Темний

I

Слова вже хвилин зо п’ять, як злипнулися в монотонну кашу. Міха заворожено слідкував за бурхливою жестикуляцією диктора. Той вкотре витер спітнілого лоба та загубився в матеріалі. Знуджений погляд юнака пішов приміщенням, де проводився тренінг. Роздрукована на листках А4 назва «Як стати блогером» та десятки підлітків тягнули з пам’яті шкільні спомини. Декілька інста-самок на порозі клімаксу, омиті їдкими парфумами, повертали в Київ та сьогодні.

Почув утомлене зітхання поряд. Настя втупилась у свої нові туфлі. До них за кольором підібраний білий топ, що показався з-за розстебнутого піджака. Погляд хлопця опустився до різьбленого м’язами живота з блискучим пірсингом. Дивно, але він гарно пасує до її класичного костюму.

— Який же нудотний, — з іншого боку почув голос Денчика. — А вираз обличчя, наче йому простату перевіряють.

Настя повернулась до хлопців. Рукою відсунула вбік пасма волосся, демонструючи невдоволене обличчя.

— Може далі буде цікавіше, — прошепотів Міха.

— Ви! — диктор аж скрикнув та смикнувся, злякавшись самого себе. — Піднімайте свою самооцінку, женіть відчуття піщинки! Задушіть горбуна, що сидить у бочці невпевненості!

— Все, линяємо звідси, — промовив Денчик та підвівся. — Це занадто, він просить його вбити.

Трійця, відвернувшись од сцени, попленталась до виходу. Настя мовчки вхопила руку подруги та потягнула за собою.

— Але ж ще один виступатиме, — агресивно шепочучи, заперечила Софія.

Настя нависла над нею темним силуетом та суворо примружила карі очі. Софія гірко прицмокнула. Невисока на зріст, миле личко, вона мов дочка, що провинилась перед матір’ю, посунулася слідом.

Хлопці, забравши верхній одяг з гардеробу, вже чекали в коридорі. Міха накинув куртку та глипнув на Настю. Чорне хвилясте волосся спадало з боків на обличчя. Тонкі губи, хоч і нафарбовані за контури, стиснулись до смужок.

Проганяючи іспанський сором, він промовив:

— Ми винні тобі славну п’янку.

— В хорошому закладі, раз я вже нарядилась.

— Золоті слова, — сказав Денчик та махнувши повів інших за собою. — Михась, нагадай, чому це мав бути гарний подарунок на двадцятиріччя?

Той видихнув, згадуючи своє, тоді здавалося, прекрасне рішення та відповів:

— Бо день співпав. І нам це ніби всім мало сподобатись.

Настя з Денчиком розсміялися та поплескали друга по плечі.

— А мене останній диктор зацікавив. В описі так заінтригували, — з досадою промовила Софія, що йшла позаду.

— Мадемуазель Софі, пляшка червоного сухого звучить цікавіше, — сказав Денчик, натиснувши кнопку виклику ліфта.

Позаду гупнули двері й затупотіли кроки.

— Почекайте! — почувся вигук. За секунду до них підбіг задиханий хлопчина з телефоном у руці. — Ви ж Діса. — пробелькотів він. — Можна з вами зробити фотку?

Денчик розвів руки та широко посміхнувся.

— Звичайно можна.

Ліфт уже приїхав, але школяр років п’ятнадцяти якраз копирсався в телефоні. Помучивши спітнілими пальцями екран, таки ввімкнув камеру та неоковирно притиснувся до кумира. Щоб не влізти у кадр, інші заскочили в ліфт.

— З вами Діса, — посміхаючись сказав Денчик.

Хлопчина зробив фото та аж скрикнув від радості:

— Нехай почнуться розваги!

— Молодець, шариш. А тепер бігом в аудиторію, раз заплатив за тренінг.

Денчик, відбивши йому п’ятак, зайшов до ліфту, двері якого весь час притримував Міха. Але тільки ті почали зсуватися, юний фанат кинувся до них, всунув руку й демонстративно виголосив:

— Але не забувай глядач.

— Головне бути людиною, — схвально кивнувши, завершив фразу кумир.

Хлопчак так і стояв із задоволеною гримасою, доки ліфт не зачинився. Денчик потер щетину та задивився скоса на інших.

— Кажіть вже.

Першою не втрималась Настя:

— Та, що казати? То вже внукам буду хвалитися.

— От-от, — продовжив Міха. — Це ж був Діса, скажеш зірка нашої молодості.

Обоє розреготалися, за що отримали по стусану в плечі.

— Пішли ви, — сам крізь сміх, сказав Денчик. — Й досить ржати, Михась, шукай краще ресторан поряд, бо дами з нами в пивнуху не підуть.

Той схвально мугикнув і дістав з кишені телефон. Відкрив карти та приступив до вивчення маркерів навколо.

— Денис, не звертай увагу, то вони заздрять, — промовила Софія. — В них же підписників менше.

— Каже та в якої вдвічі більше, — шепнула їй на вухо Настя.

Труснувши наостанок, ліфт зупинився й зі скрипом випустив їх назовні. Міха йшов трохи позаду, так і блукаючи віртуальними вулицями Лівого берега.

Прохолодне повітря боляче ковзнуло обличчям. Підвів погляд, щоб не навернутися зі сходів надворі. Пішохідний перехід навпроти перетинав вузеньку дорогу. У спалаху фар яскраво загорілася кислотно-зелена куртка. Міха розгледів образ дівчини з телефоном у руках. Далі дивний писк, од якого рефлекторно зіщулився.

Відкрив очі за мить і вона зникла. Чорний Мерседес пригальмував, та не зупинився. Його бампер огидно шкрябнув бордюр і машина почала віддалятися. Міха затиснув кнопки на телефоні та зробив миттєве фото. Ґаджет клацав та спалахував, роблячи знімки один за одним, доки автівка не щезла за поворотом.

Почувся вереск, пронизливий. Гучний та болючий, він проривався крізь пульсацію переляку у скронях. Міха невпевнено повернув голову вліво. Кислотна куртка заляпана кров’ю тьмяно відбивала сяйво ліхтарів. Дівчина, вона лежала, неприродньо вигнувши спину. Смикнувся вперед, але рука міцно вхопила за плече та потягнула назад. Денчик притиснув друга до себе й промовив:

— Не біжи, вже не треба, — слова сухо скреблися горлом назовні. — Вона точно…

Очі відкриті, руки розкинуті обіймають дорогу. В декількох метрах мигає розбитий телефон. Цівка крові потихеньку тягнеться до нього. Зліплює волосся в багряну масу та краде в обличчя його справжні риси фільтром смерті.

Зойки та викрики привели їх до тями. Хлопці першими спустилися ближче до тротуару й дороги. Звідусіль сповзалися роззяви, затуляючи шлях.

— Божечки, коли ж та швидка приїде, — голосила жінка неподалік. — Що ж це робити?

Міха зустрівся з нею поглядом та бездумно промовив:

— Дзвонити в поліцію.

Та заходилася набирати потрібний номер. Важке дихання та схлипи позаду привернули увагу юнака.

— Пішли звідси, — промовила Настя.

Вона тримали попід руки Софію, що ледь стояла на ногах. Її блідими щоками текли сльози, посинілі губи тремтіли.

— Ідіть. Там далі, перший поворот ліворуч має бути піцерія, — тицьнувши пальцем, сказав Міха. — Я дожену.

Роззирнувся навколо, шукаючи в натовпі жінку, що викликала поліцію. Люди не втихали. Їх голоси оповили місце трагедії чудернацьким гулом, де бурлили емоції:

— Батькам тепер як? А той гад утік… Бо клацають в свої телефонах… Молода така шкода…

II

Вкотре переглянув усі месенджери. Відправлені повідомлення сумно світилися переглянутими, але так і не дочекалися відповіді. Пальцем прикривав фото вгорі сторінки. Даремно скинув їх тій жінці та пішов. Бездумно переклав відповідальність.

Відвернувся та, погладжуючи руду бороду, думав. Погляд блукав роздягальнею, безнадійно шукаючи, на щоб відволіктись.

Тицьнув на контакт, махнув вбік та натиснув «мобільний виклик».

— Добрий вечір, це Михайло, — за кілька гудків він промовив. — У четвер я скидав вам фото машини з аварії.

— Я вас слухаю, — перебила жінка.

— Поліцейські взяли їх до справи? Мали б оголосити авто в розшук.

— Ну вони глянули фото, — слова пролунали вже не так рішуче та грубо.

Міха мить завагався, що це було.

— Поліцейські брали у вас показання? — сердито запитав він.

Шум і важке дихання єдине, що він чув кілька секунд, доки перед прощальним сигналом не пролунало:

— Брали, брали. Все, мені треба йти.

Долонею здавив телефон і замахнувся. Лише вартість смартфону стримала Міху від перетворення його на уламки. Відкрив шафку та закинув ґаджет у рюкзак. Скривився від гуркоту металу — таки перестарався. Взяв рушник і пішов до басейну.

Настя стояла біля води. Склавши руки на грудях, береглася від прохолоди. Її од природи смугла шкіра зблідла від хмарної осені. Самотнє світло кількох флуоресцентних ламп грало на ній химерами відблисків води.

— Чого так довго? — буркнула вона.

Міха махнув рукою, мовляв, неважливо та перевів тему:

— Може все світло ввімкнем? Не по собі в цьому напів мороці.

— Кипчак сказав, що не можна. Привернемо зайву увагу, — збираючи волосся у хвостик, сказала Настя.

— Нагадай. Чому він, взагалі, дає нам ключі?

— Блат. Рекламувала його магазин у своїй інста… Ти вже чув новину?

Хлопець колупнув пам’ять, вся ранкова стрічка новин злилася у відчуття «повної сраки»:

— Не уявляю, про що ти.

— Софія, дрібна збоченка, хотіла таки дослухати той тренінг. Зайшла на їх сторінку ФБ глянути, коли наступний. А його не буде, — іронічно посміхнулася й продовжила: — Той переляканий диктор помер під час виступу. Якраз, коли ми пішли.

— Та як так? Він же норм був, — запитав, роззявивши рота.

— Якась інфекція в мозку, — стенула плечима. — Казала крякнув за день. От така дурня малята… Все давай лізти у воду, бо я задубіла.

Міха кивнув їй на згоду, але не встиг зрушити до східців, як Настя його штовхнула в басейн. За секунду ще й накрила бомбочкою.

Хлопець за звичкою втік од нею на сусідню доріжку. Проплив туди й назад, розім’явся та заходився тренувати батерфляй.

Голова забита дурними думками мучила тіло. Кожен метр давався важко, руки налились свинцем утоми. Міха відкинувся на спину та ледь рухався від борта до борта. Вода завібрувала новими звуками. Тільки зібрався підвести голову, як вуха пронизав удар.

— Настя, бляха…

— Давай один заплив наввипередки й додому, — сказала вона, тримаючись неподалік за канат. — Кролем, щоб у тебе шанси були.

Міха може б і посперечався, але сенсу не було. Він буркнув «добре» та погріб до тумбочки. За хвилину вони стояли на старті, доки хлопець не розпочав відлік:

— Давай вже покінчимо з цим. Три, два, один.

Тіла розрізали стихлу поверхню води. Міха викладався на повну, розуміючи, що з винагороди отримає хіба крепатуру. Метр за метром його дихання важчало. Серце калатало, ніби він і не займається цим десяток років. Кожен вдих розтинав болем горло. Голова вліво, хапає гостре повітря. Настя поруч, не відстає. Голова вправо — закатована свідомість вихоплює образ. На миті під водою розуміє — хтось слідкує за ними. Темна фігура зовсім поряд. Голодний мозок шле хибний сигнал і Міха захлинається здобреною хімікатами водою.

Кашель викидав залишки рідини назовні. В очах потемніло. Зі світлом через них проривалася мука. Горло нестерпно пекло. Крутився по колу в пошуках дивної фігури, але нікого крім подруги не бачив.

Настя вилізла з басейну, зігнута трималася за печінку та жадібно дихала.

— Як.. ти.. там? — запитала вона.

Підплив ближче, кахикання поїдало всі слова.

— Та щось примерещилось, — вилізаючи, таки відповів.

— Знову виправдання, — підколювала Настя. — Вже звик мені програвати.

Хлопець вкотре прокашлявся та посунувся до лавки по рушник. Витер бороду, очі.

— Не треба тут. Я в тебе вигравав.

— Ага. П’ять років тому, коли я на старті посковзнулася й розбила об канат брову.

Міха гигикнув та задивився на дівчину. Ліва брова розсічена шрамом, який роками ретельно зафарбовує.

— Не ворушись, — сказав він, вгледівши, як краплі води набралися фарби.

Склав свого рушника, й, притримуючи Настю за шию, витер та посміхнувся:

— Ще б в око попало.

— Дякую, — промовила вона та передразнюючи додала: — Олівець водостійкий, водостійкий.

— Я ж тобі завжди казав не фарбуй.

— Наша пісня гарна й нова.

Насупилася, повільно прибрала його руку та, взявши свого рушника пішла до жіночої роздягальні. Витерла голову й зиркнула назад. Міха не зводив погляд, сердита вона подобалася йому ще більше. Настя зав’язала рушник на талії та показала середній палець.

Двері гупнули, ввібравши її злість. Міха закашлявся та роззирнувся.

— Довбана хлорка у воді, — заспокоював себе.

Але очі таки пробіглися приміщенням басейну. Свідомість не відпускала темну постать. Вона закарбувалася в пам’яті, додаючи серцю тривожних обертів. Дихання важчало, руки огидно пітніли.

Пролунав крик. Пронизливий, він грав нотами страху й благав допомоги. Міха зірвався з місця, побіг до Насті. Вгатив двері та залетів у роздягальню. Чорна мантія і бліда рука. Вона міцно тримала шию дівчину, притискаючи ту до стіни. Щось темне текло долонею, розповзалося венами по горлу й обличчю Насті.

Хлопець врізав у закриту капюшоном потилицю. Руку прошив біль, але постать не відчула удару. Міха закашлявся, щось роздирало глотку зсередини, не даючи зробити й подиху. Ноги підгиналися, голова крутилась. Він кинувся до виходу, але невідомий шарпнув його за шию довгим загнутим посохом.

Упав та вдарився потилицею. За миготінням в очах, він побачив зморшкувате обличчя. Сіра рука, розписана чорними судинами, потягнулась до хлопця.

Стоїть в роздягальні. Через босі ноги холод просочується в тіло. Голова трохи гуде, права рука ниє. Міха порожнім поглядом споглядає плакат на стіні. Політична реклама — нічого особливого. Ще одна бридка пика. Несмак в дизайні, огидному сірому костюмі та гаслі:

«Настав час чесних людей»

— Подивимося, який ти чесний, — промовляє Міха, тре потилицю та йде одягатись.

III

Роззирнувся в пошуках Насті й не помітивши поставив мотоцикл на лапку. Стягнув зубами рукавички й дістав телефон. Пальці мерзнули на осінньому холоді, але смужки повідомлень манили у Фейсбук. Новий пост набирав переглядів та коментарів.

«Як діяти, якщо ви стали учасником чи свідком ДТП», — тема налита його шалом.

Побіжно читав коментарі. Більшість несли підтримку, найактивніші читачі й так все гарно знали. Хтось ділився гірким досвідом, інші співчували та винуватили правоохоронців у бездіяльності. Але була й третя категорія.

«Та самі винні, бо лізете на ті дороги, як телята дурні. Пожалійте поліцію, що вашу тупорилість розхльобує потім».

Стискав щелепи, доки в скронях не спалахнув біль, що вперто поліз у глибини черепу. Він знайшов там лють та витягнув назовні. Пальці застрочили відповідь: «Я би подивився, як тебе зіб’є якесь п’яне чмо, бивший мент…» Яка ж насолода. Цього мало й повідомлення лише розросталося: «…Здихатимеш на обочині, а ніхто й пальцем не ворухне». Підвів очі в роздумах, злість шукала підходящі слова.

Спалахнув спогад, одна єдина картинка — зелена куртка та розбитий телефон. Видихнув та стер надрукований текст.

Почув скрип дверей, знайомий стукіт підборів. Настя йшла повільно, пальто пом’яте, під очима синці.

— Ненавиджу добиратися в цей клятий корпус, — буркнула вона та зморщила чоло.

Її обличчя забарвлене блідою втомою.

— Все нормально? Щось виглядаєш паршиво.

Дівчина зиркнула на нього та зіщулилась, одвертаючись від сонця:

— Дякую за комплімент. Але щось голова тріщить, хоч вішайся.

Вона взяла шолом із заднього сидіння.

— Аааа, мати Василева, — вишкірилась од болю, спробувавши його надягти.

Міха випростався та приклав долоню до лоба подруги.

— Та ти гориш. Температуру міряла?

— Чим? Гугл погодою? — важко зітхнувши, сказала вона й таки наділа шолом. — Немає в мене термометра.

— По дорозі заїдемо до сімейного, хай випише тобі щось.

Може й заперечила б, та гарячка витягла всі сили. Хлопець вдів рукавиці, закрив шолом, сів та завів мотоцикл. Відчув, як дівчина прилаштувалася позаду. Байк повело вбік, оголену шию різонули нігті. Ледь встиг схопити Настю, що падала на землю.

— Що ж ти так?

Скочив на ноги, притримуючи мотоцикл та подругу. Вона безсило уперлась йому в груди. Погляд блукав серед реальності й марення.

— Треба в лікарню, — пробубнів Міха. — Посунься трішки вперед.

Сів заду неї, так і притримуючи за плече, вільною рукою відпустив ремінь її наплічної сумки. Просунувся крізь нього, притиснувши Настю міцніше до себе.

— Тримайся, сонечко, — сказав хлопець та рвонув з місця.

Він не чув шуму божевільного Києва. Всі автівки навколо злилися в одну перешкоду. Жодних світлофорів не помічав. В думках лиш бажання довести дівчину швидше до лікарні. Вона ледь трималася, дивно хилила голову назад і тремтіла. Міха раз-по-раз кермував однією рукою, щоб втримати подругу на байку.

Нарешті знайомий знак. Оминув старий шлагбаум, по пішохідній доріжці їхав до парадного входу. Люди перелякано відскакували на газон, але й слова не кинули на таку нахабність.

Зупинився лиш біля дверей. Зняв шолом та звільнився од ременя. Заглушив мотоцикл і тільки зараз помітив, як сильно тремтять руки. Обійняв Настю та потягнув за собою. Та впиралась, доки сама не стягнула шолом.

Вгледів її розгублений погляд. Сковане лихоманкою тіло не слухалось. Тендітна шия прогиналася під тиском змученої голови. Протиснулись крізь двері. Сліпуче біле світло різонуло зіниці. Настя скрикнула й рухнула додолу. Судоми розповзалися нею, напинаючи кожен м’яз, горло скрипіло жадібними вдихами.

— Допоможіть! — викрикнув Міха в порожній коридор.

Він не міг її втримати й обережно поклав на підлогу. Його серце нестерпно гупало, болюче штовхаючи кров по судинах. Гіркий присмак переляку мучив горлянку й він знову закричав:

— Хто небудь!

Поруч вже був черговий медбрат. За ним мчав ще один з колісними ношами. Підхопили скорчена дівоче тіло. Вона скрикнула од болю й виблювала під ноги.

Медпрацівники, нервово викрикуючи, забрали її. Міха сидів на підлозі та проводжав їх поглядом, доки хтось не поставив на ноги. Жінка в білосніжному халаті відвела його до лавки, буркнула щось та побігла.

Від нервів стало недобре. Голова розвалилась на недієздатні спалахи нейронів. Шлунок болів, але в горлянку запхнути нічого не міг. Втупився в підлогу, повзучи поглядом по візерунку стертої плитки. Від неї смерділо хлоркою та блювотинням.

— Ви хлопець Бабич Анастасії?

Грубий голос лікаря привів його до тями.

— Друг, — прохрипів Міха.

— У вашої подруги менінгіт, — спокійно мовив чоловік. — Піднявся внутрішньочерепний тиск, довелося колоти антибіотики широкого спектру.

Міха підвів голову, мружачись од флуоресцентних ламп, та запитав:

— Що?

Лікар видихнув та поспіхом видав:

— Ми не могли взяти аналізи, тому за симптоматикою провели попереджувальне лікування.

— Тобто вкололи щось на око? — насуплено запитав Міха й підвівся, ставши впритул.

— Так. І врятували їй життя. Тому не бушуй. Приходь завтра, зможеш з нею поговорити, — суворо промовив лікар та пішов. За кілька метрів зупинився й додав: — Молодець, що привіз зразу в лікарню. Так би померла.

Сидів у кріслі біля її ліжка та вивчав сайт державних закупівель. Раз-по-раз підводив погляд на дівчину. Та, дорвавшись до Інстаграму, ніяк не відпускала смартфон. Погортавши стрічку, заходилася робити селфі. Ще кілька днів тому дак-фейс би Міху добряче розізлив, але зараз він посміхався. Настя смішно закривала одне око долонею, де відклеїлись накладні вії.

В палату зайшов знайомий дебелий лікар. Привітався й опустив голову до папки з результатами аналізів. Потер лоба та промовив:

— Дивно, емпіричне лікування дало результат, — більше до себе говорив чоловік. — Але кров та ЛП чисті, жодного сліду збудника.

— Типу я здорова?

— На жаль, ні. Хоч якість томографії не дуже, але вплив менінгіту помітний. Поки продовжимо курс антибіотиків і здасте повторні аналізи, — сказав лікар та закрив папку. — А зараз відпочивайте. — вже з коридору махнув до Міхи: — Йди додому, години відвідування закінчились.

Хлопець невдоволено фиркнув і підвівся.

— Зайчик, — Міха аж скривився від цього дивного слова, та не перебивав її, — на тобі запасний ключик, — діставши його із сумки промовила Настя. — Привези мені трохи шмоток. Напишу в Інста, які.

— Добре.

Вона відкрила рот та плеснула долонями.

— Пам’ятаєш ми робили відео на день знань? Те дурне Леонідовій. Я змонтувала й мала вчора відправити. Передивишся й скинеш їй, окі?

— Без проблем. Пароль на ноуті той, що не можна називати?

Настя роззирнулась, ніби виглядаючи чи ніхто не дивиться й кивнула.

— Дякую тобі, — сказала вона та пригорнулась до хлопця.

Міха здивовано посміхнувся та обняв її. Не хотів відпускати, але й знову злити лікаря бажання не було. Ще якусь мить так постояв і все-таки пішов.

IV

Відкрив ногою скляні двері, аби знову не погубити щойно помитий виноград. Плентатися темним коридором до туалету втретє поспіль не хотілось. Актова зала гуділа сотнями студентів і викладачів. Міха здивовано знизав плечима. Не думав, що читання поезії до Дня української писемності та мови, зберуть стільки люду.

Вгледів, як між рядів продирається Софія. Старомодна сукня з комірцем, каре з чолкою, укладене хвилькою. Образ між радянською інтелігенцією та американкою сорокових.

— Перепрошую, Олена Теліга! — вигукнув їй у спину. — Можна вас?

Щоки розпашілі, блакитні оченята забігали приміщенням. Вгледіла Міху, посміхнулась і наче бджілка підлетіла до нього.

— Молодець, вгадав, — промовила та вкинула до рота виноградину. — Двічі молодець. Дякую, що виручив з усім цим. А от Денис — негідник. Проігнорував, хоч й обіцяв помогти. Казав класний такий захід, відео на канал зніму.

Подив зліпив смішну гримасу на обличчі юнака — не очікував такого від кращого друга:

— Наш Денчик, пообіцяв і кинув?

— Наш-наш. Скажеш йому, що чекаю вибачень. А то підставив, навіть не попередив, — Софія насупилась, від чого її носик мило зморщився. Вгледівши, як з кінця зали хтось шкіриться та махає до неї, сказала. — Ти чашки заніс тому опецьку?

Зиркнув на хлопчину й гигикнувши відповів:

— Так. І каву заїхав купив. До речі, а це якась концептуальна штука, що у вас «Іван Франко» варить каву в турці на електроплитці?

— Ой не питай. То була його ініціатива, — потираючи шию, відповіла Софія.

Роззирнулася навкруги, ніби виглядаючи когось. Нервово зім’яла край сукні.

— А коли все починається? — запитав Міха.

— Та вже б мали, — дівчина зітхнула, глянувши на годинник. — Приїхав депутат же. Вони з деканом в кабінеті приговорили плящинку, потім ще тут дві кави по-ірландськи й десь запропастилися.

— Молодець. Заскочив піарнутися ще й сливку залив, — буркнув хлопець і сам став виглядати пропажу. Мить і з дальніх дверей показилися два чоловіка. — А он човпуть на крилах зеленого змія. Зараз спитаємо, де вони лазили.

Смикнувся в їхньому напрямку, як Софія вхопила за кофту й потягнула назад.

— Не треба, Мишко. Хорошого з того нічого не буде.

— Та я ж просто поговорити, — ніби виправдовувався він.

Склала руки на грудях та суворо промовила:

— Не тут і не зараз. Я тебе прошу, — вгледівши розуміння в очах, м’якше додала: — Неси виноград і шукай собі місце… Так. Побігла я камери перевірю. Мені ще з того всього собі Тік-токи монтувати.

Заніс тарілку до столів, потупцяв там, з’їв кубик шоколадки та посунувся до найближчого вільного місця. Хвилина нудьги й дійство на сцені почалося. Нервове й смішне белькотіння римованих рядків раз-по-раз змінювалось прекрасними виступами. Але як би не старалися декламатори, огорнутий теплом зали, замлілий Міха засинав.

І тільки спалахнув перший образ сновидінь, він здригнувся. Вирячив заліплені очі на сцену, дихання збите.

— Не нервуй, це всього-на-всього виступ, — прошепотів хлопець, що сидів поряд. — А ти, до речі, хто сьогодні?

Міха в задумі потер коротко стрижену довбешку, що гуділа од втраченого сну:

— Сучасний поет — Артем Полежака. Тільки в нього волосся й бороди менше.

— Не чув навіть такого. А який вірш?

— Романтичний обрав — «Кацап лежав в степу донецькім».

Хлопчина пирснув сміхом та шарпнув Міху за рукав:

— Все, тихенько, Софія йде виступати.

Зал затихнув в очікувані. У невпевненій ході Міха розгледів тривогу подруги. Підніс руку, щоб помахати та підбадьорити, як потилицю прошив нестерпний біль. Ніби ззаду не крісло, а долото відбійного молотка. Павутиною нервів мігрень розповзалась макітрою. Виступ подруги потонув у нестерпних пульсаціях скронь. Зажмурив очі та занурив гарячу голову у долоні.

Оплески вдарили по вухах. Важко дихаючи, зціпив зуби.

— Які ж всі учасники молодці.

З першим словом біль трохи втихнув і Міха підвів погляд на сцену. П’яненький депутат, широко посміхаючись, продовжив:

— З нашою підтримкою організували таке гарне… — безглуздо роззявив рота, загубивши потрібне слово.

— Зійди, дурне, не ганьбися, — так щоб всі навколо почули, випалив Міха.

— Міроприємство, — таки розродився покручем депутат. — Протягом чотирьох років, що наша команда при владі, кожне свято, кожне.. міропріятіє не обійшлося без нашої участі.

Міха стиснув кулаки та підвівся. Застелив крісло курткою та дістав телефон.

— Ми підтримаємо…

— Словами, щоб потім піаритися! — запустивши прямий ефір, перебив його Міха, що височів, стоячи на власному кріслі. — Для Фейсбук глядачів, хто не в контексті. На сцені виступає, — зиркнув туди та, не впізнавши, продовжив: — Депутатенко Депутат Депутатович, з імпровізованим верлібром «Паразитування, як основа піару»!

Оглянув залу та побачив сумнів в очах людей. Але дороги назад немає. Адреналін все більше насичував тіло, тамуючи головний біль.

— Та що ти собі позволяєш? — гаркнув депутат.

— Ой дивіться, кому це дійшло крізь пелену випитого віскі, — десяток людей засміялися і він продовжив: — Але нарешті щиро.

Чоловік, тягнучи стійку з мікрофоном за собою, йшов до крою сцени, де був Міха:

— Шо? Фанат зелених? Нічого не зробив сам, а галдиш найголосніше, — зі спиртом в крові напереваги депутат пішов у контрнаступ.

— Не фанат брехунів. А зробила тут все моя подруга — Шевчук Софія, — знайшов її в залі та показав рукою. — Сама придумала й організувала. Помогло лиш кілька студентів. Й не для того, щоб твоя пропита депутатська срака тут піарилася! Так що вали звідси — ви людей вже задовбали! — підніс долоню догори й почав скандувати: — Вали! Вали!

Кілька людей з темних кутків підхопили порив. За ними й інші один за одним приєдналися до скандування. За мить актова зала перетворилася на козацьку площу з якої гнали неугодного гетьмана. Окинувши оком свою роботу, вгледів насуплене обличчя Софії. Вони зустрілися поглядами, дівчина крутнулася й під гул люду покрокувала до виходу.

Скочив униз, сховав телефон і рушив за нею. Її рухи іскрились образою, шарпнула двері та зникла в темному коридорі. Міха цмокнув, закотивши очі, та продовжував іти. Як би не вважав безглуздим, але доведеться вибачатись. Обурення, злість на ситуацію повернули мігрень.

— Софія! Почекай, — вигукнув у пітьму.

Кроки пришвидшувалися й віддалялись. За ними почув тихе схлипування. Вилаявся й додав ходу. Біль розростався в голові, сповзав по хребту й сковував рухи. Дихання збите, холодне повітря, що сочилося з вулиці, крутило горлянку. За пульсаціями крові почув крик. Надривний сповнений страхом лунав з туалету неподалік. Тримаючись за стіну, посунувся туди.

Вона лежала на підлозі. Заплакані очі порожньо дивилися в стелю. Припав до неї й почав піднімати. Софія хиталася, та зводилась на ноги. Глипнув у прочинене вікно. За ним у мороці ночі зникала темна постать з посохом в руках.

— Я якось упала, — пробурмотіла дівчина, потираючи потилицю.

V

В замученому «Ланосі» до сих пір пахнуло цигарками та мастилом. Як би Денчик не вимивав машину, але подарунок батька, так і дихав старшим з Ясинських.

— Дякую, що погодився це все завести, — промовив Міха, кивнувши на два пакети з одягом і ковдрою позаду.

Денчик зняв кашкет та одягнув назад, мовляв будь ласка.

— Як там Настя? — запитав він.

— Почуває себе добре, тільки голова буває болить, — Міха потер бороду й задумався. — Але якась дурня з тими аналізами. Ще й томографію ніяк не можуть нормально зробити. Коротше кажучи, незрозуміло.

Попереду машина різко пригальмувала й почала повертати. Денчик вдарив по гальмах. Вилаявся й сигналячи влупив кілька разів кулаком по кермі. Вловивши здивований погляд товариша, продовжив розпит:

— А як у тебе з Настею?

— Пішов по наростаючій, — хмикнув та відповів Міха. — Коли захворіла, здалося щось накльовується. Хоча то швидше вдячність. Страшно сказати, але я життя їй врятував. Не знаю, чесно. В неї щодня міняється настрій. То як завжди сувора, а то мила й добра… Аж якось занадто мила.

Вистукав пальцями на панелі мелодію задуми, доки Денчик зітхнувши не сказав:

— Зрозуміло, що нічого незрозуміло.

Вкотре прокрутив в голові недавні події й мовчки погодився з висновком товариша. Глянув на нього й вирішив вдарити у відповідь:

— А ти бляха. Чого підставив Софію? Ніби ж там тихцем на неї слинку пускав.

— Сам ти пускав, — жартома фиркнув Денчик. — Хоча в неї стільки підписників в Тік-ток, можна було б підкотити.

Навпроти з двору виїхав позашляховик та засліпив їх.

— Кінчене, — крикнув Денчик та заходився опускати скло. Перед тим, як машини порівнялися, він висунув голову у вікно й, тицяючи середній палець, заволав: — Здохни дебіл зі своїм сраним ксеноном! Придурок!

Міха вхопив його за плече та всадив на місце.

— Ти що робиш?

— Та ці валянки мене задрали, — не втихав Денчик. Підняв скло, мало не відірвавши важіль, і продовжив, розмахуючи руками: — Кожен день ці дебіли на дорогах: їдуть, як дебіли, паркуються, як дебіли. Договорився от, візьму на фермі пару відер гімна, умиються скотиняки.

— Що, бляха? — запитав Міха, відсахнувшись, щоб не отримати по лобі бурхливою жестикуляцією.

ؙ— А зроблю на канал таке відео — обливатиму гімном порушників. Ой, дебіли, стережіться.

Жили на шиї од крику напнулися. Жмурить червоні очі, панель слиною заляпав.

— Воу! Розійшовся. Заспокойся-но, — гаркнув, не втримавшись Міха. — І що це дасть? Лайків за вандалізм насиплють. Маєшся дурістю.

— Що ти…?

Тепер вже Міха вибухнув злістю:

— Я нічого. А ти вже скільки збираєшся про собачий притулок зняти? «Не можу договоритися», — передразнюючи проскиглив хлопець. — За гімно бачу швидко договорився.

Обоє затихнули. Денчик люто сопів, але втупився в дорогу, Міха в пасажирське вікно. Свіже повітря зі щілини над склом розбавляло насичене гнівом. Денчик крутнув ті пів оберту, що залишилися. Зняв кашкет та кинув на заднє сидіння. Поправив хвостик волосся, зморщившись пом’яв потилицю.

— Ти правий, — видихнувши він сказав. — Відміню гамно й знову передзвоню Вікторовичу за притулок.

Міха промовчав. Спокійного погляду вистачило для порозуміння. Далі їхали тихо й лиш, повертаючи на територію лікарні, Денчик промовив:

— Чуєш, ти ніколи не розказував. А чому ви з Настею розійшлися?

Міха скоса зиркнув на нього й відповів:

— Я ніколи не розказував, що ми були разом.

— Настя казала, що ви посварилися, якраз перед університетом, — Денчик бовкнув та замовк, крутив головою, виглядаючи паркомісце, але в очі другу не дивився.

Міха зітхнув та сказав перший:

ؙ— Бачив її інста? Тому й розійшлися.

Денчик тицьнув на гальма посеред майданчика.

— Фотки в купальниках, білизні, фото голої дупи — це все занадто для мене, — Міха вже просто прагнув позбутися цих думок.

— Так в неї ж не просто так. Там мотивація й тренування, ініціативи різні… — невпевнено говорив Денчик й на половині речення замовк.

— А тепер скажи, скільки людей зрозуміло, що хутряні вироби це погано, а скільки подрочило на дівку, в якої з одягу лиш руки, щоб прикрити цицьки?

Міха зціпив зуби та вхопив пакети.

— Почекай, я ж…

Але той не хотів нічого чути. Емоції бурлили, виносячи на берег роки злості на неї й на себе. Міха відкрив двері та мовчки простягнув руку на прощання. Денчик зітхнув і потиснув. Вже в спину другу сказав:

— Передай Насті привіт. Хай одужує, скажи на днях заїду.

Міха зупинився біля машини й, зазирнувши назад, промовив:

— Добре. А ти вибачся перед Софією.

Бажання йти до дівчини вже не було. Постояв, потупцював на холоді. Темінь та льодяна мряка зігнали з місця. Занести одяг, ковдру, кілька хвилин і додому — налаштовував себе юнак.

Зайшов усередину. Не записувався, просто помахав медсестрі. Хороша жінка, позавчора довго з нею обговорював реформу медичної системи. Зійшлися на тому, що краще випити коньяку.

Попри новий ремонт, ліфт виглядав жахливо. Заковтнув його з огидним звуком та повіз на сьомий поверх. Старався не дивитися на людей, пацієнти добили б його і так поганий настрій. На автопілоті добрів до потрібної палати. Порожньо. Закинув пакети й вийшов у коридор. Вгледівши когось з персоналу, промовив:

— Добрий вечір. А ви часом не знаєте, де дівчина з цієї палати?

Лікарка глянула на двері й похитала головою.

— Не уявляю. Процедури? Пізно вже не роблять. Напевно, у вбиральні, або пішла до когось.

— Дякую… А може бачили її? Чорнява висока.

— Хлопче, тут стільки таких, — перебила його жінка, розводячи руками.

— Насуплена буває, як сатана, — останнє спробував Міха.

— А, ця. Бачила по сходах чалапала на дев’ятий, десь пів години тому.

Знову подякував та пішов, вагаючись шукати чи іти додому. Минув таки ліфт і рушив до сходів. Сюди ремонт ще не добрався: подерті стіни розмальовані візерунками плісняви. Минув один проліт, другий. На шкірі відчув холодний протяг. «Дев’ятиповерхівка ж», — промовив Міха та поволікся вище. Сходи брудні, вели вже на дах. Пил, цвіль і тривога псували свіже повітря, що сочилося крізь прочинений вихід.

Він був тут уперше, але відчував щось близьке, знайоме. Потягнув на себе холодні металеві двері. Замість темної порожнечі вгледів світло, а за ним і її. Настя лежала на мокрому бетоні, поряд кільцева лампа із закріпленим телефоном. Підтюпцем наближався до подруги. Вона бліда й труситься, але так і лежить, підперши голову рукою. Червона мереживна білизна, помада під колір. Посміхається й смартфон робить ще одне фото.

— Ти що здуріла? — кричить Міха, підбігаючи до неї.

Хапає та ставить на ноги. Холоднюча, вона ледь стоїть. Хлопець скидає куртку й одягає на неї.

— Що ти, бляха, тут робиш?

Її зуби цокотять, але таки пропускають невпевнені слова:

— Мені треба.. зробити.. гарні фотки.

— Голяка? Надворі плюс чотири, — Міха і сам тремтить.

Він бачить її погляд, до болю знайомий. Так дивився його батько, коли напивався до безпам’яті, його бабуся після інсульту, доживаючи останні місяці. Погляд, від якого хочеться плакати.

— Треба нові.. гарні фоточки, — тицяючи пальцем на смартфон, каже Настя й мало не падає.

Міха бере її на руки та несе з даху. Притискає дужче до себе й намагається проковтнути комок в горлі. Через хвилину ж розповідати все лікарям.

VI

Старанно виводив олівцем на папері образ, що мучив останній місяць. Змальовував з кошмарів, що заштовхали в куток свідомості єдиний реальний спогад. Червоний, не вистачає червоного кольору.

Завібрував телефон. Якщо знову новини чи прогноз погоди, вимкне його до дідька.

Синій значок та підпис «Катерина». Нарешті написала, аби з хорошими новинами. Відкрив повідомлення:

«Бухгалтери їдуть бухати в п’ять. Навряд випаде кращий шанс»

Саме цього Міха й чекав. Відписав, що буде та, глянувши на час, заходився збиратись. Одягнув толстовку й стару куртку, кинув в кишеню шкіряні рукавиці. Ключі не брав, сьогодні поїде на метро.

Стояв біля чорного входу у темені, як домовилися. Декілька фото потрібних документів і цей негідник поплатиться за все, що зробив. Дві хвилини і Катя показалася з дверей. Мовчки помахала заходити. Вона нервувала. Тижнями відкладала момент, відмовлялася. Але факти про власника компанії, просякнуті жорстокістю, таки переконали дівчину.

Складське приміщення зустріло їх темрявою та запахом цементу. Міха розрізняв лиш силуети полиць і дівчини попереду. Вона повернула й зникла. Кроки затихнули, мить і загорілося світло. Холодний метал торкнувся потилиці. Міха, повільно повертаючись, запитав:

— Катя, це ти?

— Ні, — промовив чоловік і вдарив його пістолетом у голову.

Хлопець впав на коліна. Відчув, як щокою потекла цівка крові. Запаморочення не давало підвестися. Обм’якле тіло підхопили та потягли за собою. Чоловік посадив його на крісло та прикував стяжками.

— Догрався, поц, — гаркнув він.

Міха розплющив очі, погляд нарешті сфокусувався на здоровилі в дешевому костюмі. Цю квадратну пику він точно десь бачив.

— Ти хоч знаєш на кого копаєш?

— Савелко Віктор Олександрович. Власник офшорної компанії, що володіє цим підприємством, — пробурмотів Міха, головою описавши коло. — Тримав ларьки кури-гриль, возив джинси в дев’яностих.

Чоловік зарядив пістолет та підійшов впритул:

— Сильно розумний? Мо’ коліно прострелити?

Щось всередині Міхи горіло нелюдським страхом, але почуття відрази й самовдоволення гасило цей спалах. Він витер плечем кров зі щоки та продовжив:

— З недавніх пір нардеп. За пару місяців пропхнув три держзамовлення цьому підприємству.

Отримав удар по обличчі від якого крісло мало не впало. Відчув, як рота наповнила кров. Сплюнув, вискаливши скривавлені зуби.

— Вже б тебе завалив та бос хоче особисто поговорити, — сказав чоловік та відійшов, стискаючи кулаки.

— Круто! — шалено скрикнув Міха. — Ця мерзота сама приїде.

Серце калатало, але божевілля вже не зупинити. Хоч зв’язаний він, але хлопець відчував себе мисливцем, що чекає здобичі в засідці. Було боляче, але так приємно. Це ніби крепатура після прекрасно виконаної роботи. Всі безсонні ночі пошуків дали свій результат.

Хвилини минали в утішному передчутті. Двері відчинилися й показався він. Павич в дорогому костюмі, народний депутат. Хіба ж може бути здобич цінніша, для такого, як Міха.

— Що, сопляк, попався? — промовив нардеп, підійшовши впритул. — Хочеш дізнатися, на що здатні впливові люди?

Хлопець нахилився до нього й сказав:

— І так знаю. Довести жінку до самогубства, — химерно посміхнувся Міха. — Або з новенького. Збити на смерть школярку на переході й втекти.

Нарешті те, що чекав — перелякані очі на цій огидній пиці. Щелепа, що відвисає од колючої правди.

— Не така вже класна ідея купувати «Мерс» лімітованої серії? — Міха розреготався та харкнув кров’ю в пику чоловіка.

Той затремтів, випростався й відійшов до полиць. Химерний сміх розносився складом. Охоронець здивовано глипав на хлопця і свого начальника. Стандартна гра в залякування, практикована роками, повернула не туди.

Нардеп витягнув з коробки пальник та підійшов до Міхи.

— Молодець. Все дізнався, розкрив мене. Тільки жінка не власноруч повісилась.

Натиснув на кнопку, під клацання іскри зашипів газ. Спалахнув синій вогонь. Міха заворожено дивився на нього. Він не відчував тривоги, лише задоволення. Добився свого, хай там як, але виконав обіцянку дану в басейні й вивів на чисту воду цього негідника.

Синтетична куртка зашипіла й за нею шкіра на грудях. Страждання, яких ще не відчував. Вереск пронісся луною по складу й затихнув, коли пальник забрали.

Міха похилив голову, безсило, але з посмішкою прошепотів:

— Вб’єш мене й вся інфа полетить, куди треба. Ваш головний буде дуже розчарований…

Нардеп глипнув на нього й зморщився. Міха знав, куди надавити. Відчував це. Чоловік повернув у руці пальник та врізав в’язню у скроню. Стілець похилився та впав набік. Свідомість замигала барвами і згасла. Секунда й з лютим болем спалахнула. Страх, він прийшов першим та потягнув за собою інші емоції. Картинка й почуття розривали голову зсередини.

— Розв’яжіть мене! — Міха кричав, не розуміючи, що відбувається. Знову це відчуття: темне й холодне, воно міцно засіло в макітрі й ніяк не хоче зникати. — Благаю відпустіть!

Щось гупнуло й хлопець замовк. На залитому кров’ю обличчі переляком сяяли очі.

— Тут хтось є, — промовив знервований нардеп до охоронця. — Піди перевір.

Той не встиг повернути за полицю, як отримав удар. Вологий тріск черепа й чоловік похилився назад. Тіло зробило ще кілька кроків і замертво впало. З довгої вм’ятини на голові стікало життя кров’ю та мозком.

Повільно Темний показався. Довге чорне волосся й плащаниця оповита червоним візерунком. Нардеп рвонув до виходу, та його плече пронизав загнутий кінець посоху. Засік, мов рибу на гачок і потягнув до себе. Той впирався ногами, хапався за полиці. Темний повернувся й наче ляльку перекинув нардепа через голову, вліпивши у підлогу біля Міхи.

Прохромлене наскрізь тіло струменіло кров’ю. Макітра тріснула од удару, але чоловік був ще живий. Наступив на скривавлену спину й потягнув. Нардеп скрикнув і відразу затихнув. М’язи й сухожилля тріщали та рвалися, доки Темний не видрав свій посох.

Міха тримався на межі свідомості. Біль загнав його в глибоку летаргію, де був лише страх. Сіра рука оповита чорними жилами потягнулась до нього й загорнула у темінь.

— Хлопче, вставай, — тихий голос повертає до тями.

Навколо дерева й ліхтарі. Мокра холодна земля пробиває до дрижаків. Міха бачить дідуся, який зводить його на ноги. Голова нестерпно болить. Пропалена куртка прикипіла до плоті.

— Хто ж тебе так?

Питання логічне, та відповіді на нього немає. В пам’яті лиш чорна порожнеча. Цілий день життя видерли по живому.

— Я не знаю, — каже Міха, вглядаючись в сивобороде обличчя.

VII

Ромашковий чай та знеболювальні — коктейль, що гарно смакує до струсу мозку. «Може й даремно не зробив КТ». Залив ці думки гарячим напоєм і трохи полегшало. Наступний ковток вже від крику сусідів, що влаштували пекельну гулянку. Міха загорнувся в одіяло та втік од них на балкон.

Сидів у старому кріслі та роздивлявся фото малюнку. Впізнає свій стиль, випрацюваний у художній школі, але не пам’ятає, як його малював. Знайшов півтора тижні тому, коли повернувся побитий додому.

Що тоді сталося? Співпадіння, що нардепа, на якого він копав, того ж дня знайшли жорстоко вбитим? Співпадіння, що Катя, яка обіцяла допомогти, кілька тижнів ігнорувала, а потім повісилася? Ці питання набридли, але від них не позбутися.

Вибрав фотографію кращої якості та закинув у Фейсбук. Текст прямолінійний, не до поетики:

«Народ, потрібна допомога. Знаєте, хто це? Можливо бачили десь такого персонажа абощо?»

Зайшов полистати стрічку. Дві хвилини і відчув як од злоби піднімається тиск. Голову наповнили ідеї гнівних постів. Закрив соцмережу, від гріха подалі, й сьорбнув ще чаю.

Знову глянув на фото малюнку. Штурмував пам’ять, логіку та уяву. Вирішив таки довіритись Ґуґлу. «А що ж писати?»

Почав з очевидного, що точно впізнав.

«Посох вікі», — заповнив рядок та натиснув «перейти».

Пробігся маленькою сторінкою.

— Посохи наділялися певною силою для різних цілей, — стиха прочитав. — Цікаво, але нічого не дає. А от це вже…

«Пастух вікі», — надрукував новий запит.

Окрім, як класифікацією пастухів, україномовна стаття нічим похвалитися не могла. Прогарчав роздратовано та став читати іншомовні з автоперекладом. Рядок за рядком слова все більше губили свій сенс.

«Головний персонаж в обрядах і віруваннях… вважають чаклуном… і буде одне стадо і один Пастир… образ зустрічається в міфології багатьох країн…»

Видихнув, потираючи зморені очі. Допив залпом чай та, посмоктуючи мокрий пакетик, міркував, що робити з новими знаннями. Версії з’являлись, але всі до однієї з позначкою «тупість» летіли в «чорний список» роздумів.

— Та ну його в сраку, — буркнув Міха та жбурнув пакетик у стіну. — Хоча стоп.

«Пастух пастир міфологія стаття», — за мить дав Ґуґлу останнє завдання.

Відкрив два десятка вкладок у форматі «pdf» та прогорнув донизу. Більшість авторів не мали сторінок у Фейсбуці, але й вісьмох відшуканих вистачить. Звірив фото по сайтах університетів та приступив до розсилки. Однакове питання з прикріпленим малюнком.

Чекаючи, можна й почитати відповіді під постом.

— Що за?

Три лайки та жодного коментаря. Тисячі підписників проігнорували звернення Міхи. Потер бороду та оновив сторінку. Зверху загорілося червона одиничка — прийшло повідомлення. Відкрив вкладку переписок та розчаровано зітхнув. Біля фото професора з КНУ чорним курсивом сяяло грубе «Марно шукати».

Відкинувся на спинку крісла й відчув безупинну вібрацію телефона. Глянув на екран — одне за одним на ньому загорались ідентичні повідомлення. Розлючено крикнув і запустив підвіконням ґаджет подалі.

Чухав потилицю, не зводячи з нього погляд.

— Знову лаги, сто відсотків лаги.

Сидів за партою спершись на лікоть. Глянув час на телефоні, ще сім хвилин до початку екзамену. Механічно розблокував смартфон і зайшов у Фейсбук. «Ну давай хоча б сьогодні», — даремно сподівався Міха. Повідомлення, що вчора вивели з себе, зникли. Разом з ними і пост. Зітхнув та закрив соцмережу.

Вже місяць вона дивує, то глюками, а то захмарною активністю. Від світла ґаджету засльозились очі. Заплющив їх і поклав змучену голову на парту.

Навколо все частіше тупотіли ноги, наповнюючи авдиторію студентами.

— Так, приступаємо, — проголосив викладач і пішов розносити завдання.

Міха випростався, аж картинка перед очима замиготіла. На сусідній парті побачив Софію. Здоровенна рожева куртка й сонцезахисні окуляри.

— Ти чого в очках? Хмари ж? — шепнув до неї.

Та плямкнула жуйкою і підняла їх на лоба. Дістала з кишені флакончик і закапала жахливо червоні очі.

— Що це в тебе? — вже без насмішки, запитав Міха.

Дівчина опустила окуляри, проігнорувавши питання.

— Тік-ток головного мозку! — вигукнув Денчик, що сидів за три парти позаду, й люто розреготався. — Залити, мля, очі лимоном.

Софія не повертаючись тицьнула йому середній палець.

— Ясинський, заспокойся, — гаркнув викладач та простягнув листок. — На пиши.

Мить і Міха отримав завдання. Не дочитав перше питання, як підвів голову та глянув на друзів. Денчик в авіаторці, кашкеті та кросівках, так і хихикав. Міха глипнув у вікно, де пролітав мокрий сніг і знизав плечима.

— Допустимо, — прошепотів він до себе й скривився. — Але рожева оверсайз куртка. — знову зиркнув на Софію. — І нігті рожеві. То що якась постіронія?

Питання з паперу і тести таки повернули увагу. Замучений мозок зі скрипом вирішував завдання. Чверть години й Міха почув ззаду цокіт підборів. Глипнув скоса на дівчину: шуба, волосся омбре й наколені губи.

— Настя? — роззявивши рота, прошепотів.

— Анастасіє, це все? — глянувши на майже порожній листок, запитав викладач. Пробігся по ньому очима й простягнув назад. — Ти ж розказувала мені на практичних. Сядь розпиши нормально.

Дівчина дістала з сумки залікову книжку й, поклавши на стіл, промовила:

— Там все є, гляньте уважно. Заліковку староста забере.

Той глипнув на роздуту грошвою книжечку й зітхнувши сховав її в шухляду. Настя посміхнулася й покрокувала до виходу. Вже біля дверей дівчину вхопила за руку одногрупниця.

— Насть, в тебе ж є ще набори? Мені стипендія прийшла, — прошепотіла вона.

— Ага. А які нові тіні є, шик. Приходь до мене, покажу.

— Так, Бабич! Написала екзамен іди додому, — не витримав викладач. Повернувся до авдиторії й суворо промовив: — Ясинський, сховав телефон, бо здаватимеш екзамен в лютому.

Денчик невдоволено цмокнув і запхав смартфон назад до кишені.

— Ну все, дебіл, догрався, — Міха чув, як зігнувшись бубонить товариш. — Окремо тобі візьму відро гімна, будеш зірка ютюбу.

VIII

Лежав у заштореній кімнаті та дивився телевізор. Вперше ввімкнув його за два роки, що знімає кімнату. Ноутбук в сумці, телефон на столі подалі — все, щоб не було спокуси заходити в інтернет. Клята мережа вабила до сверблячки в макітрі. Кілька ночей підряд Міха перебирав інформацію про політиків, шукав теорії змови, сліди шахрайства. Й, відривши хоча б дрібницю, писав обурені пости. Наступного дня з огидою дивився на кострубаті абзаци й видаляв усе.

Сон раз-по-раз долав головний біль і занурював у світ кошмарів. Де темрява сповнена химерами і страхом.

Задзвонив телефон. Один раз, другий, притягуючи за рингтоном роздратування. Міха зсунувся з ліжка й побрів до подразника з яблуком на корпусі.

— Алло. Це хто? — підняв слухавку з невідомим номером та запитав.

— Мішанька, братанчик, — почув знайомий голос, та не впізнав. — Це я Діса.

— Тебе що гопота покусала? — запитав Міха, потираючи очі.

— Та не гони. Я… — Денчик замовк на пів слові. Мить і серйозно промовив: — Переживаю за Софію. Вона виклала позавчора тік-ток, де пила купу всяких таблеток. Її так накрило.

Міха почухав бороду, що вже добряче розрослася, й запитав:

— Треш, але чим я допоможу?

— Поїхали поговоримо з нею. Я пробував дзвонити, але вона ігнорує, — Денчик все більше видавав свою тривогу.

— Добре. Коли їдемо?

— Я на машині біля тебе. Давай зараз, якщо можеш.

Погодивсь і, натягнувши на себе нормальні штани й куртку, посунувся надвір. Вулиця зустріла мрякою та холодом, зіщуливсь і заскочив у «Ланос». Ніяково потиснули руки й поїхали.

Засипані автівками дороги розтягували шлях. Механічно Міха дістав телефон. Палець тремтів і тягнувся до знайомої синьої іконки. Махнув вправо й натиснув чорно-білу. За секунду відкрив потрібний акаунт. Відео з милими танцями все більше розбавлялися відвертим жахіттям. Знущання над людьми й над собою. «Як це не забанили?» — подумки запитав себе. Заставка останнього, купа таблеток, всипала шкіру мурахами. Сховав телефон до кишені.

Споглядав у вікні сірий Київ, не втримався й запитав:

— Денчик, ти з Настею не говорив останнім часом?

— Ні, а що таке?

Слова застрягли в горлі. Боявся озвучувати, ніби саме від цього вони стануть правдою.

— Після лікарні з нею щось не так. Волосся покрасила, губи наколола. Та я дослівно пам’ятаю, як вона казала, що ненавидить таке.

— Та чого ти? Нормальна. Така сексі зараз, я б з радістю жахнув, — не повертаючи голови, сказав Денчик.

Щелепи Міхи стиснулися, він дивився на товариша, ледь стримуючись. Видихнув та промовив:

— Якби не був за кермом, я б тобі розвалив мордяку. Думай, що мелеш.

Той насуплено зиркнув та повернув погляд на дорогу. Щось бубнів під ніс. Мав сказати, але зморщився од болю. Потираючи лоба, промовив інше:

— Вибач. Ляпнув дурню, не подумавши.

Далі не говорили. Лиш перед будинком нервово перезирнулися, чекаючи доки хтось буде виходити, щоб ускочити всередину. Підіймаючись по сходах, Міха обдумував, що казати. День за днем він відчував, як віддаляється од друзів, але нічого не міг з цим зробити. Навіть ті рідкісні моменти, коли на заняттях були всі, розмови не клеїлись.

Дзвінок у двері — нікого. Ще один і ще. Дзенькання віддавало болем у скроні й Міха спересердя шарпнув ручку дверей. Ті клацнули й відчинились. Маленька однокімнатна квартира зустріла затхлим повітрям. Заглянули в порожню кухню, відтягуючи момент. Міха прикривав обличчя рукою та відганяв будь-які думки. Зайшли у спальню.

— Блядь! — викрикнув Денчик.

Софія так і сиділа на дивані, як у відео. Голівка відкинута на спинку, руки на животі. Від трупних плям вони малинові, ноги бордові. Освітлена підставкою з телефоном, дівчина наче інсталяція в музеї жахів. Експонат «Слава ціною в життя».

Денчик взявся за голову та присів біля неї.

— Відео, — забринів голос Міхи. — Хтось мав викласти відео. Телефон же так і закріплений, вона не могла…

— Дебілка, — скрикнув та скочив на ноги Денчик.

Дістав смартфон і тремтячими руками почав клацати в ньому.

— Інтернет погано ловить. Знаєш пароль від вайфаю? — збуджено сказав він, витираючи сльози рукавом.

— Нащо тобі?

— Треба зробити прямий ефір, — Денчик ходив по кімнаті, намагаючись зловити мережу. — Показати таким дебілам, до чого призводить їхня дурість. — шморгнув носом та заволав, тицяючи пальцем: — До, блядь, смердючого трупу!

Міха розгублено дивився на товариша. Його крик різав і так зранене нутро.

— Це ж Софія… — ледь видавив з себе.

Не в змозі запустити трансляцію, Денчик просто записував відео. Не втримався й вибив з його рук телефон. Вгледів, як заплакані очі налилися люттю й отримав удар в обличчя. Міха зціпив зуби й вдарив у відповідь, коліном в живіт, далі кулаком у брову.

— Заспокойся, — взяв за барки й трусонув.

Кремезніший, Денчик підхопив його і приклав об полицю на стіні. Кинув на підлогу й почав добивати ногами. Скрутившись, Міха прикривався руками, доки свідомість не погасла.

За мить гуркіт дверей повернув її. Повітря болем застрягло у грудях, намацав на потилиці кров. Міха спробував підвестися, та запаморочилась голова. Відсунув розламану полицю й сперся спиною на стіну. Погляд втуплений навпроти в окутане смертю тіло Софії. Очі потроху заповнювали сльози. Витер розбитим кулаком та дістав телефон. Жодних соцмереж, інтернету, лише дзвінок у сто два.

IX

Прокинувся о четвертій вечора. Надворі вже темно, на те він найкоротший день року. Заснув одягнений, весь у чорному, вчора ж був на похороні і всю ніч добирався додому. Вперше за довгий час нормально виспався. Навіть сповнений кошмарами сон загоїв рани й поборов страждання. Випив мінералки й взяв до рук телефон.

Відкрив Фейсбук. Міха вибрав останню фотографію з нею та додав чорно-білий фільтр. Текст довго не вигадував, писав же істини й від душі. В горлі загруз комок, але не плакав.

«…більше ненависті в постах, оголеного тіла, жорстокіших пранків та небезпечніших челенджів — погоня за підписниками, де ми втрачаємо себе. З користувачів соцмереж добровільно стаємо рабами, буквально жертвуючи життям.

Пробач, Софія, нас не було поряд у цей момент. Не вберегли, бо й самі такі.

Спочивай з миром…»

Ще якусь хвилину сидів у темряві, одягнувся й поїхав до неї.

На дзвінки не відповідала, перевірив усі соцмережі та месенджери — заблокований. Глянув у режимі інкогніто, але й так не знайшов її акаунти. Просто гупав у двері квартири. Серце калатало, вперся лобом у холодний метал.

— Ну й тормоз, — буркнув та почав ритися в кишенях куртки.

Дістав звідти запасний ключ про якого давно забув. Вперше зрадів, що зима дощова й неморозна. Зайшов усередину й відчув дивний запах. Не такий, як кілька днів тому, але переляк шкрябнув стравохід.

— Настя? Є хтось?

Двокімнатна квартира порожня. Заглянув на кухню, в спальню й у кімнату сусідки. Застигнув. Сморід ішов звідси. Весь килим заляпаний чорною рідиною, нею ж замащені відра. В кутку купа чистих пляшок, а на ліжку розкидані трави. Й жодного сліду дівчини, що тут жила.

Пішов у спальню Насті. Все, як завжди, лиш кучі нового одягу. Вгледів на підлозі бите скло. Поряд лежала розламана рамка. Обережно витягнув з неї фотографію: дев’ятий клас, вони обоє на п'єдесталі районних змагань з плавання.

Спалахнув спогад, чіткий у кожній деталі, але такий далекий. Жорстоко прихований у глибинах пам’яті, виплив та потягнув за собою інші. Постать в чорному, Темний пастух, він бачив його не раз, але забув. Софія, Настя, всі вони…

Закляк на місці та взявся за голову. «Щось потрібно робити», — пульсувало у скронях. Побачив на столі ноутбук. Пароль той самий, ввімкнув браузер та в пошуку ввів «babychka_ab». Зайшов в інстаграм акаунт Насті від її імені. Тицьнув на аватарку, обведену зеленим колом.

— Котятка, прийшов час відкорковувати пляшки, — говорила дівчина, погладжуючи волосся. — Всіх, що виконали умови, чекаю о восьмій на зустрічі зі мною! — аж запищала вона. — Я вже на місці, готую класнючий сюрприз.

Картинка зависнула й сторінку вибило. Спробував відкрити знову, та безрезультатно. Потер бороду й рушив до виходу — згадав, де бачив цю залу.

Припаркувався неподалік та підійшов до чорного входу будівлі. Глянув у великі вікна — як і думав, там лише сходи. Потягнув на себе двері й закляк із питанням: « А що ж відбувається?»

Відповіді не дочекався й зайшов усередину. Піднявся на потрібний поверх. Крізь скляні двері видно маленький коридорчик і вхід у туалет. Перед ним має бути поворот праворуч у залу. Повільно прокрався туди. Серце калатало, ніби знаючи більше за мозок. Обережно виглянув і сховався назад. Абсолютна тиша, всі крісла зайняті людьми й на маленькій сцені стоїть Темний. Лоб і руки спітніли, зажмурив очі та видихнув.

Почулися кроки. Кинувся до виходу, але знайомий голос його зупинив:

— Мішаня, — спокійно промовив Денчик.

Полегшено зітхнув, повернувся до нього й прошепотів:

— Що тут робиться?

Той поглянув у залу, зціпивши зуби. Вхопив Міху за барки й потягнув за собою. Тільки почав відбиватися, як товариш вгатив об стіну та кинув додолу.

Скочив на ноги й нутром відчув його поряд. Холодна й безжальна хватка впилася нігтями в горло. Сірі очі Темного заглядали в душу. Чорнота наповнила їх, розповзалася тілом. Судинами вона добралася до Міхи. Знову цей біль, з яким так довго боровся. Цього разу він дужчий, загорівся в черепі та мучив єство.

Полетів долілиць, закований стражданням. М’язами безжально крутили судоми, тіло не слухалось. Темний лишив його та ступив до Насті, минаючи закам’янілих скорених людей. Зі скриньки, що в її руках, дістав ножа і простягнув для неї. Посохом, немов ягня, за шию притягнув хлопчину в трансі.

— Настя, не роби.. цього.. — ледь видавив з себе Міха.

Вона підійшла до хлопчика ззаду, на тоненьку шию поклала гостре лезо:

— Ця добровільна жертва нескінченній ночі, — лунали слабкістю наповнені слова.

— Сонечко, благаю.. — зморений болем намагався достукатись.

Не зводила з Міхи погляд, тремтіла й стікала сльозами. Немічно споглядав цю агонію, жевріння програної боротьби. Темний підійшов до неї та поклав руку на заплакану щоку. Морок спалахнув в її очах, і Настя нездоляща рухнула долі.

Витяг зброю з судомної хватки й простягнув іншому. Денчик обережно взяв ножа й задивився на переповнену залу. Темний погладив його по обличчю й повернувся на сцену.

Обійняв зі спини хлопчину за груди й дістав телефон. Витягнув руку вперед, щоб обоє попали в кадр, і запустив прямий ефір. Стояв нерухомо, заворожено розглядаючи екран.

— З вами Діса! Нехай почнуться розваги, — химерно посміхаючись, проголосив він та перерізав жертві горлянку.

— Ні! — скрикнув Міха й почав повзти.

Кров густим потічком текла назустріч. Труп школяра, розкривши рота, немов хотів щось сказати. Заволавши підвівся й кинувся на безумного друга. Насичений муками Міха збив Денчика з ніг. Бив передпліччям з усієї сили, аби лиш все зупинити.

Помах ножем скував його тіло. Гостре лезо розрізало плоть і заскрипіло об ребра. Денчик звільнився й не відпускаючи ніж, почав кулаком забивати товариша. Міха закривався руками, та відчував, як відкриваються недавні рани й з’являються нові.

Випльовуючи кров, з останніх сил прошепотів:

— Головне бути людиною…

Наступний удар завис у повітрі. Крізь кроваву пелену в очах, угледів занесене лезо й перекошене обличчя кращого друга. Його тіло застигло, за крок до жорстокого вбивства.

Денчик жбурнув ножа подалі й відсахнувся. Зіщулений схопився за голову, роздираючи скальп. Несамовито закричав і кинувся на Темного. З розгону вліпив його в стіну, врізав раз, другий та загорлав:

— Тікайте!

Тримаючись за порізані ребра, Міха підвівся. Запухлими від побоїв очима, зрів, як Денчик притиснув ворога плечем, бив вільною рукою в намаганнях затримати. Темний ступив крок вперед, відсунувши хлопця. Той обхопив його намертво та вперто пхав назад.

Міха волікся на межі свідомості допомогти. Із новим болем до неї увірвався зойк. Темний крізь спину посохом прохромлював Денчика. Кров стікала різьбленим деревом, але він усе одно не відпускав. Життя покинуло юнака крізь розірвані груди й по смерті хватка обм’якнула.

Зранений Міха відчайдушно кинувся в бій, ухопився за посох та крізь плоть кращого друга завдав удару. Пробив Темного, не відчувши супротиву. Його обличчя застигло, на землисту шкіру спадало довге чорне волосся. Очі сповнені мороком лишалися химерної барви. Вражений власною зброєю, в посмертних обіймах з утраченим рабом, Темний рухнув додолу.

Міха витягнув з них посох і відкинув. Взяв тіло Денчика під руки й потягнув убік. Омитий кров’ю, своєю та друга, безсило впав на підлогу. За спиною лунали невпевнені слова та кроки. За ними гуркіт і тривожні крики.

— Дівчина, вона дихає, допоможіть… — останнє, що почув, перед тим, як знепритомніти.

Неподалік на розбитому екрані смартфону зупинилась трансляція.

X

Обличчя до сих пір все у синцях. Лише вчора зняли тринадцять швів з ребер. Міха потиснув руку охоронцю й зайшов на подвір’я психіатричної лікарні. Стара будівля царських часів просякнута стражданнями. Її потріскані стіни, як і пацієнти, благали допомоги.

Вгледів вантажівку, будівельників і посміхнувся. Глянувши на годинник, поспішив на третій поверх. Просторі коридори заплетені цвіллю — запах байдужості. Йшов на гамір та сміх, од яких нерви пробивали до кісток.

— Добрий день! — промовив до медсестри.

— Привіт, Михайло, — радісно сказала вона й взяла його за передпліччя. — Бачив? Привезли будматеріали вже. Не уявляю, як тобі це вдалося, але дуже дякуємо.

— Якась користь з тієї інтернет аудиторії ж має бути. Знаєте, іноді достатньо гучно вказати на проблему й вона почне вирішуватись.

Міха потер бороду та оглянув простору залу з кількома столами. Одні пацієнти грали за ними в шашки та доміно, інші просто гуляли навколо. Розгледів Настю, яку оточило кілька жінок.

— Як вона? — кивнувши в той бік, запитав медсестру.

Та пом’яла край халату й таки відповіла:

— Вже краще — нарешті підібрали заспокійливе. Припадки все одно були, то довелося таки дати їй телефона, — важко видихнула та знизала плечима. — Буває інтернет роздаю зі свого, як гарно себе веде.

— Можна поговорити з нею? — прокашлявся крізь сум та запитав.

Медсестра схвально кивнула. Чув, як за спиною жінка шморгнула носом і прошепотіла до себе: «Така молода, гарна й отак…»

«Краще б мовчала», — пронеслося в думках юнака. Оточений беззмістовним гомоном, він підійшов до столу, де сиділа Настя. Вона завзято показувала щось на телефоні пристарілій пацієнтці. Та покивала головою, обняла її і пішла до вікна.

— Привіт, Настя. Можна біля тебе сісти? — запитав Міха у дівчини, що спохмурніло глипала на екран.

— Мене звуть Бабичка. Але можна, — посміхаючись сказала вона. Пограла оченятами й додала: — А я тебе знаю.

Підсунувся ближче й прошепотів:

— Невже? І звідки це?

Настя примружилась, піднесла телефон впритул до обличчя й поклацавши простягнула хлопцеві.

— Ми з тобою плавали, — мило промовила. — Ти Міха, он бачиш там є позначка.

— Правильно, — ледь втримав тремтіння голосу.

Вона відчула його сум і сама нахмурила брівки. Задивилася на «історію» і знов усміхнена запитала:

— А ми ще підемо в басейн колись?

— Обов’язково, Настя. Обов’язково, — закрив очі, аби не заплакати.

Хихикнула й плеснула його по плечі:

— Дурнику, казала ж: я не Настя, я Бабичка.