Його нудить...

Врешті Василько закінчив. Лунає глухий удар і біля Сашка паде Машина голова.

***

Все поглинула тиша. Чи спав він? Чи втратив свідомість?

Ні, все, як було. Ось і Василько тут стоїть, прислухається до чогось надворі.

“Це прийшли люди мене спасти”, — вирішує Сашко в напівпритомності.

Пастух кудись зникає.

Спливають довгі хвилини. Сашко намагається не дивитись наліво. Він все прикипів поглядом до стіни. Там зі шпарин світить сонце.

Перед Сашком спливають лиця й образи людей, яких він колись бачив. Та є декілька лиць, які він не хоче бачити. Але бачить. Вони тут, біля нього. Сашко, замружується і стогне.

Раптом перед ним постає нове обличчя з бордовою плямою над виском. “Не треба, не треба крові”, — витискає з себе Сашко. Але обличчя не зникає. В обличчя великі очі, воно щось говорить.

— Саша, Саша!

— Назар? А як ти...?

Так, Назар. Стоїть прямісінько перед ним. Назар хитає.

Переборовши себе, він починає порпатись навколо, щось вишукуючи. Чути скрип. Назар налягає на балку, що не дає Сашку рухатись. Кінець кінцем, вона піддається.

— Тримай.

Назар дає йому ніж. Той з жахом розглядає його, тоді бере. Це Богданів ніж.

— Де ти був?

— Що?

— Де ти був? — Сашко ловить Назара за комір і починає трусити.

— Пусти, — Назар з силою відштовхує Сашка, так, що той знову опиняється на землі.

Тільки тепер Сашко помічає, що в Назара перемотана нога.

— Пішли, — знову шепче Назар, — він зараз вернеться!

— Хто?

— Як хто? Василько.

Сашко відчуває, як по його спині пробіг холодок. Зібравшись силами, він встає, машинально захопивши з собою овечу шкуру.

Вони йдуть до дверей.

— Готовий? — шепче Назар.

Сашко киває. За овечою шкурою він міцно стиснув у руці ніж.

Назар відчиняє двері й виходить на сонячне світло.

Удар.

Назар лежить на землі з розпростертими руками.

З-за дверей з’являється якийсь довгов’язий чоловік.

Він підходить до Сашка. Довгі смуглі беруть в Сашка овечу шкуру.

Чоловік загортає Сашка в неї. Стає тепліше.

***

Яскраво світить сонце.

Через поляну крокує одинока овечка.

Навкруги тихо і нікого немає.

Лишень десь високо на полонині видніється чийсь силует.