Чарівний Вампір
Натхненно реальними подіями
Олександр
Олександр, як завше, прокинувся о 3.45. За вікном було тихо. Тьмяне світло ліхтаря навпроти будинку проникало крізь тюль в кімнату. « Треба повісити штори» - думав щоночі вже три місяці підряд і досі тих штор навіть не придбав. Так і пролежав до рану, глядячи у вікно, намагаючись думати про всякі дрібниці, аби тільки не згадувати пережите. Та коли на світанку пустилася злива, дощ голосно застукав по даху і вікнах, в думках самі собою з’являлися сцени : люди в камуфляжі бігають туди сюди, всюди гуркіт, пилюка. З кожною секундою дощ сильнішав, стук робився голоснішим, аж доки не прирівнявся до стуку кулемета. «Стріляти. Треба стріляти у відповідь.» - подумав Олександр, рука за звичкою почала обмацувати ліжко, у пошуку автомата. Не знайшов. «Який автомат, дурню, ти вдома, вдома!» - прокричав до себе подумки. Але стукіт заглушити було не можливо. Олександр закляк на ліжку і йому здалося наче земля починає трястися. « Не можна спати. Не можна. Вони стріляють. Знову стріляють. Треба стріляти у відповідь.». Одна частина свідомості розуміла, що все це просто спогади, те, що вже минуло, що не може дістати його тут, удома, в рідному селі за сотні кілометрів від фронту. Та інша частина була досі там – під обстрілом, в окопі, де неможливо спати спокійно, забути що існує війна і смерть. Олександру здавалося що та половина розуму ніколи й не повернеться додому – вона вічно приречена відстрілюватися, боронитися й …вбивати. Йому почав згадуватися той день, коли так само періщив дощ, а хлопчина з пустим поглядом нікуди, валявся мертвий в багнюці, хлопчина, якого застрелив Олександр. Після того дня вже не могло бути звичного чи спокійного життя, тай просто життя не могло бути. Кожна хвилина, кожен день перетворилися у вічний спогад, спогад про ті пусті очі. Наче тільки після того дня Олександр зрозумів, що пулі насправді вбивають і всі ті їхні вистріли були не в нікуди, вони не просто летіли геть, в крони дерев чи хмари, ні, якісь з них і справді потрапляли в ціль. Вони ранили. Вони вбивали. Скільки ще таких трупів? Скільки ще могло бути убитих його рукою – ніхто й гадки не мав. « Я вбивця. Тепер я справжній вбивця.»
— Сашо! Чуєш, Сашо! – Олександр здригнувся, почувши голос матері. Наче вона застукала його стоячого над тим трупом, наче побачила, ким тепер став її син.
— Сашо, відчини двері! – матір голосно постукала у вікно.
— Тепер я вбивця, мамо – пробурмотів собі під носа, через силу підвівся з ліжка й почовгав до дверей.
— Ти чого так довго не відкриваєш? Я же стою тут десять хвилин, мокну під дощем. Гляди, яка погода огидна! – щойно двері відчинилися, Ганна Степанівна прорвалася в хату разом зі своїми докорами.
— А ти чого це нічого не з’їв? Я тобі що, це все дарма тащила з іншого кінця села?
— Та закрий вже той холодильник. Я просив тебе більше нічого не приносити.
— Ану поглянь на мене! Ти що, знову сьогодні не спав? Це вже нікуди не годиться. Я тобі казала, треба до лікаря йти!
— Розберуся сам.
— Бачу. Як ти розбираєшся сам. Знову кошмари сняться?
— Мої сни – моя справа. І взагалі я не чекав тебе сьогодні. Ще й так рано.
— Та я в церкву іду, сьогодні ж недільна служба, а до тебе по дорозі – чого ж не зайти? А знаєш, що? Давай зі мною! Церковна служба ще нікому лиха не накоїла! І взагалі, тобі б було непогано з Інокентієм поговорити.
— Це ще хто такий?
— Новий Отець в церкві.
— А минулий куди зник? Він же наче не старий був.
— Минулий з дзвіниці впав і насмерть розбився. – сказала пані Ганна злякано, наче цей факт применшував святість місця іменованого « Домом Божим». - « Тіло у багнюці з пустими очима. Всі ми кінце-кінців будемо мерцями в багнюці.» - подумав на це Олександр.
— Так, давай хутко снідай і збирайся! – Ганна Степанівна тим часом знову полізла в холодильник - Господи, та тут вже половину треба викинути! На свиней їжу переводиш!
Олександр нового Отця Інокентія й в очі не бажав бачити, не те що з ним розмовляти. Так само не бажав і відвідувати службу. Олександр швидко увірував у Бога під час першого пережитого обстрілу на фронті, та ще швидше зневірився у всіх можливих Богах, тої миті, коли довелося убити людину. Й коли Ганна Степанівна намагалася «повернути сина на шлях істинний» Олександру так і хотілося крикнути :« А якби я привіз зброю з собою? Якби зайшов до школи і у почав стріляти в дітей – Бог би мене зупинив? Ні! Найвищий бог у цьому світі Війна – вона справжня. Вона повсюди, навіть коли ви не відчуваєте її. Ви не чуєте вистрілів, не бачите трупів – тому не вірите в неї. Але я вірю.» Та для суперечок з людьми, а особливо з такими впертими, як пані Ганна, треба було чимало сили, сили, якої в Олександр не мав. Легше було піти в церкву й відстояти там кілька годин у мовчанні, ніж вступати в суперечу, в якій він, точно знав наперед, програє.
Недільна служба тяглася вічність. Людей було не багато, проте Олександру й серед них було задушливо. Останніми тижнями він мало виходив з дому й сама присутність чужинців поряд уже тиснула на нього, від чого все пережите лихо наче ставало гострішим. Більшу частину часу він глядів на високий купол стелі, на небо крізь вікна у тому куполі й згадував, згадував, згадував. Здавалося саме місце, що має приносити спокій і безпеку, вселяло тривогу, пробуджувало вину.
По закінченню служби люди почали розходитися. Ганна Степанівна підійшла до священика, поговорила з ним, емоційно махаючи руками, а далі Отець Інокентій зник за дверима маленької кімнати. Ганна Степанівна. махнула сину, мов : « йди слідом за ним».
У кімнаті було пусто, тільки стояли дві лави одна навпроти одної. Олександр привітався з священиком, присів.
— Пані Ганна хвилюється за вас.
— Погана звичка всіх батьків – хвилюватися ні з чого.
— То причин нема?
— У мене все звично. Все нормально.
— Але вас щось тривожить, я правий? Ваша матір сказала, ви погано спите ночами…
Рука Олександр зрадницьки засмикалася, видаючи хвилювання.
— Гадаю з цею проблемою мені краще звернутися до лікаря.
— Нема тої проблеми, з якою ви не могли б звернутися до Бога. – Священик замовк, певно чекаючи доки Олександр почне свою «сповідь». Але тиша панувала далі.
— Ви можете…
— Ні. Не можу. Мені нема чого вам розповісти. На все добре. – Олександр різко підвівся, вискочив з кімнати, пройшов мимо матері, кинувши коротке:
— Я тобі зателефоную взавтра. – й покинув церкву.
Додому йшов надміру швидкою ходою. Так не просто ходять, а тікають. Від людей, від їхніх запитань. Запитання ятрять рани, сильніше пробуджують спогади, пробуджують думки, від яких треба втекти, втекти від самого себе.
***
1770 рік
— Сповідайтеся, Отче! Покайтеся в своїх гріхах, скажіть нам правду! – кричав Леско, виступивши в перед.
— Мені нема в чому каятися. І я не сповідуватимуся ні перед ким, крім Бога. Слова цих жінок – Отець Василь вказав пальцем на дружину і кухарку – Брехня! Я молюся з дня в день за ваші душі, за хворих і здорових! Благаю Бога, щоб ця напасть забралася геть, та на все його воля й проти неї я б ніколи не пішов! Ніколи б я не ніс Смерть, не позбавив людини життя, не завдав би страждань!
— Брешеш! Брешеш! – почулися крики кількох десятків людей.
— Брешете Отче, Брешете! Люди Вас бачили, бачили як ви бродите вночі селом! Давай, Степко, вийди, розкажи як все було! – Леско Ковбасюк викликав вперед худорлявого чолов’ягу.
— Се значить було вночі, прокинувся я, бо щось наче аж за горло душило, дихати не давало! Аж гляну в вікно – а там чиясь тіні стоїть, а очі так і світяться як в самого дідька! Я бигом і вскочив з хати, але не встиг – той упиряка як перелетить через тин та й дременув дорогою! Але його я добре його вгледів, кажу вам – Піп то був!
— ЙО, йо,ах! – донеслося від людей.
— А наступного ранку прокинулася моя дружина хвора оцею заразою, що від неї нині наш народ мре! Бідолашна, на ноги геть звестися не може ! Мене й моїх дітей Бог вберіг, а дружина моя геть заслабла! То все ти упиряка клятий, ходиш вночі та людям у вікна чуму надихуєш! – крикнув Степко до Попа.
— Надихує, надихує! То я вийшов у двір, зо два дні тому, бо собака, мов скажений брехав. Вхопив я вила , оглянув обійстя – тихо все, аж дивлюся – перескакує через тин Ганьки упиряка в Піпських одіяннях, а очі так і палають! Упиряка мене з вилами вгледів і гайнув в сторону поля! Наступної ночі то повторилося, кажу вам! Пес так брехав, що на все село чути було, а скотина в хліву ледь зі страху не передохла! Нечистий бродить між нами і чуму в хати нам заносить! – мовив Омелько, погрозливо махаючи кулаком в сторону Отця Василя.
— Що скажете на це, Отче? – запитав Леско.
— Ніякого відношення до нечисті я ніколи не мав і не маю!
— Ходить вночі під хати, заразу всяку понадихує у вікна, та ще й бреше! – крикнув хто із натовпу.
— Чого ж ти їм брешеш, Василю? – дружина Попа вийшла вперед. - Я сама бачила, як вечорами з хати виходиш і по півночі нема! А як повертаєшся – то з мерцями. Так, так, приводиш мерців додому! Я все бачила! Бачила сестру твою покійну і діда свого бачила! Гадав, ночами сплю? Ох, і як спати коли таке лихо в хаті твориться!
— То правда! Чиста правда! – повариха вийшла веред. Мерці вночі ходять хатою, шепочуться, наче хто по сталі шкребе – такі у них голоси! І зубами так голосно клацають, наче щось жують! Ой, як чую те все, то аж кров у жилах холоне! А як бува зарегочуть, ні з того, ні сього – то серце в п’яти йде! – після почутого люди почали перекрикувати один одного, погрозливо махаючи в сторону Попа.
— Брехня! Як не соромно вам такі слова вустами вимовляти? Бог бачить – я тут ні причому! Перед Господом моєї вини нема! – сказав Василь твердо і попрямував назад в церкву, міцно зачинивши величезні, наче брама, двері. Спершу ззовні доносилися крики. Потім все стихло. Василь по виглядав з вікон – нікого. Люд розійшовся. Заночувати Піп вирішив в церкві.
Уранці Василь відпер браму, вийшов на ганок. Стояв, глядячи на заполонені легким туманом вулиці. Аж щось тверде вдарило в ліве плече. Не встиг Василь розглянутися, як з кущів повискакувало зо два десятка людей, озброєних ціпками. Священика повалили на землю й почали гамселити. В хід йшло все : ціпки, кулаки, ноги. Коли спинилися, Василь лежав залитий кров’ю, з зламаним носом, вибитими передніми зубами, вивихнутою рукою, був ледве при тямі і щось жалібно квилив.
— В’яжіть його! – рикнув Леско Ковбасюк. Попа поклали на ноші, прив’язали й понесли до кладовища. Зупинилися перед заздалегідь викопаною могилою, біля якої чекало ще кілька детяків людей. Прийшовши до тями Піп крикнув:
— Що ви робите, Люди! Бог бачить… - договорити йому не дали. Хтось вдарив Василя кулаком в лице. Попа відв’язали, поклали на землю, й тільки встиг той засмикатися, як підійшов Степко і ввігнав Василю кілок в груди - чи то навмисне, чи то випадково нижче серця, тож швидкої смерті не сталося. Чоловіки підняли закривавленого Василя і мов лантух кинули у вириту могилу. Почали закопувати живцем. Піп хрипів благання, доки товстий шар землі не покрив його лице.
***
Біль. Єдине що лишилося від мене. Все моє єство – суцільний біль. Більше не прагну прощення, не шукаю виходу. Я є сам Біль. Я те, чого вам ніколи не збагнути. Коли мої руки тягнуться до вас вночі, коли ви чуєте скрип підлоги в пустій кімнаті, говорите собі : « То грається кіт», « То шкрябають миші», « Дім уже старий, тому і рипає…» - заспокоюєте себе брехнею і помиляєтеся. Та бувають в цій грі загадок і праві, зачувши дивні звуки вони кажуть собі « То певно вітер». Так, то вітер. Підземний вітер зітканий з чорного, мов смола повітря, яким дихають лише мерці. Вітер, який несе страждання, який пожирає страждання чужі, який сам являється стражданням. Болем у чистому виді. А чим ще може ще стати неприкаяна душа відлучена від усього – від світла, життя, любові, тиші, прощення, надії, а головне від Віри? Заганяючи кіл в груди ви не просто вбиваєте тіло, ви вбиваєте Віру, яка його живала, яка живила душу. І лишається тільки початок всього, й те, чим все скінчується. Біль.
Та розрада існує. Навіть для мене. Часом доводиться чекати десятиліттями, але вони завжди приходять. Душі, завішані гріхами, обтяжені самим існування. Шукають розради в святих стінах, приходять покаятися. Їм так хочеться звільнитися, очиститися. Вони – ще живі, а тому гадають, що існує спасіння від болю. І тільки я знаю, для них рятунок один – Смерть. Їм бо Смерть здатна дати те, чого я не матиму – прощення. Смерть – їхня сповідь, їхнє очищення, їхня найголосніша, остання молитва. І тільки я здатний це їм подарувати.
Вони проходять. Моляться. Сповідуються. Їхня провина, їхні жалібні слова пробуджують мене, кличуть до себе. Варто їм лиш сказати « Я хочу сповідатися, Отче» і я постаю прямо перед ними. Та вони – сліпі, нічого не бачать, не помічають. В цій сліпоті вони починають свою сповідь, гадаючи, що той, інший Отець, будь то Іван, Владимр, Інокентій – ( чимало їх я перевідав) – не просто сидить перед ним, а слухає і прощає. Та я Бачу всю Правду. Всі їхні думки. Думки про недосолену пісну кашу, про надірваний лівий черевик і зависокі ціни на взуття, про біль у спині й коліні, і про те, що рясу вже треба випрати. Але ніхто з них не думає про чужі душі. Сповідь, гріх, прощення – для них лише слова. Ці люди розучилися служити і вірити. Ці люди розучилися прощати. Але не я.
***
Палії. Міра
— Я тобі кажу, це село – золота жила. - мовив Лис, вивчаючи справу. - Один самогубця-потопельник в минулому році, двоє вішальників в цьому, а на десерт ще й Священик, що три місяці тому буцімто впав з дзвіниці! Давно вже було пора заглянути в цю Качанівку. – його радісний голос ніяк не пасував до сенсу сказаних слів.
— Тільки не захоплюйся цим аж занадто. Не забувай – ми приїхали сюди перевірити, а не палити. Навіть якщо тут і є нечисть…
— А вона тут точно є. Носом чую! -
— Швидше дупою.
— Нехай так, але побачиш – я правий. - вчуяти і вислідити всяке лихо Лис умів добре, а от справлятися з ним без допомоги поки не міг. В останню мить у нього все котилося під три чорти – то персня срібного загубить і Домовий ледь не відкусить пальця, то ладан з коміра відчепиться й Полтергейст ним всю підлогу в хаті протирає, то слова Палійського заговору забуде й Бабай пограє ним в боулінг на вибивання сусідцього забору. Вже не кажучи про те, що варто йому вийти з машини й він збере біля себе усіх найзліших собак, найсварливіших двірників, а ще п’яних, обкурених чуваків, налаштованих явно не на інтелігетні посиденьки, міліцію, яка вбачатиме в ньому наркодилера чи дівок, які випадково сплутають його з колишнім і відвішають добрячого ляща. Та якщо поєднати чуйку і хитрість Лиса з моїми знаннями і удачею – надія знищити нечисть зростає.
— О-па! А от і церка! Значить ми в центрі. Гальмуй он - там! – скомандував Лис з звичкою досвідченого водія , який минулого місяця втопив машину в ставі, ( хоч і тікаючи від Водяного) і якого не справедливо (на його особисту думку) не пустили за кермо. Я припаркувала машину біля магазину.
— А тут нічогенько. – Лисова правда. Качанівка була тим селом, яке тяжко відрізнити від звичайного спального району містечка. Ба, навіть таки доглянутого містечка, з новозбудованою школою, широкими вулицями й церквою, яку бери хоч на Пасхальних листівках роздруковуй. Але чим село, схоже, не славилося – так це добродушними людьми. Щойно вийшовши з машини ми впіймали на собі щонайменше чотири ворожі погляди. Так, саме ворожі. Без уміння швидко «читати людські душі» з одного виразу обличчя в Палійській справі не обійтися. Завжди доводиться розглядатися по сторонах, слідкувати за кожним поглядом, рухом, жестом оточуючих. Ніколи бо не знаєш, хто з них виявиться могило-розкопучем, прихильником вуду, темним мольфаром чи просто зшибленим готом, що « по-приколу» призвав Пожирача душ. Звичайно, завше знайдеться якийсь пронира, що знає « усіх на районі», а чужаків вважає « наркодиллерами, жрицями кохання, або депутами міської ради ( колись один з наших від бабці отримав сумкою з гречкою по голові, бо як сказала стара: « сильно вже в тебе морда схожа на готого дхипутата» ». Особливо часто такі персони стрічаються в селі, й не доведи Боже ти пройдеш мимо їхньої хати – як уже визвуть три наряди міліції й заявлять, що то ти у них з сарая баняки покрав й здав на металолом. Та часто такі особи були винятками. У Качанівці ж явно ними кишіло. «Перевищення норми підозрілих персон на один квадратий кілометр.» - подумала я, оглядаючи місцевий контингент.
— То як, рушаємо на обхід? – запитав Лис. Тим часом три алконафта, « припарковані» на підмурку магазина прижмурено гляділи в нашу сторону. – А, бачу інтелігенція уже зацікавилася нашою діяльністю.
— Здається не те село Чортівкою назвали. Давай сьогодні з’їздимо на кладовище. Тут зовсім поряд, на сусідній вулиці. Оглянемо могили померлих, та й загалом… А селом пройдемося взавтра вранці, доки не буде так багато зацікавлених очей. Годині так о п’ятій.
— Міро, слухай, скоро стемніє – не час для Кладовища. А селом пройтися – сема те. Ми ж уже це продумали.
— Продумали, але не врахували фактор місцевої ворожості. Так і скажи, що взавтра вставати рано не хочеш. – Лис скривився, ще раз поглянув на «інтелігенцію», на алконафтів, на діда, підглядаючого з-за забору, і попрямував назад до машини.
На Кладовищі все було спокійно. Аж занадто. Ми обійшли усі могли самогубць за останні десять років - на жодній паранормальний фон не перевищив норму. Бабайометр, що при високих показниках пищав голосніше Вітаса, тільки злегка тріщав і шипів, наче зламане радіо не видаючи більше 6 з 12 можливих балів. Навіть Лисова чуйка, що в подібних місцях завше викликала тривогу й сама приводила до потрібних , «лихих» могил, нині мовчала.
— Слухай, Міро, та бути такого не можу щоб на могилах самогубць і тільки 5 балів було! – сказав Лис, коли ми вже покинули Кладовище.
— Ще й на тих, що найсвіжіші…
— На могилі Отця Івана, так взагалі 2 показує. В мене вдома і то більше буде!
— Знайшов з чим порівнювати. Твій батько пам’ятники робить, взагалі то. В майстерні під самим домом.
— Дім, милий дім, що поробиш… - здається ця згадка покращила Лису настрій. А в хорошому настрої йому приходили вдалі ідеї, тільки те, що вони вдалі, ми розуміли набагато пізніше.
— Міро, а що я нам взавтра в церкву зранку заскочити? Оглянемо все там, проведемо заміри… Та й нового священика розпитати не завадить. Знаю, за правилами спершу треба оглянути все село – але це можна зробити взавтра вночі…
— А хай би йому… Гаразд. Вранці підемо в церкву.
***
— Нічогенький храмик, як для села. – мовив Лис, коли ми зайшли крізь браму.
— Раніше тут була дерев’яна церква. Цегляний храм відбудували у минулому столітті.
— Бачу, ти як завше озброєна інформацією.
— Знаєш, інтернет існує не тільки для Доти і порно.
— То як, раніше тут бували священики-самуогубці?
— Ми не знаємо чи попередній Отець покінчив з собою.
— Скоро дізнаємося. – Лис дістав Бабайометр. Саме почалася служба і церковний спів заглушив торохтіння приладу. Проте на собі ми все одно час від часу ловили здивовані погляди, особливо прискіпливо глядів один дід, може й той, що вчора слідкував з-за огорожі. Прибор різко пискнув. Всі погляди звернулися до нас.
— Ах, вже ці телефони. – буркнув Лис і миттю вискочив з церкви.
— Десять!
— Що десять? –
— Не тупи, десять балів на приладі! - вірогідність 10 балів у «Домі Божому» була такою ж, як і дощу в Сахарі.
— Отже вся причина тут, в церкві. Цікаво, а ті двоє, що повішалися в цьому році теж сюди ходили?
— Треба побалакати з священиком, як всі підуть.
Після служби Отець Інокенцій зник за дверима разом з чолов’ягою, з виду наче знятим з хреста. Через пару хвилин чолов’яга вийшов, фурією пронісся мимо нас і вискочив з церкви, мов з жаровні. Ми з Лисом переглянулися.
— Дивна поведінка, як для смиренних прихожан.
Після розмови з Інокентієм справа почала набирати обрисів. Всі двоє цьогорічних самогубць були прихожанами в церкві, Отець їх знав, навіть коли ще не був священиком в Качанівці. Ввечері ми надіслали звіт Босу, а ближче до ночі відправилися бродити селом.
— До чого ці нічні походи? – мовов Лис, позіхаючи. – Справа явно в церкві. От би туди вночі пробратися – заміри провести, поритися в усьому. Може там колись кладовище було – раніше ж часто біля церков ховали. Або вбили може якого монаха в радянські части – тоді ж віру не сильно шанували.
— ЦЕ сільська церва – тут монахів не буває.
— Суть ти вловила. О, або ще версія – сатаністи.
— Натякаєш на справу в Бур'янівці?
— Ага, може і тут відбулася сатаністична диверсія! Тоді наче ж одного з них поховали по-християнські і вони так взбісилися… - надто радісно Лис все це розповідав.
— Так, крокуй краще мовчки. У штабі прочешуть історію цеї церкви і Ден подзвонить, як щось виявлять.
— А коли він сюди прибуде?
— Через дня три, не менше…
— Отже, якщо справа термінова – доведеться розгрібати нам.
— Ага. – Наче на підтвердження запищав і Бабайометр, навпроти одної з хат.
— Скільки?
— 7,5. Записуй адресу. – в голосі Лиса чулося захоплення.
— Відрівська 72. Є. – Ми ступили кілька кроків вперед. Прилад запищав сильніше.
— На бал вище! Схоже, не той адрес записали.
— Відрівська 74?
— Ага. – Ми підійшли ближче до будинку. Бабайометр заволав, наче пожежна серена, довелося його різко вимкнути.
— Твою ж! Усі 9.
— Лисе, не ліз під самі вікна! –
— Там же не світиться – нікого нема вдома!
— Давай, треба йти далі. Обійдемо все село, а там побачимо. – Різко запалилося світло у вікнах – може пискіт прибору когось розбудив. Ми відбігли.
Решта села виявилася без сюрпризів. Світло у вікнах повільно згасало, на циферблаті Бабайометра змінно висвітлювалися двійки-трійки. Лиш біля адрес самогубць був підвищений паранормальний фона всі п’ять балів – але то звична річ. Ритмічна хода, тихе шипіння приладу і нічна свіжість навіювали сон, тож під ранок ми вже ледве блукали вулицями, наче сновиди. Після тяжкої ночі ми завалилися спати в готель в найближчому містечу. Відпочинок перервав дзвінок Дена.
— Мирослава, що там у Вас? – мовив голос з трубки, не привітавшись.
— Є одна адреса. Треба перевірити хто там живе, чи були смерті, тощо. Відрівська 74.
— Ясно.
— Як що до церкви?
— Дещо знайшли. Але вас це вже не стосується. Відпочиньте, перевірте старі кладовища в окрузі і чекайте на мене. Через три дні будемо Палити.
— Чекай, що значить нас не стосується? – Ден вимкнувся раніше, ніж я договорила.
— Отже, вони щось знайшли, але вважають нас надто бездарними для справи? – запитав Лис.
— Хай ідуть в дупу. Святий інтернет нам в поміч. Повинні бути якісь архіви, старі документи, газети…
— Перечитати купу відцифрованих документів на ламаній мови – от це вже дякую, не наша справа! Той, хто живе на Відріській 74 якось з цим пов’язаний. Як завше хтось щось призвав, може проводив обряд біля церкви, а ми тут тепер голову ламаємо! Сатаніст якийсь, не інакше!
— Та відчепися вже від тих сатаністів. І взагалі, спи й не заважай. – коли справа доходила до сну Лиса довго вмовляти не доводилося.
За кілька годин перечитування архівів я знала на скільки карбованців Іван засудив Ганата 1860 року, хто вкрав корову у Петра 1880 року, і кого 1889 року забодав цап баби Катерини. Нічого що стосувалося нечисті і справи. Аж доки мені не трапився випуск «Київської Старовини» 1890 за місяць лютий.
«Убійство упыря въ Кіевщинъ во время чумы 1770 года» - заголовок привернув увагу.
Перечитавши статтю я розбудила Лиса криком:
— Твою ж мать, просинайся, я знайшла!
— Що?
— Вбили священика. Під час чуми в Качанівській церкві 1770 року вбили священика, запідозривши що він упир і «понадихує заразу» людям.
— Фантазії народу не позичати.
— Його проткнули колом і закопали живцем.
— От тобі і добродушне, сільське населення! А закопали то де?
— На кладовищі, але точно не на тому, що ми були. Та нам це не важливо... А ще зі штабу прислали інформацію : « За вказаною адресою мешкає Ковтюк Олександр Михайлович, розведений, дітей не має…» - так, далі купа непотрібних відомостей…Нещодавно повернувся з фронту… Раніше викладав історію у школі…Будинком володів ще його дід… Словом ніякого компромату!
— Звучить безневинно. І що, жодних сатаністичних сторінок в Даркнеті? Ніяких таємних переписок з «Вищими» чи «Несплячими» ? Е, нудно якось виходить.
— На фото поглянь.
— Це ж він, той чолов’яга з церкви! Правда тут він на людину схожий, в реальності наче Кощій в живій подобі.
— І все одно, мало мені віриться що він нечисть прикликав.
— Отже, у нас два варіанти : або привид Отця як його там… Василя тероризує вже цю місцину більш ніж два століття , а ми про це тільки довідалися, або цей чолов’яга його прикликав, що, як ми уже розвідали – малоймовірно… - серйозно, наче диктор констатував Лис. - Я тобі кажу, це все сатаністи винні. Сто відстоків. – додав жартома.
— Але якщо цей Олександр не прикликав дух, чи суть мертвого священика – що найбільш вірогідно, то ...
— Він може бути наступною жертвою? – Лис прочитав мої думки.
— Знати б тільки, як він їх вибирає…
***
Олександр закляк. Перед ним сидів чолов’яга вчорній рясі. Кімната з високою стелею здавалося тремтіла у світлі свічок, тремтіли стіни, завішані хрестами, тремтіли ікони, нависаючи з кожного кута. Ні цього місця, ні людини Олександр не знав, та щось у погляді незнайомця заспокоювало і навівало сон.
— Сповідайся, мій сину.
— Я не…
— Ти сам прийшов сюди, ти хотів розповісти мені.. – кожне слово чоловіка присипляло розум і гіпнотизувало.
— Так, Отче. – Олександр раптом відчув, наче знає цього чоловіка дуже давно. Фальшиві спогади забігали перед очима : церковні служби, молитви, свята і похорони – всюди був цей чоловік, чоловік ім’я якого Олександр різко дізнався, наче згадав.
— Так, Отче Василю. Я прийшов сповідатися. Я скоїв найстрашніший гріх. Навіть не відаю скільки разів. Я вбивця, Отче.
— Тебе змусили? - на мить Олександр завагався. Те саме він запитував у себе без кінця. « То була необхідність? Виживання? Примус? Що то було?!» Стільки часу витратив на роздуми, та відповіді не знаходив.
— Ні. – щось наче змусило його це сказати, сказати з тою твердістю і різкістю, якій Олександр сам здивувався.
— Ти віриш мені, сину? – темні очі Василя не кліпали, ні на мить не відводилися в бік, в них навіть не відбивалося полум’я свічок. Це була темрява, яка чекала відповіді, яка понад усе жадала довіри.
— Так, Отче.
— Тоді слухай мої слова. Прощення твоїм гріхам немає. Твоя бука безкінечна. Від неї нема рятунку. Таких як ти навіть Бог не простить. – ці слова наче звучали в голові і вже за мить Олександр не міг відрізнити – то були слова Василя чи його власні думки.
— Ти грішний, сину. Нема тобі прощення. Є тільки очищення. Я знаю, відчуваю, що саме цього ти жадаєш понад усе.
— Яке, Отче, скажіть? Я зроблю усе, я…
— Смерть. Тільки Смерть очищає. Твоя мука тебе роз’їсть і ти коїтимеш лихо без кінця. Та Смерть твій порятунок. Ти приносив її іншим, тепер прийми ж для себе.
— Але, Отче… - щось в свідомості Олександра намагалося противитися, та слова Отця присмоктувалися до розуму, наче п’явки.
— Вір мені сину.
— Я вірю вам, Отче. – кімната зі свічами розпливалася і зникла.
Олександр проснувся в кріслі з пультом в руці. Та телевізор і світло були вимкнені. На мить йому здалося наче біля вікна він побачив щось схоже на людську постать, та потім розгледів тінь від дерева. « Прощення моїм гріхам немає. Мука безкінечна…» - промовили думки самовільно, та їх перебило світло, що саме ввімкнулося на пару з телевізором. Увесь вечір Олександра мучив неспокій. Він відчував, що виною усьому сон, якого згадати не може. В тривозі й безсонні минула і ніч. « Гріхам нема прощення. Вбивство не прощається. Це мій вічний гріх. Я вбивця, вбивця, вбивця!» - одну й ту ж суть розум викрикував безліччю слів. Слів, що в тиші і темряві ночі ставали нестерпними. О п’ятій рану Олександр не витримав й підвівся. Та швидко пожалкував. Умившись він підвів голову. Але в дзеркалі була інші людина, людина, яку йому не забути. Той вбитий хлопчина наче стояв навпроти нього. Здавалося от-от він простягне руку, намагаючись вхопити Олександра за горло.
— Ти вбивця! – почувся шепіт біля самого вуха. Олександр вискочив з ванни, але хлопчина уже сидів у кріслі, навпроти ліжка. Він же, як виявилося, уже сидів і на кухні, стояв в двох кутах коридору одночасно, він причаївся в кладові і заліз навіть у гараж. У домі, на подвір’ї, у цілому світі не було більше місця, куди б не дістався цей мрець. Знесилений від марних спроб втекти, Олександр присів на підмурок і схиливши горлову повторив :
— Гріхам нема прощення…Я вбивця…Вбивця…
***
Цілий день Олександр не міг їсти. Та й як можна їсти, коли постійно стріляють? Так, Олександр добре чув ці вистріли – геть близько. Тільки як от йому могли не дати зброї? Скільки не шукав – нічогісінько не знайшов.
— Ну як же так? – бурмотів, вдесяте шукаючи під ліжком. Різко пригнувся – почув вибух.
— Тьфу –ти! Геть близько… Треба ховатися! - вечір він просидів «в окопі» - між диваном і стіною. Вистріли стихали. Та тільки його почав брати сон, як хтось смикну за руку й крикнув « Очищення…Треба очиститися!»
— Очищення … - машинально повторив Олександр і вигляну з-за дивану. Вибухів і вистрілів не було чути. Тільки у кріслі знову сидів Він – головний , непрощенний гріх.
— Йди геть! Геть! Ти не маєш бути тут, не маєш! – крикнув Олександр і швирнув пульт хлопчині в голові, той пролетів крізь мерці і розбився об стіну.
— Але ж ти вбивця… Вбивця… - прошепотіло вже кілька голосів зовсім близько. На мить свідомість Олександра спротивилася, прийшов невимовний страх і він, в надії на спасіння кинувся тікати геть з дому, але вхідні двері заїло. Як він не смикав, не намагався вибити – замок не піддавався.
— Гріхи… Треба очиститися…Мука вічна, є тільки одне спасіння….Смерть! –прошепотіли голоси.
— Геть! Геть! – закричав Олександр, погрожуючи єдиною зброєю – черевиком. Світло різко зникло. Почулися вистріли. Ще інколи вони не були більш реальними. Олександр, вмить наче забувши про голоси і мерця, навпомацки повернувся в «окоп» за диваном. Кімната засяяла блакитним, червоним, ліловим – то було всього лиш світло від сусідського салюту. « Стріляють. Треба стріляти у відповідь….Це значить треба вбивати…». Нарешті в руці Олександр знайшов автомат, так чітко промальований уявою, що ні на вигляд, ні на дотик не різнився від справжнього. Ворог стояв навпроти нього. Цілився у відповідь. Та Олександр встиг вистрілити першим. Ворог упав. Олександр підійшов ближче і поглянув на хлопчину, що валявся в багнюці. Випустив зброю. Заплакав.
— Я знову тебе убив…Убив… Очищення… Мені треба очиститися… - Усю ніч він просидів, глядячи на труп. Шепіт голоснішав.
— Гріхи…. Нема прощення… Вічна мука! Очищення! Смерть! – одне й те ж крутилося по колу, доки усі думи Олександра не зникли, не зник весь опір, уся сила волі. Лишилося тільки одне бажання, одна ціль.
— Ти винен. Ти вбивця. Сповідайся. Очистися. – сказав Отець Василь, коли за вікном тільки почало розвиднюватися. Тепер він стояв біля вікна у синіх штанах і сірій сорочці, залитих кров’ю. З грудей у нього стирчав кіл. Посинілі губи ледве ворушилися, та вимовляли слова так чітко і голосно, наче сидів прямо в голові Олександра. Отець Василь наблизився, не зробивши ні кроку. Разом з ним наблизився могильний сморід, наче поряд валялося кілька десятків дохлих собак.
— Ти віриш мені, сину?
— Вірю. – мовив Олександр вже не розуміючи ні власних слів, ні того, що відбувається навколо.
— Тоді сповідайся, сину. Час сповіді настав.
— Я грішний, Отче. Я хочу очищення.
— Я дам його тобі. Йди за мною. – очі Отця заполонила чорнота – не біло більше в них ні білків, ні зіниць, тільки темрява, що текла по щоках, мов сльози, сочилася з носу, вух, кутиків рота.
Олександр вийшов з хати і рушив вулицями. Білий туман огортав будинки й дерева, небо ледве світліло. О такій порі можна було стріти хіба що бродячих псів. Свідомість Олександра, як і навколишній світ, була оповита туманом і напівтемрявою, тяжко було сказати, чи лишилося в той момент у ньому щось людське, чи він більше був схожий на робота з єдиним завданням « Треба йти до церкви». Слідом за ним, залитий кров’ю і чорнотою прямував Піп Василь.
***
Чекати було ризиковано. Ми не казали Дену, що знаємо про вбитого Попа, та й загалом розібралися в суті справи. Вирішили діяти самовільно.
— Взавтра. Будемо палити взавтра. – сказала я Лису
— У вівторок? О вівторок хороший день!
— А сьогодні вночі треба пробратися в церкву.
— Розворошити нечисть перед нападом?
— Ні. Оглянути все, щоб сюрпризів не було.
На цім ми дійшли згоди. Перед нічною вилазкою треба було виспатися.
***
Палії. Лис
Виспатися після походів до кладовища й церви, після нічного бродіння по селу і жахливих виявлень, було хорошою ідеєю. Пороте неможливою. Заважало якесь шкряботіння з коридора – за такі то гроші, як тут коштує номер, тут не те що мишей, тут жодної зайвої мошки бути не мало б. До того ж весь час мимо номера ходили люди. « Та скільки ж вас в цей готель наперлося, що ви скачете мов коні туди-сюди?!» Одні ходили, наче велетні, інші навпаки, голосно шурхали взуттям, наче волочив ноги. Терпінню настав кінець, я виглянув в коридор аби нагримати на першого стрічного – але там виявилося пусто. Закрив двері. Вичекав. Човгання почулося знову . Виглянув у коридор - там знову пусто.
— Чортівня якась! – Пояснення, певно було : кроки могли доноситися з верхнього поверху. « Звукоізоляція на всі мінус п’ять балів по п’ятибальній шкалі.». Проте, як порядний Палій я все ж перевірив усі дрібниці : червона нитка зав’язана на лівий руці, ладан причеплений до коміра, кедровий медальйон на грудях, срібні перстні на пальцях – будь тут нечисть – дістатися до мене їй би було ох як тяжко. Лишалося тільки позаздрити Мірі – та вже певно третій сон дивилася і часом щось бурмотіла. « Спати в одному номері з людиною, яка теревень вночі – прекрасний варіант. І коли вже Бос розщедриться на поселення в окремі кімнати.» Втома взяла своє, я ліг, розвернувся до стіни. З-за спини почулося:
— Очищення… Гріхи не мають прощення… - це ж яка ідіотія має снитися людині, щоб таке крізь сон бурмотіти?
— Сповідайся… Сповідайся… Розкрий мені свої гріхи. Я відчуваю твою вину. – ця дурня почала мене дратувати, я підвівся, збираючись будити Міру.
— Очищення … Гріхи не мають прощення – донісся шепіт. Поте Міра в цей час і не ворухнула губами.
— Твою ж… - в голові запаморочилося. Я знову почув кроки. І цокання. Тихе, ритмічне цокання. Хтось клацав зубами, наче щось жував. Кімната почала крутитися перед очима, наче крізь туман я побачив чоловіка в чорній рясі, що сидів серед хрестів.
— Не опирайся, Сповідайся, сину. Я відчуваю твої гріхи. – його голос манив, все сказане ним було правдою. Вина, він знав мою вину, знав те, що мені ніколи не хотілося розповідати, що людина носить собі, до самого кінця. Мені захотілося впасти навколішки і розповісти йому усе, захотілося благати прощення, хоча я відчував як відчуття провини все сильніше здавлює горло і мені більше не хочеться їсти, спати, думати, жити.
— Сповідайся…
Я уже відкрив рота аби заговорити, та потім дрібні уривки спогадів прорвалися в мій розум : « Ви їдете в Качанівку… Священик, тут вбили священика… 1770 року… Відрівська 74… Олександр…Жертва…. Жертва…. Жертва!» - я широко розкрив очі, потрусив головою, ледь не впав, спіткнувшись об тумбочку. Присів. Швидко потягнувся в к карман за маленькою флягою священної води і випив до дна.
— Міра, прокидайся! – останнє, що я пам’ятаю, як дивно вона на мене поглянула, наче побачила привида. Коли я прокинувся на ліжку, була друга ночі.
— Так, я знаю, але палити треба зараз! Дене, воно дісталося навіть сюди. Так, ми все робили як слід! Ні, чорт забирай, я не маю здогаду, як та нечисть наплювала на всі наші обереги, але ж він був священик при житті, може це має значення… - я обережно вихопив телефон у неї з рук.
— Слухай, Денис Миколайович, я знаю як воно вибирає жертв. Знаю, чому воно потрапило сюди. Знаю, що ти не даси згоди, аби ми розправилися самі, та чекати три дні неможливо! Навіть уже взавтра вранці може бути пізно, так що вибачай, але ми йдемо палити! – я вимкнув телефон. Міра поглянула з докором.
— Він ненавидить коли його називають Денис Миколайович.
— Я знаю. Хай трохи побіситься.
— А ще ти сказав, що знаєш як священик вибирає жертв?
— Він відчуває чужу вину. Цей дух… Сутність… Щоб воно не було – це не просто згусток нечисті. Не щось подібне полтергейсту чи неупокоєному духу сатаніста. Воно мислить. Воно щось відчуває, якщо це так можна назвати. І шукає винних. Наче залазить у голову людини, і…Знає, чого ти не можеш собі простити, хапається за це і змушує повірити, що ти заслуговуєш тільки Смерті.
— Це якийсь чортів священик-психопат!
— Можливо. Треба хати в церкву негайно. Там він служив при житті і там він ховається, вичікує жертв. Дуже вдале місце для того, хто шукає «грішників». Ніде стільки не говорять про своє гріхи, як в церкві.
— Виходить ті двоє самогубці були не зовсім самогубці – їх довела нечисть?… Гадаєш Отця Івана теж?
— Священики теж люди. Певно і він щось начудив, за що його терзало сумління.
— Але як він дістав тебе тут і чому тебе?
— Хрести. Треба викинути усе, що містить.
— Хрести?
— Так. Не знаю чому, але в ту коротку мить я відчув, дізнався про нього більше, ніж він показує своїм жертвам. Хрести для нього наче знак, наче дозвіл зайти – своєрідне запрошення.
— Схоже він досі вважає себе священиком. Гадаєш він був винен, тоді, коли його убили?
— Якби я побалакав з ним довше, може б дізнався, але тоді певно мене б вже відскрібали з асфальту від цим вікном. П’ятий поверх все таки.
Ми на швидкоруч зібрали речі й рушили в Качанівку. Одна радість – відвару з полину і засушеної кропиви дух точно боявся – доки я був у від ключці, Міра оббризкала кімнату й священик зник разом з хором клацаючи щелеп. Та найголовнішою нашою зброєю були старослов’янські заговори. Вони вщент випалювали саму сутність привидів, полтергействі, Бабаїв і навіть з виду безневинних Барабашок. Але часом з ними можна було зав’язати язика вузлом. Та й нечисті не дуже подобається, коли її хочуть стерти нахрін з лиця землі. Головне коли починаєш читати заговор – ні на мит не змовкати і не помилятися – одне слово, одна невірно сказана буква і все треба починати спочатку, а почати спочатку в той же момент паранормальщина вам навряд дозволить. Буває доводиться робити по три-чотири спроби на одній справ. Та три-чотири дні – розкіш, якої ми не маємо. Хоч один з нас зобов’язаний сьогодні вночі дочитати заговір до кінця.
***
Я зупинила машину під самою церквою.
— Ти бачила? – Лис вискочив назовні. Зір у мене був хороший, та я гадки не мала як можна щось вгледіти в ранковій імлі.
— Що таке?
— Хтось зайшов у церкву. Щойно.
— Зарано.
— Мені це не подобається. Давай поспішимо. – Лис помчав до церви надто швидко. Мене бентежило його надмірне бажання розправитися з нечестю. Наче це вже було щось особисте. А в готелі Лис і натяку не дав, через яку вину Піп причепився до нього.
Ми взяли з собою найголовніше – розприскувачі з полиновим настоєм і впевненість, що нас уже нічим не здивуєш й рушили на справу.
Гігантські двері виявилися відкритими. Ми освітили пусту церкву ліхтарями. Темні, суворі погляди ікон наче всі були звернені до нас.
— Де будемо Палити, прямо тут? –
— Чекай. Чуєш? – Лис злякано на мене глянув, наче подумав, що і я чую цокання щелеп. – Кроки. Хтось ходить там. – ми заглянули за привідчинені дверцята – за ними виявилися сходи. До нас долинала луна чиїхось тяжких, повільних кроків.
— Це певно сходи на дзвіницю. Треба піднятися, подивитися хто там. –
— І що там.
***
Двоє. Двоє грішників з проїденими виною душами. Вони прийшли до мене один день, святий день - неділю. Одного я уже веду до Очищення, інший відгородився від мене, щось заважає дотягнутися до його свідомості. Але це не надовго. Він не зможе противитися вічно. Де б він не був, куди не пішов – я послідкую за ним, я принесу йому спасіння.
***
Крок за кроком Олександр підіймався все вище. Він знав – спинятися не можна. І ось свіже, ранкове повітря знов подуло в лице – тепер він стояв, глядячи на світ з висоти. Десь за плечима висів гігантський дзвін, а попереду була прірва.
— Гріхи… Очищення… Смерть… - роздався знайомий шепіт. « Униз. Ось мій шлях. Униз» - єдина думка крутилася в голові. Він піддався слабкості, віддався владі невідомого і ступив кров в пустоту.
Щось схопило його за комір куртки, відсмикнуло назад і повалило на землю. Єдине, що Олександр розібрав крізь дурман – то була людина, а може навіть кілька людей.
***
. Схоже після вбивства Отця Івана нечисть облюбувала скидати людей з дзвіниці. Ми заледве стигли вибігти на верх. Міра схопила чолов’ягу й відсмикнула назад, я бризнув полином Попу в закривавлених одіяннях прямо в лице, той відскочив.
— Агов, чуєш мене? Тобі треба забиратися звідси! Чуєш?! – Міра намагалася привести чолов’ягу до тями, в цей момент невидима сила потягнула її до краю дзвіниці. Міра розприскала полин на всі боки. Нечисть зупинилася.
— Треба починати читати заговір!
— Спершу забрати його звідси і спуститися донизу - і тут ми вразливі. – Міра була права. Раптовий звук врізався у мізки, наче ніж – ударив дзвін.
— Твою ж мать! –
— Не закривай рота!
— Що ?
— Не закривай рота, бо репнуть барабанні перетинки. – встигла крикнути Міра до того, як дзвін вдарив у друге й третє. Невидима сила розгойдувала його все сильніше і з кожного наступного разу дзенькіт роздавався все голосніший. Олександр досі валявся без тями. Я спробував доволочити його до сходів, та щось добряче його вхопило й тягнуло до краю дзвіниці. Піп з’являвся то з одної, то з іншої сторони. Дзвін би все голосніше, розколюючи наші голови. Я окропив підлогу й повітря навколо полином, випустив розприскувач, чимдуж смикнув чолов’ягу в свою сторону і відтягнув до сходів. Піп же загнав Міру під самий дзвін, вона пригнулася й закрила вуха руками. Та раптом священик повернув в мою сторону, я не встиг дотягнутися до розприскувача як почув шепіт :
— Покайся…. Сповідайся… - мої руки ослабли, ноги почали підкошуватися. Я більше не чув дзвону, тільки голос, голос священика. Я попрямував до краю. Піп стояв поряд, закривавленою рукою показав мені униз. Я хотів зробити крок вперед – це було моїм найбільшим бажанням. Та вже за мить Піп відійшов, а щось тяжке вдарило мені по затилку. Я швидко прийшов у себе, затулив вуха руками і оглянувся : іншого боку дзвіниці, біля сходів, стояла Міра в одному черевику і махнула рукою, прикликаючи до себе. ЇЇ губи невпинно шивелилися. « Вона почала читати заговір!» Це збило Попа з пантелику. Тепер не можна було дозволити їх зупинитися чи збитися. Я підхопив розприскувач. Ми спустилися на сходи, намагаючись волочити Олександр на своїх печах, доки нечисть не штовхнула нас у спину. Олександр лантухом рухнув на сходи, Міра встигла схопитися за поручень, а я полетів донизу, вдаряючись, усім чим тільки можливо. Попри біль в усьому тілі я підвівся, Міра цим часом бурмотіла заговір і намагалася зтягнути Олександра зі сходів. Священик з’явився прямо перед нею. Я розбризкав полин по всій висоті його примарної постаті, Піп розчинився. Ми знову опинилися в середині церкви, проте тут, наче надворі, здійнявся сильний вітер. Ікони на стінах захилиталися, усі столи і канделябри з свічками затремтіли. Двері в коридор гучно захлопнулися. Піп явно дав зрозуміти, що випускати нас звідси не бажає. Світ навколо гудів і тремтів, досі було чути як калатає дзвін. Проте вже було прочитано більше половини заговору – надія на хороший кінець зростала. Радість була недовгою – я знову почув клацання щелеп, з темноти вийшов Піп. Я відлякав його полином, проте настій вже закінчувався. Одна з ікон полетіла прямо на мене, я відскочив і відштовхну Міру від образу, що летів їй в голову. Та щойно ми впали на підлогу, нечисть схопила її і потягнула до вівтаря.
— А щоб ти провалився, сраний Отче! – крик був єдиним, чим я міг відволікти увагу на себе. Не подіяло. До Попа наче почало доходити, що тут відбувається – сила заговору наростала. Ближче до кінця нечисть завше скаженіє. Один з канделябрів упав Мірі на спину, ікона в тяжкому обрамлені полетіла в голову. Потім нечисть притисла її до стіни і підняла над землею. Міра, ледь дихаючи намагалася далі вимовляти слова. Треба було будь-якою ціною перевести увагу на себе.
— Ти хотів сповіді, Отче? Тож слухай! Я винен, я грішний! Мені потрібне очищення! Закривавлена постать священика розвернулася до мене. – Слухай мою сповідь. – крає ока я помітив що нечисть опустила Міру на землю. – Аварія. Ти ж вже і так знаєш, правда? Але ти хочеш почути, ти хочеш побачити вину в моїх очах. Ми їхали з річки. Моя тітка. Моя сестра. Я . І врешті моя кузина – її звали Віка. Ти вже чув це ім’я в моїх думках? Це було давно, ми були дітьми , але це не знімає з нас вини, правда? – Піп стояв не зводячи з мене чорних очей. – Віка завжди сиділа з нами. Завжди на задньому сидінні. Тільки на задньому – вона ненавиділа сидіти спереду, до того ж там, як на лихо зламався ремінь безпека, його саме мали полагодити на днях, та… не встигли. Але біля річки ми посварилися. Це була одна аз дитячих безсенсних сварок, які навіть не запам’ятовуєш. Я не пустив її сидіти з нами, ззаду. Тож вона плачучи сіла спереду, біля тітки. Ми не проїхали й половини шляху, як на зустріч вискочила машина. Зіткнення. Тиша. Моє серце зупинялося тричі. Але ми з сестрою вижили. Бо сиділи ззаду. А ті, хто сів спереду…. Їх ледве відділили від машини. Те, на що вони перетворилися після аварії навіть не було схоже на залишки людей. Руку моєї кузини знайшли взагалі за кілька метрів від машини. Чоловік тітки не довго витримав після цього. Через два місяці покінчив з собою. І я часто думаю, якби не та сварка, якби не моя впертість, з якого я прогнав Віку геть – вони б обоє були живі. У тітчиного чоловіка залишився б сенс, залишилася б донька… хіба б тобі він шукав Смерті? Сестра каже мені : « Ти не можеш знати чи вижила б Віка сидячи з нами». Це брехня. Я знаю, я відчуваю, що вона б вижила. – Піп стояв зовсім близько, я відчув як повітря навколо нього розжарюється. Фінал наближався. – Але годі про гріхи. Чи не помітив ти маленьку деталь, про яку я обмовився? Моє серце зупинялося аж три рази. Це має значення, Отче. Людина, яка пережила смерть не може залишитися тою, якою була раніше. Починаєш бачити більше, відчувати інакше, з’являється дивне передчуття, яке допомагає знайти невидиме для інших. Ми звемо себе Паліями. Кожен з нас – уже був мерцем, хоч і на лічені секунди чи хвилини. Ми шукаємо таких як ти. Ні, не тому, що шукаємо очищення. Тому що ми з тих, хто очищує. А тепер Ваша черга. Сповідайтеся, Отче! – крикнув я Попу з всією злістю, породженою спогадами.
Священик зрозумів, що його перехитрили, кинувся в сторону Міри. Стіни затремтіли, шибки наче а від жахливого вибуху, повилітали з вікон. Уламки скла полетіли прямо на нас. Та було вже пізно – заговор дійшов кінця. Міра, відскочила в сторону, ховаючись за перевернутий стіл, я впав навколішки й прикрив голову руками. Сліпучий вогонь наростаючою хвилею почав ширитися від примарного силуета священика і в одну мить заполони всю кімнату. Хвиля розгарячілого повітря з хвилину не давала дихати. Потім все згасло. Це був не той вогонь, що зданий запалити речі фізичні, це був той вогонь який випалював лихо. Людина звичайна, стій вона навіть поряд з нами, навіть не побачила б цього полум’я, лише відчула б хвилю жару. Жару, якого не достатньо аби влаштувати пожежу, але достатньо щоб обпалити брови, вії і загалом перетворити ваше лице на червоний помідор, з якого ще тиждень відлущуватиметься пересушена шкіра. Не смертельно, але неприємно. Коли ж все скінчилося, ми підвелися, переглянулися, кивнули один одному в знак подяки за злагоджену роботу. Протяжний стогін, що вирвався з грудей безтямного Олександра : «О-оо- иии –х!» – повністю описував наші відчуття. У вухах жахливо гуділо, а голова крутилася й розколювалася від болю. Та часу для перепочинку не мали. Навколо панували розгардіяш і розруха. Тож треба було швидше забиратися геть.
Ми перевірили паранормальний фон, відвезли чолов’ягу додому ( на ранок він навряд щось згадає і думатиме, що перебрав) і забралися геть з Качанівки - заліковувати побої, рани і душевні травми після до біса складної справи. Так, покалічитися з Палійською роботою можна добряче, а от похвали за неї хрін дочекаєшся. Ще й звіт складати доведеться – часом всі ми наче офісний планктон…
Проте мушу визнати – справа в Качанівці виявилася одною з найтяжчих, але водночас найкращих справ. Рідко нам вдавалося працювати так злагоджено, як у тій церкві. Хоч і ще не один десяток ночей в жахах снитиметься чорноокий, закривавлений Піп.
***
Наступного ж дня заголовки всіх місцевих газет і новин починалися словами «Мародери вдерлися вночі в Качанівську церкву…» - що ж, мародери це ще найласкавіше з прозвисьок, які нам діставалися. Пару екземплярів газет я зберегла на пам'ять.
Три місяці по тому Ден поїхав перевіряти чи і справді у Качанівці навівся довготривалий лад. Від Скаженого Священика ( так цю справу прозвали у наших кругах) не залишилося й сліду. Але не всі новини були хорошими. Олександр - чолов’яга, якого ми врятували, місяць тому покінчив з собою - одного ранку матір знайшла його повішеним. До того, як казали його знайомі і друзі, він став замкнутим, мало розмовляв, якщо розмовляв, то тільки про війну, а одного разу напившись в місцевому барі виліз на стіл і кричав : « Я вбивця». Схоже, саме через це відчуття вини священик його і обрав, але навіть коли нечисть зникла – відчуття залишилося. Це вкотре нагадало нам, наскільки ми безсилі проти реальності. Нагадало, що існує в світі жах страшніший Бабаїв, Полтергейстів і привидів. Жах, який наздоганяє людину, де б вона не була. Який навіть, ми, Палії, знищити не здатні.
