Талановитий Рейнджер
…Яструб ширяв у висотах, озираючи довкіл: довгошиїй черв’як водонапірного шланга обрив усю землю. Сотні вирв зяяли скалками вологи, в яких відбивалися сотні яструбів. Жодної полівки. І один копач…
***
Вимкнувши гідромотопомпу, хлопець усівся на повалений стовбур і закурив. Протер рукавом неголене обличчя, розмазавши бруд. Звикав до тиші, хоч у голові ще чувся гул двигуна. Сірість бурштинової копанки не надихала: автентичність пустиря могла дати під дих марсіянському ландшафту. Але він не потребував мотивації, адже чудово знав, де вона зарита.
За спиною курця танцював п’яний ліс: чимало не природно похилених дерев ніби практикували йогу. Підмите шукачами коріння стає не в змозі утримуватися в ґрунті та, через надлишок води, з часом влягається на землю. Тож якийсь невдаха, що забреде сюди прогулятися, у вітряну погоду має всі шанси не повернутися.
На копанці незвично порожньо: вчора один пияк обвалився до власної ж ями, укрившись тоннами піску: розчавило раніше, ніж задихнувся. Відспівуватимуть, до речі, у новозведеній за пожертви від знахідок церкві: на давньому місці, де колись згоріла дерев’яна. Хлопець, як і решта, ще підсобив валютою в придбанні православних ікон, інкрустованих блискучим медом надр.
Поліція та сьогоднішні похорони віднадили на день всіх копачів. Чим він і скористався, знаючи, що до ночі знов стане людно – бурштин не любить самоти.
Докуривши, жбурнув недопалок в багнюку, в якій стояв до колін у довгих рибальських чоботях, і завів двигун. Монотонний шум розлігся околицею. Пів дня побовтавшись у болоті, зібрав мізерний урожай. Навіть з’явилися думки, що це неспроста, що це кара за зневагу до поминок односельця. Чортихаючись, він все ж продовжував, вирішивши, що місцина вже вироблена до краю.
За роботою пригадалися тутешні розмови: копачі казали, щойно один гигне на болотах (а як пахаєш у таких умовах і з різним допінгом у крові – це регулярний трапунок) – то другий потім обов'язково нариє стільки самородків, що не мішки, а контейнери вантаж. Везучий збіг або звичайні байки? Можливо. Та чим чорт не жартує? А тут точно не ангели: заляпані що лахи, що нутро.
Бувши зайнятим, злим і голодним, він не одразу звернув увагу на уламок заліза неподалік. Мабуть, від чийогось мотору щось відвалилося чи ще якийсь металолом. Урвавши справу, брудний і спітнілий, він почалапав до уламка, щоб викинути той на землю. Рука, що мала б дістати залізяку з багна, несподівано осіклася.
— Знайшли, блін, де ящиками розкидатися! – вилаявся хлопець, коли з багнюки випірнули прямокутні обриси.
Довелося занурити руки аж під низ. Намацав і взявся підіймати, напружив біцепси та вирвав ящик із намулу.
— Якщо хто каменюк туди накидав – я його вб’ю, падлюку! – злився він, прихиливши знахідку до поясу та крекчучи під її вагою.
Рушив поволі до берега. За кілька метрів нога втрапила в підступну яму, «ящик» порушив рівновагу і – хлопець опинився в багнюці…
…Скінчивши хвилю лайки, він все-таки виніс знахідку на сухе місце та почав її розглядати. Тепер було видно, що це якесь ретро: невеличка скриня. Без коштовної оздоби чи гербів, але виглядала солідно. Металевий корпус оперізували дві шкіряні стрічки, між якими мався замок. Можливо, він і був чудовим в часи своєї молодості, проте взяті з багажника монтувалка й молоток швидко його знешкодили. Перерізавши ножем стрічки, хлопець відкрив скриню.
На диво, та від побаченого йому забракло дихання, тож чергова лайка не пролунала. «Оце так везуха!» – подумав він, розгрібаючи золоті злитки та монети брудними руками. Ті приємною вагою укладалися на долоню, тішачи його зір. Це виглядало мов у коміксах: довкруги сама сірість і чорнота, а в руках – сльоза сонця. Порившись у скрині, помітив темну склянку з корком.
— Карта скарбів??? – не вірив він своєму щастю, намагаючись її по швидше відкрити.
Кинувши корок до скрині, обтер об себе мокрі руки та дістав вміст склянки – старий аркуш паперу. Хлопець дещо зажурився: одначе, не карта. Втішився думкою, що ці письмена можуть бути цінними, а знач – спробує за них виручити добрі гроші. Вивчаючи текст, виявив, що це чи то лист, чи то записка. Трохи здивувався, помітивши, що розуміє написане: щось діалектне.
***
Мене звати о. Йов Честин, а ця сповідь – про мною бачене та пережите.
Все почалося з того, що однієї ночі у двері моєї господи несміливо постукали. Ставши віднедавна священником цього занедбаного краю, я ще не звик до пізніх візитів тутешніх, які зрідка траплялися. Відчинивши двері, я ледве розгледів кілька жіночих постатей. Запросив їх і ту ж мить світлицю заповнили троє юнок. Красиві, хоч і налякані. Одна з них, певно, найстарша, наважилася почати: вони шукали порятунку та прийшли просити допомоги. Озвучивши прохання, дівчата дістали зі своїх наплічних сумок небачені скарби: всілякі перстені й амулети, сережки й браслети, кулони та коштовні камені з сімейного спадку. Їхні батьки зібрали, що могли, аби порятувати доньок від відьми та ладні віддати мені чи пожертвувати на церкву, якщо їх обережу, супроводивши в мандрівці звідси. Я їх запевнив, що допоможу, заспокоїв як міг, та відправив назад, разом з їхніми статками, пообіцявши завтра навідатися. Проводячи їх із двору, стрівся поглядом із дідом-візником, який шанобливо схилив голову, взявшись пальцями за край капелюха. Три гості сховалися в пошарпаній кареті на двоє коней – ніяких лишків на них, тільки необхідна збруя – та рушили геть.
До сьогодні з їхньої родини тут ніхто не бував. Не заглядали й до церкви, тільки матінка їхня раз явилась, коли одна із доньок так занедужала, що лікарі розводили руками. Молилася й просила мене і Господа допомогти, лишила щедру милостиню – на десяток тонких свічок і безповоротно вийшла крізь церковні двері, що ледве висіли на клямках і скрипіли: протяги з вікон розходилися. Її дочка видужала. А я залишився в неосвітленому храмі, гадаючи, де ж це найняти майстрів коштом отриманих дарів: замінити трухляві віконні рами, нанести на прісні шиби вітражів, вставити дубові двері та замки не ржаві...
В цю мить мені згадалося, як видів їх уперше: проїздили повз церкву – розкішною каретою на шість коней, укритих вздовж спини пурпуровими й черленими накидками, зі стрічками побіля вух. Дугові голоблі над конями розфарбовані пістрявими візерунками, а налобники – благородними біло-синіми узорами, скрізь китиці звисають, відразу видко – везуть магнатів. Збруя виблискує на сонці, її залізні елементи позолочені, а коні, якими правив слуга-візник, гризуть срібні вудила.
Ще спам’ятався поговір про брата глави цієї родини: програвся в карти на одному із панських бенкетів, та так, що з власної садиби мав виїхати – але й те не покрило всього боргу. Тож віднедавна він гостював тут, у родичів.
Опісля я пів ночі не спав. Звісно, я чув, що в якомусь із довколишніх селищ, розкиданих по долинах та горах, сталося нещастя: зникли три дівчини, три сестри. Правда чи плітки – хтозна. Переповідали, що одна вернулась, але повністю втратила глузд і невдовзі померла. Згодом якийсь мисливець знайшов рештки іншої сестри: не дивлячись на об’їдене вовками тіло, він помітив, що в неї були перерізані зап’ястя. Третя ж зникла безслідно. Все це списували на відьомські діяння, ніби тій необхідні були три споріднені душі, але коли одна з них раптово вчинила самогубство – решта бранок стали непотрібні. Звісно, ніхто нічого не бачив, а відьмою селяни могли прозвати як за нелюдимість, так і через жіночу заздрість, непогамовану хіть до чоловіків чи п’яну голову. Та все ж сходити й розпитати главу родини буде не зайвим. Може, освятимо їм дім і минеться.
Сім’я дівчат сердечно мене зустріла та благала тих порятувати. Їх матінка й служниця були в сльозах, а батько, дядько й дід, яким мене представили, виглядали стривоженими. Я запитав, чому вони не спромоглися найняти за коштовності людей – гурт охоронців, невже мають час на жадібність? Батько пояснив, що спершу так і було: зібрали кілька десятків добровольців, які за чималу суму, погодилися вистежити відьму, узявши скромний аванс – промочити горло та наповнити шлунок. Шестеро сміливих подалися в ліс – і не повернулися. По тому зостався десяток найманців, інші злякалися відьомських чар і ризику загибелі. Нова шістка вторгувала собі у п’ять разів більшу винагороду – вимагаючи ту наперед або пішли б геть. У відчаї вони погодилися. Найманці взяли гроші й опісля їх не бачили: втекли.
А ті відчайдухи, що залишилися, навіть спробували пограбувати маєток: підпаливши конюшню, проникли в будинок і там нишпорили в пошуках золота та перевертали меблі догори дриґом, доки вся родина з челяддю гасили пожежу. Врятувало те, що забігши до хати за відром, грабіжників помітила служниця та заверещала. Ті кинулися тікати: двоє видерлися на кам’яну огорожу та чкурнули, а третього, коли той саме її перелазив, поцілив рушницею дідо. Але дещо зі взятого повернули: одного втікача наздогнали наші мисливські псюги. Другий теж не втік: очманіло женучи від хортів, згинув на болотах зі своїм набутком, як то взнали по слідах. Тож найманців не зосталося, а простий селянин лякається відьомства сильніше, ніж бажає золота – не вмовити. Після того випадку ні вони нікого не шукали, ні до них ніхто не потикався.
— Щось так їм щастилося: швидко відшукали сховок і задні двері виявилися прочиненими… – видав, розглядаючи землю, батько, – добре, хоч кулями одного нагнали – таке не підлаштуєш.
— Це ти на мене тінь кидаєш? Я останнє віддав на племінниць, дочок твоїх, а ти мені зраду вішаєш, брате? Оце віддяка, оце рідна кров, нічогенька шана, – огризнувся зачеплений почутим дядько.
— Я імен не називав, на тебе й не дивився – сам озвався.
— Бо знаю обмовляння поза спинні ці, стрічав доволі. Раз оступився – завше у підозрі ти, хоч і без вини.
— Я лише вголос думав, не дорікав, – сказав батько.
— До вечора ще встигнеш і проклясти, брате, – відповів дядько.
— Клянуть слабкі. Я – зневажаю… чи ж прощаю, – мовив батько і відвернувся від дядька, засвідчивши, що суперечці кінець.
— Великодушний то який, кревний мій, отче! Святих побільшає у сонмі вашім, як брат мій ізжиє сто літ і вознесеться, – пожартував, поглянувши на мене дядько.
Але йому вже ніхто не відповів, і він подався походжати двором. Батько ж додав, що коли вони зрозуміли, що можуть покладатися лише на самих себе – трьох чоловіків – то занепали духом. Коли це матінка згадала, що є в селі божа людина – священник нетутешній. Кому ж довіритися, як не тому, хто спроможний протистояти темним силам і прокляттям? На тому й порішили по мене звернутися.
В них мався старезний мушкет і рушниця. Пропонували, навіть наполягали на тому, щоб я взяв хоча б щось із цього в поїздку на випадок нападу. Та я відмовився, посилаючись на те, що не гоже священнику відстрілювати людей, хай навіть і лихих. Мої меч і броня – то віра і хрест. Та й я б нікого не поцілив, адже в житті не тримав зброї та стріляти не вмів.
Під час нашої розмови напрочуд різко каркнув ворон, що звідкись узявся на гілці найближчого горіха. Ми замовкли й дивилися на нього якусь хвилю. А потім дід прудко нагнувся долі й зацідив каменюкою по гілляці. Птах крикливо сполохався й полетів геть. Дід вилаявся, пояснивши, що подумав на ворону – чи та не від нечистої прилетіла прознати нашу бесіду. Його забобонність я вирішив не зачіпати.
Вислухавши, обговоривши деталі, я пообіцяв зробити все, що зможу й навідріз відмовився від оплати за порятунок. Власне, супроводжувати бентежні душі на шляху до притулку в стінах міста – хіба не варта того місія? Виглядає, що всі вони дійсно стурбовані, аж я засумнівався чи й справді відьомство не накинуло на юнок око.
Опівночі мене щось розбудило. В кімнаті було темно, тільки місячні промені заглядали до хати крізь вікна. Та уздрівши чиюсь тінь я зрозумів: вона тут. Мене взяли дрижаки і я зірвався з ліжка, в самій нічній одежі, опершись на стіну. Я мав гидке відчуття, ніби холодна рука мацає моє серце: зволікання призведе до смерті. Мені сяйнула думка і я кинувся до столу коло ліжка, де лежало розп’яття, міцно вхопивши його двома тремтячими руками, тримаючи перед собою.
— Не бійся, святеннику, я не по твою душу… цього разу, – процідилися гадючим шипінням слова з її рота. – Приведи їх до мене й одержиш, що хочеш..
— Ззз-забирайся геть, покруч Люцифера! Ззз-заклинаю іменем Творця – щезни, звідки взялася! – нарешті зумів я себе опанувати.
— І тисячного разу – все те ж саме… погрози, прокляття… Ха! А кажуть прокльони то діло відьомське, а ти бач, як розходився, ніби відьмак, хех, хе-хе… – зловісний сміх за мить обернувся люттю, – НЕ ЗЛИ МЕНЕ!
Ту фразу мовив нелюдський голос, що вміщав у собі вищання та скрегіт: від гучності мені позакладало вуха, а тіло пронизав порив крижаного вітру. У темряві здалося, що руки примерзли до залізного розп’яття.
Заспокоївшись, вона підійшла ближче, зазирнула в мої вічі:
— Чого ти хочеш, чорноряснику? Може, награтися зі слухняною донькою гончаря? Ліпше грудок не знайдеш, а вона ще й невідкоркована, – та, уважно вивчаючи мої очі, додала: – ні, ти не того штибу. Може, кортить єпископом стати? Митрополитом? Знов не те. Ага, бачу: бажаєш церкву свою ошатну, прагнеш поліпшити її вид, оздобити, хе-хе! – шепеляво зраділа своєму влучанню. – Приведеш їх мені – заблищить твій храм, – і вона відійшла від мене, ставши під потоки місячного сяйва.
Навіть за вкрай тьмяного світла побачене жахало: скам’янілі очі, сиве, з вивернутими пасмами, волосся – брудне й заплутане, гнила плоть обличчя, що збіглася брижами, спорожнілий рот. Я оговтався, коли за мить стукнули двері – жах її присутності щез без сліду, лишивши мертвотний сморід. Тепер я зрозумів, для чого їй потрібні сестри.
***
Про той візит я нічого не сказав: нащо зайве лякати. Натомість зрання навідав їх, аби з’ясувати, як ми рушимо.
— Пропоную поїхати всім разом: у кареті – дівчата та двоє з нас, а третій править кіньми, – поділився своїм задумом дядько. – Раз ви не стрілок, отче, тоді в кареті ми зі зброєю, а за вами – дорога.
— Врахуй, що шестеро озброєних горлорізів не впоралися, – зауважив дід. – Куди нам двом, ще й зі таким оружжям? До того ж шість пасажирів гальмуватимуть коней і швидше їх натомлять у разі гонитви. А ви як гадаєте, отче?
— Раз силою верх не взяти, діймо хитрістю: розділимося й рушимо водномить, щоб ускладнити перехоплення, у якому я певен. Одному чи кільком, та її служкам доведеться ганятися за кожним із нас, аби взнати з ким саме дівчата, що розосередить їх, а це – дасть нам виграти час на дорогу до міста. Тож робімо, що можемо, а Господь підсобить.
На тому й узгодили наш задум. Пізніше, наодинці, до мене підійшов дід:
— Отче, перше, ви не були такі певні відьомства. Щось сталося? – глянув він серйозними очима.
— Гості.
— Гості?
— Гостя.
— А, зрозумів. Отже – година настала.
Ми з ним погодили, а він передав решті, що вночі нас буде важче помітити та й розгледіти, хто саме править тим чи іншим возом. Водночас місяць освітлюватиме нам шлях, аби колесо в ямі не зламати. Тому день виїзду призначили на сьогодні: по смерканні.
Дід рушив у двір, а я подався у своїх справах. Мав спробувати, хоча знав достеменно: заради магнатів селян не зрушити. Про їхню скнарість і ялозіння над кожною копійкою – прознали всі. А тепер люд ще й зворохоблений чутками про відьомство, тож підмоги не діждати. Я прожив у цій парафії замало, аби мати значний вплив. Та й чи міг я, нагадуючи їм християнський обов'язок – боронити невинні душі від нечистого, заприсягтися, що з візниками нічого не станеться? А в них же родина: дружина, діти, старики. Я міг лише прохати, але не силувати їх, яко вірян.
Обійшов десятки хат до вечора, кожному пояснював, усіх терпеливо прохав, голосу не підвищив. Говорив одне й теж: як зголоситеся спомогти – добре діло не згине безслідно, ні для цеї родини – віддячать чим зможуть, ні для згляду Господнього – простить ваші чорноти та благодаттю означить ваші родини, а хіба вже лиш останнього замало буде?
Виголоднілий і натомлений вмовлянням, в обумовлену годину вечора я прийшов до родини, і вони почали прощатися. Старші обіймали дівчат, кажучи їм, що все обійдеться, заспокоюючи.
Карета і віз посеред двору вже мали двох візників, а третій, порожній віз – призначався мені. На останок ми з дідом передяглися в сільську одіж, мов звичайні сіновози.
Коли старші сестри вже заховалися між тюками сіна на драбинчастому возі, найменша затрималася, щоб обійняти мене: «Дякую, що погодилися. Хай береже вас Творець!» – а потім теж залізла на віз і на неї дід накидав сіна. В ту мить, я відчув як тремтить це миле створіння, яке все ж мало вдосталь волі аби зичити вдачі за таких обставин. Це наочне усвідомлення сестринської беззахисності послужило додатковим паливом для моєї певности у тому, що я мав зробити.
Дівчат оперезали кількома мотузками в районі литок і спини за ґратчасті боковини – два полудрабки, аби ті не впали, щоб не сталося в дорозі. На мотузки та дівок зверху накидали добряче сіна, повісивши темне ганчір’я на місця, де прив’язали вузли.
І хоч сім’я не чекала помочі, зневажаючи станом нижчих, а, може, й за людей їх не маючи, та під вечір з'їхалося до їх двору четверо возів – дід прочинив ворота за моїм проханням. Селяни мовчки кивнули мені, і стали чекати. Коли я пояснив, звідки взялися ці люди – батько подався й потиснув їм руки, подякував за поміч і вручив кожному з них винагороду: рештки родинних прикрас – кому кулон, кому перстень, а кому й намисто. Забачивши, що магнат то від щирого серця робить, без зневаги чи облуди, селяни непевно брали ті дари до рук, теж проявляючи справжню вдячність, а не показну. І хоч дядько, щоб не видіти те тринькання, десь відійшов, стиснувши кулаки, мене зворушило споглядання того, як зникала, хоч частково, жадібність перших і недовіра других.
Усівшись на віз, я обмінявся поглядом із дядьком і дідом: ті кивнули у відповідь, і в назначений час із двору вилетіло вервечкою семеро візників із сіном, що рушили кожен різним шляхом, розділившись на перехрестях.
З мене був посередній візник, та я старався як міг. Двійко коней швидко мчали на рівних відрізках дороги, гальмуючи на поворотах та перед ямищами. Де я знав це напевне, то стиха вів воза крізь поля пшениці: щоб зрізати шлях та зайве не потикатися на дорогу, де могла бути засідка. Село лишилося позаду, навколо тиша, а наді мною – місяць. Я намагався поводитися природно, надміру не озиратися, надто швидко не мчати, щоб не привернути уваги. Початок шляху був легшим за середину, адже село містилося на рівнині, де поля впиралися в гори та ліс, а от далі починалися пагорби, за якими крізь чималі кілометри прилаштувалося місто – наш порятунок. Іншим візникам лишалися близькі та обхідні лісові дороги й ґрунтові шляхи, через віддалені села, та два напрями в сторону пагорбів, на поворотах до яких, ми з ними розминулися. Батька дівчат залишили стерегти матір і маєток: він мав походжати, як звично, обійстям та задавати роботу прислузі – щоб якби хто стежив за будинком, а це чинитимуть напевно – бачили, що він тут: не втік, не поїхав, не сховався – все як завше.
Ближче до середини ночі це таки трапилося: на одному зі схилів, що нависав над поворотом дороги визирнула тінь чоловіка. Я міцно взявся за віжки, ще міцніше – за розп’яття та звернув напростець. Коні подолали спуск і підйом на бур’янистий пагорб і я помчав їх, обираючи найкращу дорогу з того, що висвітлював місяць. Невдовзі вершник наздогнав мене та порівнявся з возом: він звівся на спину коневі та хотів уже стрибнути на віз, але коли блідий промінь зблиснув на розп’ятті, яке я виставив у бік нелюда – той закляк і глухо гупнув на землю. Я ж погнав що духу, не стишуючи коней і не озираючись – аби втекти якнайдалі. Здавалося, що ми таки вирвалися з лап небезпеки, хоч і не вірилося. Минуло з пів години, а я не чув ані криків, ані кінського тупоту переслідувача. Дорога звивалася між пагорбами, які все не збиралися зникати. Коли це я знову побачив тінь над шляхом: зрізати було нікуди, тож я рушив вперед – до неї, аби прорватися напролом. У мить, коли я під’їхав і ми порівнялися, час немов зупинився: з верхів’я пагорбу на мене гляділа схована під одягом висока постать, яка спиралася на палицю. Я не зміг розгледіти навіть очей, здавалося, що всередині каптуру порожньо. Відвівши погляд я уперіщив коней батогом, ті рвучко подалися вперед, а потім – різкий тріскіт, віз шалено підстрибнув, накренився, але втримався, а я – ні: вилетів сторчма з сідавки, як віник…
…Отямився вже на дорозі: голова гуділа, як віл. Торкнувся рукою – відчув мокре: кров. Поруч лежали камінці та росла густа трава. Розп’яття годі знайти: довкіл оповив в'їдливий дим, що невідомо звідки взявся. Певно, це все переслідувач. Зводячись із землі, я з зусиллям сів, бо травмував падінням ногу. Чи то від болю, чи від диму, очі мої засльозились. В голові шалено запульсувало, а світ загойдався. Шкандибав до воза, ніби плив: здавалося, от-от упаду. Як добрів, помітив, що у розтрощеному задньому колесі стирчала палиця. Без опори віз осунувся набік, але, на щастя, не перекинувся. Коні стояли сумирно. Не знаю яким дивом, та я зумів на нього залізти. Ледве всівся – мій розум охопив туман: ноги самі злізли знов на землю, ступили крок вперед, до відьомського прислужника, який виплив із диму, а я не міг нічого вдіяти. Моє тіло не слухалося.
Стоячи до мене спиною, він підійшов до палиці, обхопив руками та почав напружено й повільно витягати. За хвилю в його руці мався двометровий залізний спис – я розгледів, що то не дерево, через блиск. Він загруз у землю до середини – яка сила його так ввігнала в ґрунт? Прислужник поклав списа коло самого борта, на правий край возу – той зарипів і вирівнявся.
Я ніби зменшився до дрібної піщинки, котру пожбурили лихі сили, й опинився десь на споді душі. Не моя рука передала служнику віжки та водночас моя. Я зорив на світ ніби через мутне скло, а не крізь свої очі, коли проводжав поглядом воза зі сестрами, котрий вів незнайомець. Віз танув у ночі, затихав звук його руху, а я лив рясні сльози та очманіло дер руками, дер нігтями свої груди – так дико хотів вирватися з цього полону та порятувати дівчат. У ту мить слово Творця та всі думки про нього хтось прогнав із голови. Я не міг помолитися, не міг перехреститись, я нічого не міг…
…Прийшов до тями вдосвіта, на тому ж місці. Все тіло нило, кривавились груди, нога боліла, але влада над розумом, бодай частково, повернулася мені. Тугий головний біль не давав розігнатися думкам, але я зумів вирішити, що треба повертатися до села. Сяк-так звівшись, відшукав неподалік ціпок і пошкандибав пішки в напрямі дому. Повільно йдучи, обирав найлегший рівний маршрут, бо вже не раз перечіпався й падав через поранену ногу. Бредучи то дорогою, то навпростець полем – аби коротше, мені не стрілася жодна душа. Знемагаючи від спраги й холоду, першу я через кілька годин втамував у зустрічному джерельці, поруч із лісом. Але мусив не спинятися, бо замерз би – грівся рухом.
Відколи нечисть скорила мій розум, хоч і ненадовго, нав'язавши свою прокляту волю, відколи узрів своє безсилля перед демонічним, а найстрашніше – безсилля Боже юнь порятувати – я змінився. Дбайливо та невтомно зрощуваний мною м'яз віри обірвався. І хтозна, чи загоїть його час…
…Додому брів не лише наодинці, а в цілковитій самоті: зоставлений навіть Господом. Тому й гриз себе всю путь: як же так сталося, це немислимо – не зміг порятувати дівчат ні я, ні хрест, ні Божа воля – ніщо не помогло. Усе дарма. Пекельне квіття розцвіло, а Боже – окошилось пустоцвітом...
Дорога зайняла майже весь день і всі сили. Діставшись нарешті до хати, я звалився без чуття на ліжко.
Прокинувся ввечері чи під ніч – не знаю, втратив лік часу. Коли умився, дзеркало явило мені якогось блідого чоловіка, що здалеку був схожий на мою колишню подобу: спустошений та обійнятий печаттю журби. Я відчував ніби душу, як і грудину, було роздерто.
Коли це зачув якийсь гамір, двері розчинилися і до хати увійшли.
— Як бачиш – я вірна своєму слову! – кинула відьма, гордовито підійнявши голову.
Вона зробила жест рукою своєму куцому служці, який, посапуючи, заніс невеличку скриню, котрою глухо грюкнув об поверхню столу, а тоді хутко зник геть.
Довго силкуючись, я зрештою наважився та поглянув їй прямо в очі. Переді мною стояла оюнена дівчина: такий тонкий стан буває лише в молодиць. Вона жваво рухалася, обійшовши мене колом, крутилася мов на вечорницях. Зелень її очей сяяла довкола мороку розширених зіниць, на обличчі – ані зморшки, а дбайливо розчесане волосся віддавало блиском, як і білосніжні зуби. Кругом неї звивавсь дурманний аромат: солодкий і гидкий водночас. Хотілося ним жадібно насититись, хоч би опісля й вивергнеш легені.
— Ти заробив усе до копійки, отче: вручив нам віжки, як і домовлялись, – зронила вона, пирснувши глузливим смішком і полишила хату: невдовзі затихнув і цокіт карети.
Коли я пізніше тремтячими руками відкрив скриньку, то закляк: у ній було доверху золота. Я оторопів і опустився на ліжко, звалений тягучою печаллю. Здалося, що знов розчув кінський тупіт, який наближався. За хвилину крізь двері зайшла постать – дядько сестер. Раніше товстовусий і лисуватий, тепера мав добряче подерте обличчя та закривавлену, хоч і перев’язану, праву руку: вочевидь, зламав під час погоні.
Зайшовши, він спершу відкрив рота аби щось запитати, та, коли його погляд спіткнувся об розчинену повну золота скриньку, він забув як закрити рота, так і вимовити слова.
— Сучий син! Наволоч! Ти запродав їх! – визвірявся він, доки не скривився від болю та схопився за руку – надто сіпнув її. – Якби снаги – порішив би голіруч… Нічого, я всім розповім, що ти за сволота, ти ще поплатишся! – кинув він та вибіг надвір.
Було чути як від’їжджає кінь.
***
Я увійшов до новозведеної семикупольної церкви. Важезні дубові двері повільно прогуділи за спиною та зачинилися дебелим ударом: кована металева оправа. Подався вперед порожнім храмом. Дарма, що бракує парафіян, зате тут царить воля Всемогутнього, адже я ревно молюся, а молитва Його справдешнього слуги стократ вартує скиглень і волань пересічних зайд.
Стіни куцо обливали світлом розвішені вздовж них смолоскипи. Полум’я хижо чаділо, здіймаючись вгору в сталевих остовах, прозираючи крізь пазуристі щілини. Рясні ряди ікон та образів у дорогих оправах – покривилися й вигоріли малюнком, утворивши химерні патьоки, немов їх випалило пекельним жаром. Олтар – заллятий кров’ю, а за стіною іконостасу – велетенська цапова голова із золотими рогами та відкритим ротом: туди кладуть подаяння – не грошові – плотські.
Я спинився віддихатися перед заскленою іконою. Скупі промені віддзеркалили на її поверхні згорбленого старця, що совається світом із палицею, якою гучно стукає об кам’яну підлогу, чиї відлуння стрясають храмом. То даються взнаки бездонні підземелля, де томляться й зогнивають здичавілі селяни – ті, що відцуралися нової церкви – деякі з них прикуті ланцюгами до стін, за ті кінцівки, що зостались…
А потім… я прокинувся: тілом періщив такий циганський піт, що з переляку я луснувся об підлогу. Обернувшись на спину, перехрестився: це тільки кошмар, не ява...
***
Уранці я почеберяв до родинної господи. Падіння ще давалося взнаки, стугоніла болем голова, та я йшов. Біля високих воріт садиби спинився. До сюди я спромігся, але переступити крок через поріг їхнього двору – не міг. Не закляк, просто не міг. Не мав права. Що я скажу? Чи стане їм легше, чи повірять мені тепер, коли все так обернулося? Мені посильне каяття, та як я подивлюся їх батькові в вічі? А матері? Я ж провалив весь замір, підвів їх…
Коли це крізь кам’яний мур учувся дядьків голос:
— Я віддав все, що мав заради племінниць! Якщо ти тюхтій, то хтось має покарати цю мерзоту, клятого христопродавця. Божий чоловік, тьху! – кричав той на весь двір. – Діда досі немає. А він – ще той вояка та вправний візник: певен, що бився до останнього, виграючи час для рятунку онук…
З ним хтось сперечався, певно батько дівчат, але він говорив тихо, тому слів я не розбирав.
— Не слухай його! Убий, убий цього зрадника, Юду! – зірвалася з крику на плач матінка.
— Якби не рука – я б сам його, ще той вечір… а, до біса! – вилаявся дядько та затих в задумі. – Вділи мені прикрас у торбу: пощезну, щоб не шукав хто, потому, що вчиню… себе згублю та поквитаюся! – гримнув до неба дядько. – А як не схочеш поділитися чи роздав все вчора мужицтву – не переймайся: я знаю, в кого взяти, – і зайшов у дім.
Крізь шпарину між ворітьми й муром я розгледів батька сім’ї, що залишався стояти: геть занепав. Не видів у нім бодай якогось жевріння волі, що затліла б гнівом від закликів мсти. Він мовчав. За них двох нестямно голосила осіла долі матінка…
Як явлюся їм зараз – не маю що сказати, хіба що спровокую дядька на гріх. Наляканий і вражений почутим та побаченим, я ще більш занепав під таким тягарем і подався до себе додому.
Прокинувшись вночі, помітив, що не закрив скриню. Я підійшов і побачив блиск місяця на золоті. Глянув ближче і мене взяв мороз: із кожної монети за мною стежили вони. Коли я сахнувся, зачепивши ногою стіл, то в дзвоні золотих вчув сестринські голоси: жалобні зойки з потойбіччя.
Прожогом зачинив скриню та забіг у дальній кут кімнати. Перехрестився та так і сидів там, узявшись за голову і ллючи сльози за юними жертвами, котрих занапастив, не зумівши врятувати.
Я довго роздумував, чому відьма принесла мені скриню і, здається, зрозумів. Вона прагне навернути мою душу до чорноти цього світу, аби я впав скошений власним гріхом. Я справді мислив про те, як добре було б довести до ладу занедбану церквицю, щоби являла просвіт для знедолених тутешніх душ. Або нову закласти, кам’яну – для Його слави, не моєї втіхи. Це мала бути добра справа: коштом громади звести мури та спорудити куполи… Але ж не підступами темних сил! Окрасти людські життя заради храму – то підкопати йому згин. Черв’як цей відьмин із помислів моїх зник одразу, в ніч, як об’явилась зерна тлінні засівати, бо я молитвою зберігся. Цей скарб – проклятий, омитий кров’ю трьох невинних дів. Тож я зважив рішенець.
Наступного дня я поволочив загорнуту в рядно скриньку, доки можна було, а потім, добряче взявшись за зав’язку, присів і, ледве звівшись із ношею на спині, дістався найближчих боліт, за межею села. Часом мені здавалося, що я ніс на плечах не одну скриню, а трьох сестер – наче тягнув схоронити їх аби звідали упокій земної товщі. Якщо на те була воля Творця аби я їх не встеріг, і якщо його воля у тім, аби мене вбили – що маю вдіяти, як не скоритися. Надіюсь, цей клятий скарб ніколи не знайдуть.
Діставшись болота я присів віддихатися. Коли це, споглядаючи товщу темнавої гиді, морок моїх дум осяяло прозріння: Бог мене не відцурався! Дав розп’яття й слова молитовні – перше я згубив, спустив із рук, а на другі не спромігся. Згрішив я: слабину явив у зіткненні з нечистим, позбувся оборонних благ Господніх, у сумніви скотився. Проте й не побоявся за своє життя, монетою не спокусився – вистояв дві проби. Я не полишений: це Він дав сили знести, що подорож додому, що похід сюди – втопити прокляте у надрах. Тож я – знаряддя Боже, сповнив свою ціль, мені відведену. І, хоч це нічого не мінило – мені розвиднілось на серці…
…Пишучи ці рядки, я вже чую здалеку знайомий голос: «Святеннику, від мене не втечеш! Чуєш цей дим? То твій храм попеліє! Розплата за моїх племінниць! Час тобі, запроданцю, вознестися… До пекла!». Чую лютий гавкіт – то хорти ломляться по моє тіло, а дядько – йде по мою душу. Прости йому Господи, бо не відає, що він чинить...
(Останній абзац написано вкрай нерозбірливим почерком).
***
Дочитавши лист, хлопець запалив сигарету: попередня впала в болото, коли здивовано відкрив рота в ході читання.
— М-да, не фартонуло чуваку! – підсумував хлопець, закоркувавши лист назад до пляшки та поклав ту до скрині. – Зате він молодець, що встигнув жбурнути все в болото, де вже я те віднайшов, – і вишкірився, дивлячись на сяйво скарбу.
Усміх зітерло відчуття різкої потреби: поклик природи. Дубіючи днями у холодній воді – тільки встигай бігати. Подався до найближчого дерева, ховаючись від налетілого вітру. Однак повернутися – не судилося: стовбур п’яного лісу повалився на нього та збив непритомного в річку багнюки. Сила вібрації та зростаюча злість вітрища поклали долі ще кілька дерев. Одне з них зіпхнуло скриню назад до болота, де вона мертво осіла в найглибшому місці, котре оминатимуть стороною – адже жилу вичерпано, а днями там упокоївся їхній односелець.
