Напевне чимало людей дивляться фільми-жахи, читають страшні історії. Джейсон Вурхіз та Фредді Крюгер, привиди та вампіри, одержимі демонами і просто серійні маніяки – ці персонажі багато років турбують любителів полоскотати собі нерви. Але подивитися фільм, чи почитати книгу – це зрештою не так і страшно. Історія, яку я вам зараз розповім більш моторошна. Особливо, якщо врахувати той факт, що вона відбулася насправді.
Все почалося далекого тепер 2018 року. Двадцять шостого травня я з друзями поїхали до Києва на фінальний матч Ліги чемпіонів між іспанським Реалом та англійським Ліверпулем.
— Твій Ліверпуль сьогодні програє. Вибач, - кричав Олег, шалений болільник Реалу, майже двометровий чоловік.
— Та годі. У мерсисайдців і так були важкі роки. Нарешті вони можуть досягнути чогось значущого. Не обламуй Сергія, - старався примирити нас товстун Костя.
— А я що? Я нічого. Просто Реал сильніший, - не здавався довготелесий.
— Але у нас є Мо Салах. – Нарешті не стримався я.
— А у нас Кріштіану Роналду, - відразу відповів Олег.
— Реал не може виграти третю лігу підряд. Це статистично неможливо.
— Дурниці. До них і дві підряд ліги ніхто не брав. Але вони ж зробили це минулого року.
Увесь шлях до НСК «Олімпійського» йшов у нас в суперечках. Олег нападав на мене, я відбивався, як міг. Костя був незалежним рефері, який вряди-годи встрявав у суперечки, розумно підтримуючи баланс сил. Не дозволяючи одній із сторін легко взяти гору над іншою. В той день троє найкращих друзів йшли на матч усього їхнього життя (вперше фінал ЛЧ відбувався в Україні) і веселилися, як могли. Якби я знав, як це все закінчиться.
Але майбутнє закрите для кожного. А у минуле не повернутися. Хоч би як хотілося.
На стадіоні було неймовірно. Ми з маленького містечка. Нечасто буваємо на таких великих матчах. Коли більше шістдесяти тисяч сердець б’ються в унісон у одному невеликому місці – це щось надзвичайне. Коли атакує твоя улюблена команда і ти кричиш, верещиш що є духу, а разом з тобою кричить ще пів стадіону – це запам’ятовується надовго. Той матч був крутим в будь-якому випадку, але на жаль, він закінчився невдало для мого улюбленого клубу.
— О Господи. Це неймовірно. А удар ножичками від Бейла – мов лебедина пісня для Реала і останній цвях у труну Ліверпуля, - після перемоги Реалу у Олега напевне прокинувся поетичний дух, що спав ось уже двадцять п’ять років.
— Замовкни, - спробував зупинити його Костя. Він дивився на мене, - Йому і так погано.
— Ну стоп. Невже я не можу порадіти перемозі своєї команди. Якби виграв Ліверпуль хіба Сєрий не радів би?
— Твій Рамос гнида, - була моя єдина відповідь. – Навіщо він травмував Салаха?
— Там нічого такого не було. Ігровий момент.
— Ігровий момент, - перекривив його я. – Він зіграв навмисно грубо з найкращим гравцем Ліверпуля. І про це знає весь світ.
Я розвернувся і закрокував швидко вперед. Хотів побути на самоті. Хоч і не озирався, але знав, що друзі йдуть за мною на певній відстані. У нашому житті було доволі суперечок, але ніколи ми не сварилися повністю. Не зважаючи, як закінчився матч, друзі були важливішими.
Я занурився в свої думки, тому не одразу почув крик, який молив про допомогу. Різко озирнувся і зрозумів, що це голос Олега, який лунає з бокової вулички. Я його не бачив, лише чув. Не довго думаючи, побіг в тому напрямку.
За декілька секунд з гарно освітленої вулиці я потрапив у непроглядну темряву. Попереду щось шаруділо, чулися дивні звуки. Тому я зупинився і вийняв телефон, щоб засвітити ліхтарика.
Світло від смартфону мало допомогло. Здавалося, що пітьма навколо така густа, що її важко посунути.
Я пройшов ще декілька метрів і нарешті побачив. Краще б не бачив.
Щось велике та лихе їло мого друга. Я відразу зрозумів – він уже мертвий. Адже бачив його нижню половину тіла, верхня була у величезній пащеці створіння. Від нього віяло холодом і ненавистю. Якоюсь потойбічною моторошністю. Мені здалося в той момент, що хтось чи щось зненацька забрав усі мої щасливі спогади, знищив усю надію, віру. Залишив лише біль і розпач. У тому провулку немов відкрився вхід у вимір, в якому не існує нічого хорошого.
Я хотів закричати, відкрив рота і кавкнув. Звуку не було. Від шоку мене паралізувало. Я тільки й міг, що дивитися на цю страшну картину. Один з моїх найкращих друзів у темній підворітні поволі зникав у пащі невідомого монстра. Я добре розгледів – воно було високе. Метрів три. Волохате і з багатьма кінцівками. Але стояло на двох. Неприємне на вигляд настільки, що з кожною секундою мені ставало все гірше. Здавалося, якщо довго дивитися на це створіння, то можна збожеволіти. Розповсюджувало негативну енергетику.
Нарешті воно закінчило свою трапезу і гучно зригнуло.
Після цього звуку мене нарешті відпустило і я почав кричати. І бігти. Я біг і кричав. Кричав і біг. Наступні декілька хвилин мого життя зникли з моєї пам’яті. Знову почав все усвідомлювати я лише коло патрульного, який запитував, що трапилося і чи потрібна мені допомога.
Я невлад пояснив, що бачив, як потвора з’їла мого друга. Зараз я розумію, що не варто було починати з таких слів. Але тоді я був у важкому психологічному стані. Уривчасто розповідав, що трапилося зі мною. Патрульний дивився на мене, немов на наркомана. А тоді запропонував зателефонувати друзям. Я набрав Костю.
— Агов. Де ви є? – почув я радісний голос друга.
— Ти живий? – запитав я, патрульний дивився на мене скептично.
— Що? Звісно, я живий.
— А де Олег?
— Олег з тобою має бути. Я залишився у кафе, яке ми побачили. Чотке таке. Футбольної тематики, називається «Гол». Як відомий фільм. А він побіг за тобою. Казав, що наздожене, вибачиться і приведе сюди. А вас уже пів години немає. Ось я і занудьгував.
— Отже, ви знайшли одного свого друга. Я правильно зрозумів? – перебив мою розмову патрульний.
— Я. Так. Але другий…
— І другого знайдете. Дивні ці футбольні фанати, - зітхаючи патрульний пішов геть.
Я запитав у Кості, де саме знаходиться те кафе і за допомогою гугл-карт пішов у тому напрямку. У моїй голові все перемішалося. Коли я зайшов, то Костя мені відразу налив штрафний. Злився, що Олег загубився і не відповідає. Але був впевненим, що скоро він об’явиться. Я намагався йому все пояснити. Але після декількох стопок моя свідомість нарешті благополучно вимкнулася.
Не знаю, як, але ми потрапили на наш поїзд, який відправлявся о четвертій ранку з центрального залізничного вокзалу. Як мені потім розповів Олег – це Костя нас привів. Він близько третьої ранку нарешті підняв телефон і знайшов нас, а потім напівживих дотягнув до поїзда. О десятій ранку я ще абсолютно п’яний приїхав до Тернополя. Горлаючи на пів вулиці ми троє добралися до автостанції і поїхали додому, в Кременець.
О першій дня я був уже вдома. Впав на ліжко і відразу заснув. Прокинувся близько шостої. Страшенно боліла голова. І чомусь не відступала думка, що я пропустив дещо важливе.
Тоді я почав пригадувати. Звідки взявся Олег? Адже він помер. Чи це у мене такі глюки були після спиртного? Але ж я бачив це все до випивки, поки ще був повністю тверезим. Сперечався сам із собою.
Я подзвонив до Кості.
— Ало, - його голос був хриплим.
— Привіт. Як ти?
— Немов мене переїхали три машини. Усі кості ломить. І в голові думки не можуть скластися купи. А з рота запах такий, що я два дня з дому боятимуся вийти. Жодна зубна паста тут не порятує. Дихаю, немов дракон.
— Нічого собі.
— Ага. Поки ти прийшов я уже сп’янів. Адже у тому кафе було купу вболівальників. І усі наливали один одному. І потім з тобою ще ми добряче так хильнули. Все, не п‘ю більше.
— Ти завжди так кажеш, коли тобі погано.
— Але цього разу цілком серйозно.
— Гаразд. Мене інше цікавить. Як ми попали на поїзд?
— Ти що взагалі нічого не пам’ятаєш? – здивувався Костя. – Олег прийшов тверезий. Не знаю, де він був весь цей час. Він викликав таксі, а потім допоміг нам дібратися у вагон.
— Олег? – чомусь у мене на лобі виступив піт.
— Так. Олег. Наш друг. Болільник Реал Мадриду, який вчора розбив твій Ліверпуль 3-1. Ти що взагалі всі мізки загубив? Хоча, враховуючи, що ти вчора йому молов, то все може бути.
— В сенсі?
— Ти базікав Олегу, що його з’їв монстр. І як він може бути живий. І що тобі дуже шкода, але ти нічого не міг вдіяти.
— А він що?
— Та господи. Я сам все пам’ятаю уривками. Та ніби ніяк не реагував. В будь-якому випадку ми завдяки ньому дібралися додому. А то би прокинулися десь на тротуарі у Києві. Чи ще гірше – у витверезнику.
— Напевне ти правий.
— Добре. Бо мені ще поганенько. Завтра вже здзвонимося.
— Окей. Бувай.
Я натиснув відбій і декілька хвилин просто дивився на екран телефону. Невже це якесь марення? Та ні. Я чітко пам’ятаю той сморід, який стояв у підворітні. Я пам’ятаю цю страшну картинку, адже розглядав її доволі довго. Що робити? Я не знав.
А тоді нарешті набрав номер Олега. Поки йшли гудки моє серцебиття набирало обертів. Ніхто не взяв трубки. Я полегшено видихнув. Сам того не усвідомлюючи я затримав подих, поки телефонував до свого друга.
І чомусь був радий, що він не підняв трубку. Вирішив, що наберу його уже завтра. На свіжу голову краще думається. На свіжу голову монстри не такі реальні.
Наступного дня я відчував себе значно краще. Не хотілося думати про погане. Вирішив, що та жахлива сцена у Києві мені привиділася. Зрештою, я був втомлений, перенасичений подіями після футболу.
Я знову подзвонив до Олега. Цього разу хотів просто подякувати за те, що допоміг нам з Костею добратися додому. Але «абонент був поза зоною». Не довго думаючи, я зібрався і пішов до нього додому. Я ще в дитинстві часто бував у його будинку.
За декілька хвилин був на місці. Відчинив хвіртку і зайшов на подвір’я. Відразу зрозумів, що щось не так. Мене не зустрів гавкіт Дружка. Невеликого грайливого пекінеса, який декілька років жив у Олега. Я побачив, що його будка порожня. А ланцюг сиротливо лежить поруч. А тоді я помітив біля ошийника, яким закінчувався ланцюг, кров. Я не вважаю себе слабаком, але від виду цієї крові, мене занудило.
Я підійшов ближче і побачив ще дещо. З іншого боку будки була шерсть та кістки. Хтось з’їв Дружка. Фактично обсмоктав кожну кістку. М’яса на них не було.
— Привіт, - почув я голос за спиною і ледь не підскочив з переляку. А коли обернувся, то побачив Олега.
Вірніше я побачив точну копію мого друга. Усе було його – ніс, очі, вуха, руки та рухи, навіть голос. Але щось у мені відразу забракувало цю версію Олега.
— Привіт, - прохрипів я.
— Хтось роздер Дружка. – Махнула копія Олега в сторону кісток. – Як ти думаєш, хто б це міг би бути?
— Я не знаю. Можливо, інший пес, адже ні вовки ні ведмеді у нас не водяться.
— Як твоя голова? Після п’янки.
— Все добре. Хоча, знаєш, нічого не пам’ятаю. Все немов у тумані. Уявляєш? До речі, я зайшов, щоб подякувати тобі, що допоміг дібратися додому.
— Та немає за що. Мені ж треба було самому сюди доїхати. Ну і вас захопив заодно.
— Гаразд. Я буду вже йти. Тільки на хвилинку заскочив.
— Добре, - Олег пильно дивився на те, як я поволі йду до хвіртки.
— Крутий був матч. Скажи.
— Так, класний.
— Добре, що за Ліверпуль грає Рамос, а Салах ще той реальський поганець.
— Угу. Таки так. Добре, гарного дня.
Я вийшов за хвіртку і полегшено зітхнув. Поза шкірою пройшов мороз. Ну не міг Олег, якого я знаю, підтвердити мою останню фразу. Адже я поміняв важливих гравців командами. Він би сказав, що я придурок і порадив би виспатися. А він погодився. І поводив себе напрочуд серйозно. Ось, що збентежило мене з першої секунди. Знаю його багато років. І він ніколи не буває серйозним. Завжди говорить якісь дурниці. А тут говорив немов забув усі жарти.
Я не знав, що робити, тому подзвонив до Кості і запропонував йому зустрітися.
Ми уже декілька хвилин знаходилися в кафе «Катана». Часто тут зустрічалися утрьох, їли піцу та переглядали футбол. Сьогодні Костя з усмішкою на обличчі, але таки вислухав мене.
— Послухай, я бачу недовіру у твоїх очах, але скажи де подівся Дружок?
— Та хто його знає. Дійсно якийсь звір з’їв, - відповів друг.
— В Кременці? Ти жартуєш? Тут ніяких диких звірів немає.
— А мені знайома, яка працює у ботанічному саду, говорила, що колись через наше місто, наші ліси мігрували вовки.
— І коли це було? Сто років тому? Окей. А що тоді скажеш на останні слова Олега?
— Так, - спохмурнів Костя. – Це, як мінімум, дивно. Знаючи його…
— Він так ніколи б не сказав, - закінчив я фразу.
— Може ви мене розігруєте? – втретє за сьогодні запитав друг.
— Клянуся, що ні. Просто на секунду уяви, що все, що я сказав – правда. Що тоді нам робити?
— Уявити, що один з двох моїх найкращих друзів мертвий. Його з’їла потвора, яка перетворилася на нього. Ти це мені пропонуєш зробити? Це ні в які ворота не лізе.
— То чому ти так задумався? Чому не відкинув мої слова відразу?
— Бо… він мені теж здався дивним. Не зважаючи на мій стан, я дещо помітив.
— Що саме?
— Олег багато базікає, але не агресивний. До бійок невдалий. Хоч і високий, але худий і без м’язів.
— Так, я це знаю. Він ще в другому класі напевне востаннє бився.
— Так от. В поїзді ми самі нарвалися на якогось бугая. Занадто голосно розмовляли. Всі нюанси я не пригадаю. Але точно пам’ятаю, як Олег відкинув його до вікна. І той заледве спромігся опісля встати на ноги. Потім нас не зачіпав ніхто у вагоні. У п’яному стані це все здавалося мені веселим, але наступного дня, коли я обдумав ту ситуацію, то ніяк не міг повірити, що це міг би зробити НАШ друг. Але це все неважливо.
— В сенсі?
— Бо що ми можемо зробити? Підеш і заявиш в поліцію?
— До речі. Ще одне.
— Що таке? – Костя напружився.
— Моя мама працює в мерії з татом Олега. Я їй дзвонив. І вона зауважила, що його тато не з’явився сьогодні на роботу. А він ніколи не пропускає її без поважних причин. Ну і якщо вже пропускає, то телефонує і повідомляє цю причину. А тут – нічого. До нього дзвонили, телефон вимкнений. Вона якраз мене питала, чи я не знаю, що сталося з ним. Казала, щоб Олега запитав, але я зморозився. Бо щось я очкую другий раз йти до нього додому і телефонувати бажання немає.
— Ти вважаєш…
— Що потвора не зупинилася на одній жертві. І що в будь-якому випадку ця історія буде продовжуватися. Адже люди зникли.
— Ну може його батько скоро об’явиться.
— Я не думаю.
— Добре. Якщо забути, що це все вигадки, то що це за істота може бути? Ти ж у нас любитель дивитися фільми жахів. Я більше по комедіям.
— Не знаю. В багатьох фільмах є істоти, які міняють свій вигляд. Але щоб спочатку з’їдали жертву, а потім ще й набирала не тільки її подоби, а і розуміли багато чого з його життя…
— Наприклад, він знав, що ми його друзі.
— Але забув деталі про футбол, - погодився я.
— Ви говорите про Блуд. – Ми так захопилися, що навіть не відчули,що нас підслуховують. А зараз до нас заговорив дядько, більше схожий на безхатька, ніж на порядну людину. Довге волосся, недоглянута борода, обличчя помережане шрамами. Одяг давно прався, а про праску напевне ніколи не чув.
— Вибачте, що? – уточнив Костя.
— Ви розповідаєте про істоту на ім’я Блуд, - ще раз повторив невідомий чоловік, а тоді встав з свого місця і вийшов через вхідні двері. Ми з другом переглянулися, а тоді поспішили вискочити за ним. Я вийняв велику купюру, крикнув «без решти» і залишив її на столі.
Але виявилося, що ми могли так сильно і не спішити. Бродяга стояв неподалік від входу і курив. «Він знав, що зацікавить нас, - прийшла в голову думка». І від цього мені стало не по собі.
— Що саме ви хотіли нам сказати? – першим розпочав розмову я.
— Ви не знаєте, що це за істота. Я відповів вам – її звати Блуд. Подейкують, що це злий дух, якого за погані діяння Бог скинув з неба. Він блукає світом, чіпляється до людей, вбиває, а потім перетворюється ними. Далі зникають його родичі, друзі, а за деякий час з’являються інші особини. І так воно розмножується. Поки не охопить ціле місто. Поки усі не стануть ним. А тоді більшість вимирає і лишається один Блуд, який їде в іншу країну, в інше місто, - бродяга закінчив курити, викинув недопалок і пішов геть.
— Зачекайте. І це все? – вигукнув Костя.
— То що нам робити? – запитав я.
— Я ж вам уже сказав. Робити те, що і я зараз роблю. Ушиватися з цього міста, поки є можливість.
— Звідки взагалі вам це відомо? І чому ми маємо в це вірити? – Костя ошаліло дивився на мене.
— В цей момент Блуд уже оповив домівки сусідів вашого друга. В цьому я впевнений. Перші пару днів йдуть поволі, а потім все розвивається у геометричній прогресії. За тиждень-два усі в Кременці будуть Блудом. Хочете залишатися – це ваше право. Тоді і ви помрете.
— Стоп. Окей. Якщо ви так багато знаєте про цю істоту, то скажіть, як її зупинити. – Розпитував я.
— Ніяк. Принаймні, я не знаю такої можливості.
— А звідки ви взагалі знаєте про цей Блуд? – не здавався Костя. – І чому такі впевнені в наступному розвитку подій?
— Я… Моє місто… Усі мої друзі та родичі загинули від нього. Я зумів врятуватися. Від того часу я стараюся відстежувати його. Зазвичай я прибуваю опісля того, як він розправився з містечком чи селищем (завжди обирає відносно невеликі населені пункти, щоб було не так помітно). Але цього разу мені пощастило і я знайшов його раніше. Випадково, та все ж…
— То ви ж напевне шукали його не просто так, - припустив я. – Шукали, щоб помститися?
— Так. Але я розумію, що уже втратив шанс. Не встиг. Треба це робити тоді, коли є лише одна особина. Тоді він найбільш вразливий.
— Що зробити? – уточнив Костя. – То є якийсь спосіб знищити його?
— Неперевірений. Який я вичитав у старих талмудах про моторошні створіння минулих років.
— І що це? – одноголосно запитали ми.
— Вогонь. Якщо спалити усі особини, то Блуд зникне. І також треба спалити усі гнізда, де Блуд уже розповсюдився.
— Ти пропонуєш спалити хату Олега і найближчих його сусідів?
— Якщо сьогодні, то так. Якщо завтра чи післязавтра, то треба буде палити пів міста.
Ми з Костею деякий час стояли і обговорювали це все. Друг далі не вірив. Не хотів підтримати починання незнайомця. Нарешті я не витримав і запропонував йому йти з нами не задля спалення, а задля того, щоб він у всьому переконався сам. Щоб зрозумів, що Олега уже давно немає. Чомусь у мене була впевненість, що на місці ми знайдемо якісь докази.
Джеймс виявився іноземцем. Спочатку я цього не зрозумів. Він був поліглотом, знав багато мов, слідував за Блудом різними країнами. Він привів нас до свого дому на колесах.
— Ух ти. Я такий тільки у фільмах бачив, - такою була перша реакція Кості. Я теж із захопленням дивився на цей витвір мистецтва. Чорне глянцеве класичне покриття ззовні гарно резонувало з внутрішнім розкішним оформленням.
— Маленька квартира і твоя власна, - погодився я. – Я завжди мріяв про таку річ.
Виявилося, що ми прийшли сюди не перепочити. Джеймс вийняв два вогнемети і заряди до них.
— Це не так, як у фільмах. Пояснюю відразу. Вогнемет не розпилює вогонь, а посилає заряд у ціль. Коли заряд потрапляє у щось, вогнева суміш розпилюється у певному об’ємі. А опісля підривається. В області вибуху температура і тиск зашкалюють. – Пояснив чоловік.
— Тобто, підходити до цілі близько не варто? – уточнив я.
— Не варто. Ці вогнемети нового зразка. До кожного є по три заряди.
— У нас є шість пострілів. – порахував Костя. – А чи цього вистачить?
— Повинно. – Коротко сказав Джеймс. – У кожному заряді достатньо вогневої сили, аби знищити декілька будинків. Тим більше, якщо стріляти розумно, то можна охопити солідну площу. Зрештою, іншого у мене нічого немає.
— А пістолети, автомати? – вигукнув Костя.
— Вони проти Блуду неефективні. Кулі просто пройдуть крізь тіло. Хоча у мене є один для захисту від бандитів. – Він вийняв невеличкий пістолет і поклав у кишеню. – Це буде доказ для тебе. Коли я вистрелю у Блуд, а опісля він підніметься.
Я з Джеймсом взяли вогнемет. Так як Костя ще не знав, чи він з нами, чи ні. Тоді, на екрані Джеймсового ноутбука ми відкрили карту Кременця. Я показав, де знаходився будинок Олега. Нам пощастило, що Олег жив не в центрі міста, де було доволі будинків і більше людей. Він жив неподалік від Хрестової гори. Його вулиця була тупиковою. Тому з одного боку він мав гору, з інших трьох сусідів. Але ще з одного було лише два будинки вище за нього. Тому Блуд міг розповсюджуватися в двох напрямках.
— Чудово, - резюмував Джеймс. – Двох вогнеметів повинно вистачити. А Костя понесе заряди.
Ми вирішили, що перший постріл повинен бути в дім Олега. Другий в крайній будинок наверху вулиці. І тоді у нас залишалося чотири заряди на два напрямки. Джеймс запропонував пройти два будинки в кожному і перевірити все. Якщо бачимо, що це Блуд, то стріляти. І потім ще два будинки. Він сподівався, що сім-десять будинків – це все, що на сьогодні захопило страшне створіння.
— А як нам дізнатися, чи Блуд захопив будинок? – поставив логічне питання Костя. – У нас немає пістолетів, щоб стріляти у всіх. Та й можна вцілити у просту людину.
— Точно. Забув сказати. У кожному будинку, де оселився Блуд появляється сітка.
— Сітка? – уточнив я.
— Як у павука. Тонкі, але міцні мотузки, немов павутина. Напевне Блуду вони потрібні для линьки, чи ще для чогось. Я не знаю. Ну і ще одне: характерний різкий запах. Коли почуєте його раз, то уже ні з чим не сплутаєте.
— Господи, що ми робимо? – поставив запитання Костя.
— Рятуємо місто від якого твій Господь відвернувся. – Різко відповів Джеймс.
Ми повторили ще раз план і вирушили на вулицю Драгоманова. Кості було найважче. Джеймс і я бачили потвору вживу і не сумнівалися. А Кості треба було повірити нам на слово. Якщо чесно, я не знаю, чи повірив би комусь, якби мені розповіли таке. Але він пішов з нами.
Чим ближче ми підходили до домівки Олега, тим страшніше мені ставало.
— Ось тут. Дивіться. – показував на будинки Джеймс.
— Що таке? Ми майже прийшли. – Сказав я.
— В цих будинках жителі включили світло, а в цих – ніде не світиться. Блуд не потребує світла.
— Точно. – Це виглядало моторошно. – Отже, не світиться лише в двох будинках перед Олеговим. Принаймні з цього боку.
— Думаю, що з інших так само. - припустив Джеймс. – Отже, у нас є шанс з цим покінчити тут і зараз.
— Стоп. Зачекайте. Ви розумієте, що хочете спалити десяток будинків. А якщо вогонь перекинеться туди? – Костя вказував на вікна, де світилося. – Якщо постраждають звичайні люди?
— У нас немає іншого виходу. – Тихо мовив Олег. – Якщо ми не знищимо Блуд, то помре значно більше. Якщо навіть загоряться інші будівлі, то люди мають шанс спастися. Від Блуду у них немає рятунку.
Костя подивився на Джеймса, а тоді зітхнув і махнув головою. Ми нарешті підійшли до будинку Олега. І тут я почув запах. Різкий, гнилий, неприємний. Щось схоже до того, коли велика кількість відходів стоїть довгий час на сонці. Якщо здалеку нюхати, то ще терпимо, якщо бути близько, то блювати хочеться. Концентрація цього аромату біля будинку мого найкращого друга була критичною.
— Треба поспішати, - різко сказав Джеймс. – Припускаю, що на цю ніч у Блуда заплановане значне розширення.
— Привіт, друзі. – Раптово сказав хтось позаду нас. Джеймс зреагував миттєво. Вийняв свій пістолет і вистрілив у Олега. Костя з жахом дивився на діру в голові свого найкращого друга. А потім його жах ще більше посилився, коли діра зникла, наче нічого і не трапилося. На обличчі у Олега засяяла посмішка від якої у мене пішов мороз поза шкірою.
— Що це за фігня? – вигукнув Костя.
— Хіба так гарно себе поводити з давніми друзями? – ніби нічого не трапилося запитав Олег.
— Годі розмов, - крикнув Джеймс, а тоді направив вогнемет в сторону будинку Олега і вистрілив.
За декілька секунд темряву вечора освітило сяйво вибуху. Істота, яка прикидалася Олегом, шалено верескнула і кинулася на Джеймса. На бігу вона трансформувалася. Тепер це було щось моторшне, волохате, з безліччю лап. У відблисках пожежі я встиг його добре роздивитися. Здавалося, що Олегова шкіра слугувала йому тісною одяганкою, яку він зараз розірвав. І кусочки чоловіка, якого я так добре знав, знаходилися на різних частинах створіння. Зокрема на одній з лап монстра я чітко побачив татуювання мого друга – емблема Реал Мадриду. «Це все лише якийсь глюк в моїй голові. Це не може бути правдою, - почув я поруч голосіння Кості». Я його розумів. Істота настільки не вписувалася у наш звичний світ, що легше було повірити у своє божевілля, ніж в її існування.
Джеймс стріляв з пістолета у Блуда, але йому це нічого не дало, а тоді істота дібралася до нього і вхопила у свої могутні лапи. Чоловік різко кинув свій вогнемет в сторону Кості і викрикнув до мене одне слово:
— Стріляй!
Я не думав ні секунди. Просто направив на монстра свій вогнемет і натиснув на спуск, як мене вчив Джеймс. Блуд встиг розірвати свою жертву надвоє і його кров рясно окропила мене і Костю, а тоді у нього врізався снаряд. І нечисть із страшними криками згоріла у шаленому вогні. Вогонь був дуже близько, тому від жару мені обпалило обличчя. За деякий час монстр перестав ворушитися. Він згинув.
Я розумів, що у нас немає багато часу. Тому поспішив до Кості.
— Іди в сторону Ясної. Стріляй спочатку у останній будинок, де не світиться світло у вікнах. Але не далі, ніж три будинки від цього. Я біжу в сторону лісу, вистрелю в останню будівлю, а потім спущуся вниз по Драгоманова. Окей?
Я схопив друга за барки і крикнув:
— Ти мене чуєш?
— Так. Чую.
— Тепер ти мені віриш?
— Так.
— Тоді роби, що повинен. Заряджай вогнемет, як казав Джеймс. На це нам вистачить три заряди. Один буде про запас.
Як не дивно, але надалі все йшло по плану. Я вистрілив у крайній будинок вулиці Драгоманова. Побачив, що вогонь поширюється в усіх напрямках, зокрема в напрямку будинку Олега. Тоді спустився по вулиці вниз і вистрелив в останній неосвітлений будинок. Це був третій по черзі від Олегового.
За декілька хвилин до мене прибіг Костя. Не довго думаючи, я вистрелив останній заряд у будинок, який знаходився навпроти Олегового. Ми залишили там вогнемети.
Вогонь поширювався неймовірно швидко. Ми побігли вниз вулицею. Подалі від жару.
А тоді почули страшні нелюдські крики з тих будівель, які підпалили.
Ми побачили пожежні машини лише тоді, як дібралися до центру міста. Я чудово розумів, що в нашого містечка немає потужностей погасити таку пожежу самотужки. Ліс, напевне, теж загорівся. Скільки ми шкоди заподіяли? Але що важливіше – люди чи природа? Я бачив, що міг робити Блуд. І я вірив Джеймсу, що він міг би знищити все населення мого рідного Кременця. Тому вирішив вважати нас героями, а не поганцями.
Про цю пожежу багато говорили декілька років тому. Писали в газетах, в інтернеті. Слідство встановило, що загинуло двадцять п’ять осіб. Винуватцем визнали Джеймса Поттера, уродженця Уельсу. Його фургон знайшли в місті. Там виявили підозрілі речі. Зброю, засоби для стеження та інше.
Після того ми з Костею мало спілкувалися. За певний час він виїхав закордон. Я пробував з ним обговорювати цю історію, але він не хотів.
Я одружився і поїхав жити у Новгород-Сіверський. Сьогодні я у масці (адже карантин) зайшов у торгівельний центр і випадково почув розмову двох друзів. Один доказував іншому, що бачив, як його дівчину з’їла якась потвора. А сьогодні він зустрів її, живу, ніби нічого не сталося.
Я підійшов до них і попросив електронну пошту. Сказав, що у мене є певна інформація про це. Спочатку вони подивилися на мене, як на божевільного. Але потім чоловік, в якого з’їли дівчину, дав мені те, що я просив.
ПС. Я пишу цю історію, щоб ти знав, як маєш поступити. Перевірку для друзів можеш зробити так, як робив Джеймс для Кості. Я з дружиною їдемо поїздом до моєї мами в Кременець. Сподіваюся, що через місяць у Новгороді все буде добре і ми зможемо повернутися. Успіху тобі! Я у тебе вірю.
28 листопада 2021 року
Кременець, Тернопільська область