- Льонька, ну ти чув? Твій брат просто нестерпна людина. - защебетала Юлька.
- Та відстань ти від людини, Юлька! Льонь, просто не реагуй на неї і вона сама відчепиться, як ябко в листопаді.
- Ууу, ти зануда! За-ну-да, бе-бе-бе! - Юлька крутилася навколо Стаса, заважаючи йому їсти його улюблену шаурму.
- От ти, причепа. Та дай спокійно поїсти. - із повним ротом гримнув Стас.
- Та ну тебе! Знала би, що ти будеш любити свою шаурму більше, чим мене, то й не пішла би на перше побачення. Ну, Стасік, підемо в старий парк. Стасік, підемо? Льонь, ну скажи йому. - запхенькала Юлька.
- А не боїшся? - загадково запитав Льонька.
- Чого? Я ще в парку не була. Мені цікаво, що ж там такого. - Юлька перестала стрибати навколо Стаса і з інтересом повернулася до Льоні.
- Там дядько Гриша. - ще таємничіше промовив Льонька.
- Казочки це. Всі то знають.- Стас покінчив із шаурмою і втирав масного рота.
- А ну тихо мені тут. Я от не знаю. Розкажи, Льонька, розкажи. - Юлька застрибала вже біля молодшого брата.
Троє підлітків перейшли через залізничний міст, за спинами залишилися неонові вогні вечірнього міста, а попереду лиш диміли труби двох заводів і височіла іржава брама — вхід до старого парку.
- Ну то слухай. - Льоня сів на трухляву лавку біля воріт. Юля, нагострила вуха і сіла біля нього. Стас витягнув із куртки шоколадний батончик і почав його жувати, без особливого ентузіазму слухаючи історію Льоньки.
Зазвичай тихе і сіре містечко, як в принципі, десятки таких же робітничих поселень сьогодні перетворилося на ярмарок барв, гармидер веселих криків і невпинного дитячого сміху. Початок травня 69-го року видався напрочуд теплим, навіть душним.
- Поспішіть першими придбати квитки на Чортове колесо. Тільки сьогодні, тільки у день відкриття сімейний квиток в половину від вартості. Поспішіть придбати! - горлав біля входу в парк кирпатий прищавий студент-першокурсник.
- Мам, ну мам, я хочу солодку вату!
- На машинки, на машинки!
- Нєєєєєє, я хочу щеееееееее!
- Сергійку, а ну хутчіш злізай звідси.
- Катрусю, віддай дядін парик. Дядя – клоун , а не лялька.
Перше травня, вихідний день для всіх, крім працівників нового парку розваг. Людей набилося сьогодні, що склалося таке враження, ніби усе двадцятитисячне містечко тут.
- Ти диви, диви, Мефодіївна, що Алефтина одягла, юбка вище коліна. Тьфу, срамота!
- Ой-йой, срамота! А ще голова профкому.
- А онде, Віктор Іванович, з новою пасією Людкою. Секретутка його. Тьфу, стидоба!
- Ой-йой, стидоба! А ще директор цегельного.
- А що це ви, дівчата, на каруселі прийшли покататися, ге? - крутонув сивого вуса дядько Гриша.
- От ти, поганець старий! - Кирилівна замахнулася ціпком на вже немолодого та стрункого дядька Гришу. - Як був шалапай в школі, так і залишився. Пішли звідси, Мефодіївна. Тьфу, пакостник!
- Ууу, поганець! - підтакнула Мефодіївна і дві сороки пішли шукати кращу лавочку, де їм не завадять збирати плітки.
Дядько Гриша провів їх заливистим грудним реготом. Як тільки він повернувся у рідне містечко після шести років служби на флоті, то навіть сватався до Варвари Кирилівни, однокласниці своєї. Та якось не склалося, та й він і не шкодував. Особливо зараз. Згодом пішов ливарником на завод. Потім війна, служба на крейсері на фінських кордонах. Другий раз повертатися було вже не так радісно. Та знайома йому ливарня знову прийняла його у свої гарячі обійми і, всі вирви і пробоїни загартувалися, мов тверда криця . А от минулого року вийшов на пенсію. Хоча сил у нього ще повний мішок і торбинка, та: “Не положено. Опочивай, Гришко!”- сказав директор заводу і дядько Гриша пішов на заслужений відпочинок. А як почали монтувати атракціони для нового парку, то він тут як тут, в перших рядах. І одразу ж записався у нічну сторожу, аби які нероби і любителі залити баки дешевим портвейном не споганили тут усе.
- Чурчхела, салодка чурчхела! Вах, Грігорій. Маріш, падміні. - витираючи руки, сказав грузин у гіганстькій кепці-аеродром.
- Здоров був, Вано! Як торгівля? - привітно підморгнув дядько Гриша.
- Тваїмі молітвамі, дарагой! - та зрозумівши, що ляпнув щось не те, протараторив ламаною українською: Добрє, добрє, прям казка. План на мєсяць за дєнь сдєлаю.
- От воно що! То ти передовик труда, Вано! - дядько Гриша постукав по плечу вдалого комерсанта і пішов далі оглядати територію свята і веселощів.
Та дядько Гриша не міг ступити і кроку без того аби хтось із перехожих чи працівників парку не зупинив його для товариської бесіди чи звичайного вітання. Шанований був чоловік дядько Гриша у містечку, кожна собака його знала, і не тільки поважала, а й любила.
День добігав кінця. Остання солодка вата липла в дитячих руках, остання чурчхела застрягала між зубами, сонце робило останні гойда-гойда-да на тонких вербових вітах, Задоволена дітвора виклянчувала у батьків наступний похід до парку розваг. Відкриття вдалося на славу.
- Дядьку Гриша, ви хоч спали минулої ночі? Казали хлопці ви цілу ніч по десятому колу перевіряли тут все. - занепокоєно глянула касирка у вічі міцному, мов дуб дядькові.
- Оленко, не турбуйся за мене! Що мені молодому і нежонатому буде? - заспокоїв він молодицю.
- Ну, гаразд, тоді до завтра!
- Добраніч. - кинув він на прощання останній відвідувачці і замкнув браму на навісний замок.
Дядько Гриша стояв біля брами і озирав свої володіння. Хоч не він один облаштовував тут усе, та багато металевих конструкцій були вилиті ще його руками. Він задоволено посміхнувся, покрутив свої вуса і пішов до будівельного вагончика, що залишився після монтерів та й став тепер його сторожкою. Важкий виявився день, та й взагалі останній тиждень. Дядько Гриша начистив картоплі і поставив на плиту варитися, а сам присів відпочити на дивані.
- Старшина другої статті Вернидуб, чому досі не в койці? Для особового складу оголошено відбій.
- Товаришу капітан третього рангу, мене призначено на вахту замість старшини першої статті Кривцова, який по стану здоров'я змушений був відправитися у лазарет.
- Хто призначив?
- Капітан-лейтенант Капкунайте, товаришу капітан третього рангу.
- Добре, розберемося. Можеш йти, Вернидуб.
- Так точно, товаришу капітан третього рангу.
Кривцов із розладом шлунку вилежувався в теплому лазареті, за дві банки тушонки і пачку добротної кави, а не того огидного пійла, яке на обід чорніло у великих сорокалітрових каструлях. Судновий лікар капітан-лейтенант Капкунайте з радістю приймав подібні дари і нагороджував «хворих» черговим розладом чи лихоманкою, ну і, звичайно, відстороненням від нічної вахти. На другий рік служби 19-річний Григорій Вернидуб уже рідше потрапляв на такі вимушені заміни у нарядах на вахту, адже вже і сам міг рахуватися «дідом». Та своїм статусом служивого-другорічника він користувався рідко. От і цього вечора вибір впав саме на Вернидуба. Гришко, як завжди, покірно виконав наказ.
Лютнева ніч зустріла Гришка холодним сніжним плювком прямісінько в очі, арктичний вітер додав від себе два пекучо-колючих, наче скловолокно, ляпаси. Гришко витер очі зі снігу і підняв комір свого бушлату, прикриваючи свої незахищені щоки і вуха. Опустився густий важкий туман. Зараз його гріла тільки одна думка – що в таку завірюху він несе вахту не на льотній палубі. На льотній хлопцям зараз непереливки, там сховатися від сипучого снігу нема де. А тут хоча б з одного боку вітер не дме.
Гришко перехилився через борт і спостерігав за тим, як хвилі одна за одною розбивалися об обшивку корабля. За чотирнадцять місяців служби він уже навіть почав давати їм імена. Ось ця Марина, велика і похмура сусідка зверху, що ще малим його ганяла із двору аби він ще чого не розбив їй вікна своїм м'ячем. А ось за нею вслід Катька, чорнява сміхотунка, що у восьмому класі не давала йому спокою своїми довгими косами і заливистим сміхом. А ось… шо це? Наступна хвиля відірвалася від основного водного плеса і, мов жива застрибнула на борт. Щось схоже на чорну аморфну хмару пронеслося по кормі і вихором злетіло на верхню палубу в напрямку до передньої частини корабля. Гришко кинувся за цією нічною примарою. Та поки він піднімався по сходам, то втратив її з виду. На носі авіаносця курили двоє вартових. Побачивши Гришка, вони кинули недопалки за борт і стали по стійці “струнко”.
* То ти, Гришко? Налякав нас, ми думали капітан йде. А ти чого не на своєму посту? - запитав один із курців.
* Ви не бачили? - насилу промовив Гришко, відсапуючись.
* Кого?
* Ну тут, пролетіло таке чорне.
* Яке ще чорне? Ти що бормотухи мічманської обпився? - засміялися вартові.
* Та ну вас. - махнув на товаришів рукою Гришко, оглянувся ще раз навкруги і спустився на свою палубу, а то чого доброго дійсно капітан надійде ,а його на посту немає.
За хвилину він уже стояв на тому самому місці і вдивлявся у чорну воду, силкуючись зрозуміти чи обманув його зір, чи щось таки та й було. Але так нічого він тоді і не побачив. Через дві години авіаносець зіштовхнувся з айсбергом, який невідомо звідки з'явився і буквально за якусь годину корабель пішов на дно. Ця кораблетроща була раптова і миттєва, що із особового складу врятуватися вдалося небагатьом. В числі врятованих був і Гришко. І то тільки тому, що він перебував в той час на палубі, а не спав в каюті, як усі його товариші. Вода добралася до нижніх відсіків за лічені хвилини, вихід виявився заблокованим через деформацію корпусу. Звідти не вибрався ніхто, в тому числі і Кривцов з Капкунайте.
Ще одного разу Гришко бачив ту саму темну постать уже через тринадцять років під час Другої світової війни на території Карелії. Його дивізія морської піхоти уже, як три тижні висадилася на території тогочасної Фінляндії та активних бойових дій вони не вели. Напевно саме тому цієї ночі вони і втратили пильність. Інших поясненнь вище керівництво дати не могло, чому майже вся дивізія загинула під арт-обстрілом. І от за лічені хвилини до обстрілу, коли старший лейтенант Вернидуб обходив оборонні укріплення та каземати він знову побачив її чи його. Він знову побачив Щось. Яке на великій швидкості облетіло територію їхнього табору і зникло десь у нічній темряві. А потім були тисячі загиблих, море крові, криків і вогню. Гришу відкинуло ударною хвилею і він пролежав під уламками без свідомості більше доби, допоки його не врятували.
Дядько Гриша сіпнувся і прокинувся.
* І правда, щось занадто мало я сплю останнім часом. - позіхаючи, мовив дядько Гриша.
Він прогнав дурні спогади і взявся за приготування вечері. Військовим ножем відкрив банку тушонки і висипав у кастрюлю, де уже парувала відварна картопля. Перемішав, накрив кришкою і відставив убік. Ще одну банку тушонки, так само хвацько відкрив і висипав в миску.
- Ох, ти ба, який туман! - здивовано вигукнув дядько Гриша, вийшовши із вагончика із мискою в руках. - А то ж котра година, що так стемніло уже? - він закотив рукав, та на руці годинника не було. - Ех, я ж зняв його, як руки мив.
На парк білою непроглядною стіною впав туман. Якби то був хтось інший, а не дядько Гриша, то в такій в”язучій волокнистій масі, міг легко заблукати і набити собі гулю об якийсь “грибочок” чи “білочку”. Він підійшов до вольєру, що стояв поодаль від усіх атракціонів, відчинив хвіртку і зайшов.
- Агов, Мухтаре, їсти подано! Егеееей! Ти де подівся? - дядько Гриша почав розгортати туман руками, немов штори. Та ясніше від цього не ставало. Якраз у цьому місці, яке він сам обрав для тимчасового житла своєму чотириногому другові, світло від ліхтарів майже не потрапляло. - Ах ось і ти. - дядько нагнувся до собачої будки. - Ну, що ти там засів. Дивись, що я тобі приніс. Твоя улюблена тушоночка.
Собака висунув носа із буди і принюхався, не стільки до вмісту тарілки, як до туману. Через кілька хвилин вмовлянь і впрошувань Мухтар повільно та боязко виліз зі свого сховища. Жалісливий вигляд постав перед його хазяїном: тулуб прижатий до землі, вуха опущені, хвіст підібганий, у вірних карих очах сидів небачений досі дядьком Гришою страх.
- Ти чого, друже? Туману злякався, дурненький? Блискавок і грому не боявся, а тут таке. На от поїж і відразу стане веселіше. - дядько Гриша поклав перед собакою миску з їжею.
На дзенькіт миски і запах м”яса Мухтар ніяк не відреагував. Він все ж так напівприсядки щулився і спідлоба поглядав на хазяїна. Дядько Гриша присів навпочіпки і підсунув миску ще ближче до собаки.
- Ти захворів чого доброго? А ну дай свого носа. - і він простягнув свою руку до собачої морди. Та раптом Мухтар, немовби згадавши, що він німецька вівчарка, схопився на чотири лапи, шерсть наїжачилася, вуха стали гострими, мов лезо ножа і він загарчав. Загрозливо, попереджувально, та все ще з острахом. - Тихо, тихо. Це ж я, Гришко. Забув?
Дядько Гриша повернув руку долонею до Мухтара, аби він бачив, що загрози вона йому не несе. Мухтар підняв свої очі поверх голови хазяїна, ще сильніше загарчав і вишкірив зуби, доводячи, що його наміри серйозні. По спині і шиї дядька Гриші війнуло холодом. Хоч на безмежних просторах Фінської затоки і Балтійського моря він звик до низьких температур, але цей холод пройняв його до кісток. Спина в прямому сенсі вкрилася памороззю, плечі скувало льодяними ланцюгами, але здалися вони далеко не метафоричними, Важкі окови впали йому на кисті рук, на шию, мов би хтось все сильніше і сильніше стягував його міцне тіло сталевими вузами. І тут він відчув ще один холод, не металевий, не льодяний, він був інший, не штучний. Він був живий. Живий холод, первісний, який був на землі задовго до того, коли на ній з'явилася людина. Цей живий холод поклав на його плечі свої руки, лапи, лабети, свої кінцівки, довгими пальцями обхопив шию і здушував. Чіпко та нестримно, немов лещатами, та ніжно і повільно, немов пестячи дитя. Він втрачав свідомість, довгі пальці тоненькими нитками пробралися у його мозок і відключили всі його відчуття. Він перестав бачити, дихати, думати, боятися. Він падав, падав, аж допоки все раптом не обірвалося. Кайдани спали, смертельна хватка припинила стискати горло. Він відчув, як щось важке стрибнуло на нього і він дійсно впав на спину. Мовби після пострілу з гармати, він почув, як пролунало гарчання, гавкіт і скавуління. Потім клацнула хвіртка вольєру і все стихло.
Дядько Гриша лежав горілиць, повільно розплющив очі, підняв руки до очей. Під шаром інію виднілися синяво-чорні судини, по яких все ще текла ледь тепла кров. Він потер долонь до долоні, повертаючи в них життя. “Ех зараз би до своєї доменної печі, вмить би зігрівся.” - майнула думка. Ноги майже не слухалися, тому піднятися і йти він не зміг. За допомогою рук і колін дядько Гриша виповз із вольєра і оглянувся. Туман, наче трохи відступав, та все ж видимість була близька до нуля.
- Мухтар, - із грудей вирвався скоріше стогін, чим оклик. Він прокашлявся. Горло запекло із середини, судоми звели шийні м'язи. “Потрібно зігрітися і озброїтися. Що б це не було, але голими руками його не здолаєш.” - дядько Гриша навкарачки добирався до вагончику і обдумував план оборони. Рухи його були ще скованими, але з кожним кроком чіткішими і вправнішими. Із туману ще раз гавкнув Мухтар і стих.
- Зараз, зараз, друже. Потерпи, я вже йду, - здавлено видихнув дядько Гриша, вповзаючи до вагончика. Він одразу кинув погляд до шафки, де на гачку повисла рушниця і на стіл, де лежав його військовий ніж. “Перший раз пошкодував, що не вживаю Зараз горілка не завадила би”. Він сів на підлозі і почав активно розтирати свої ноги, розганяючи кров від бедер до п'ят. За хвилину він уже звівся на свої дві, взяв ножа, обтер його об штани і запхнув за ремінь. І тільки він зняв рушницю із гачка і хотів дістати патрони із шухляди, як почув за спиною скреготіння по металевій обшивці вагончику, скло вкрилося льодяною кіркою і на цьому білому полотні почали вимальовуватися риси. Щось приклало до вікна свою страхітливу морду: спочатку розмерзлося два отвори, де мали би бути очі, а потім і овальної форми величезна проталина на місці роту. Та крізь них не було видно нічого. Тільки темінь ночі і білизна туману. Клямка почала опускатися донизу — Щось намагалося відчинити двері. Дядько Гриша причовгав до дверей, схопився за клямку і потягнув двері на себе. Він зробив два оберти ключем, та двері не замкнулися. Він крутонув ще кілька раз - безрезультатно, ключ просто прокручувався в замку, а серцевина так і не заходила в отвір в одвірках. Щось все ще тягнуло клямку донизу, намагаючись здолати опір дядька Гриші. Він притримував двері однією рукою, а іншою старався дотягнутися до шухляди із патронами. То і діло невідома сила знадвору тягнула дужче і двері на долю секунди відхилялися, відкриваючи зору дядька Гриші уже знайомий йому фрагмент темного силуету. І от дядько Гриша відсунув шухляду і із радісним “Ага” кінчиками пальців вийняв звідти один патрон. Та двері вчергове рвучко сіпнулися і патрон випав із його пальців, сотившись далеко під стіл. Він втримав натиск і здійснив ще одну спробу. Невдало. Тримати двері було все важче — мало того, що вони відчинялися назовні, ще й клямка перетворювалася на шмат льоду. Пальці німіли, дужі м'язи, не зігрівшись ще від першого разу, почали слабнути. “Або зараз, або ніколи” - і з цією думкою дядя Гриша витягнув праву руку вперед, дістав із шухляди патрон, поклав його між зуби, затиснув руків'я гвинтівки під пахвою і ротом запхав триклятий патрон в патронник. Він пустив дверну ручку, схопив дуло мерзлою рукою, пересмикнув затвор і ногою штовхнув двері.
- Жери свинець, падлюко! - вигукнув дядько Гриша і вистрілив.
Порохова завіса розсіялась і сторож прищулився. Нічого там не було. Тільки слід в тумані від польоту кулі.
- Де ти? Виходь боягузе! Що чи хто би ти не був!
Після цих слів один за одним, починаючи із дальнього, почали згасати паркові ліхтарі. Перший, другий, третій і аж до останнього, що горів над вагончиком. В кінці згасло світло у самому вагончику. Дядько Гриша все ще стоячи на порозі, лицем назовні, намацав вмикач і клацнув ним кілька раз. Та світло із лампочки не вдарило рятівними променями. За спиною він знову відчув його — всепроникаючий холод. Він різко повернувся — на кріслі навпроти нього сиділо Щось. В суцільній темряві було важко розгледіти, та й часу у нього на це не було. Дядько Гриша знову кинувся до шухляди, та невидима рука відштовхнула його і вибила із рук гвинтівку.
- Я за тобою. - прошипіло Щось, злетіло зі стільчика і льодяним вихором врізалося в дядька Гришу, щосили пожбуривши його об розлогу вербу. - Тобі пора. Ходи.
Дядько Гриша підвівся і болісно схопився за поперек. Удар був сильний, але не перший такий і не єдиний. Та досі ніщо не могло здолати могутнього старого. Засвітилися гірлянди і своїм мерехтінням, наче вогні злітно-посадкової смуги, провели шлях аж до чортового колеса. Дядько Гриша кульгаючи, та твердо і рівно тримаючи спину, рушив по даній дорозі.
За двадцять кроків до головного атракціону парку розваг гірлянди згасли, та запалало саме колесо. Сліпучо-блакитним сяйвом зайнялося воно по всьому контуру, утворюючи у собі глибоку круглу вирву. Із самої гущавини цього отвору загавкав Мухтар.
- Я уже йду, друже, уже йду. - дядько Гриша витягнув ножа із-за пояса і зник в блакитному сяйві. Чортове колесо згасло, спалахнули ліхтарі, туман розсіявся.
- А зранку прийшли працівники парку, а там наче ураган пронісся чи стадо бронтозаврів. Всі каруселі погнуті, деякі вирвані із землі, каси та інші прибудови розтрощені вщент. Тільки Чортове колесо без ушкоджень. Спочатку намагалися навіть відремонтувати усе. Та робота, яка була зроблена в день за ніч перетворювалася знову в руїни. Та й плюнули вони на то діло. Працював парк тільки один день і закрили його на важкий замок ось уже на п'ятдесят років. Дядька Гришу і Мухтара так і не знайшли. Та кажуть, що один день в рік, першого травня, як завиє Мухтар, то дядько Гриша відчиняє браму і готовий покатати всіх охочих на Чортовому колесі. - закінчив свою розповідь Льоня.
- Так сьогодні ж перше. - прошепотіла Юлька
- Аууууу. - завило десь із кущів. І з них вистрибнула щось чорне.
- Дурень, дурень! - відбивалася Юлька маленькими кулачками від вайлуватих обіймів Стаса ,що намагався її вкусити за шию.
- Ахахахахаха, угугугу, - зареготав, надриваючи живіт Стас. - Кажу ж тобі, що казочки це все. Не було ніякого дядька Гришка.
- Вмієш ти усе зіпсувати, Стасе. Що я в тобі знайшла? - дівчина гнівно штрикнула в бік, свого обранця-недотепу. - Ну то пішли перевіримо. Це аж до хробаків в печінці, як цікаво!
Холодний вітер війнув по обличчям підлітків, зашурхотіли довгі вербові гілки. Брязнув іржавий замок, скрипнула стара брама.
- Та який парк, Юлька? Дивись котра година? Мама більше не пустить так пізно гуляти. - тремтячим голосом сказав Стас. - Що ти там не бачила, зарослі одні.
- І дійсно пізно вже. - підтримав брата Льонька.
- Пффф, не думала, що з бабами пішла гуляти.
Хлопці піднялися із лавки і за кілька швидких і широких кроків опинилися на мості.
- А я ж тобі кажу, що Росомаха на раз порве твого Дедпула, - заходився доводити свою правоту Льонька
- Та слабак твій Дедпул. - підтримав спор із братом Стас, аби заглушити відчуття страху. - Юлька, ну ти йдеш, нє?
Юлька стала на першу бруківку моста і обернулася. І здалося їй, що стоїть там високий стрункий сивовусий чоловік і відмикає браму. А поряд собака.